Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич 5 стр.


Камера різко пішла вгору, і за лічені секунди планета знов перетворилася на зелено-блакитну кулю в оточенні зірок. Потім ракурс змінився, планета перемістилася до нижнього краю екрана, а вгорі запроменіло сліпуче жовтогаряче сонце. Воно швидко почало віддалятися, зменшуватись у розмірах і потроху тьмяніти. Спершу планета перетворилася на яскраву цятку, потім — на ледь помітну серед зірок жаринку, а незабаром і зовсім згасла, розчинилась у глибинах космосу.

Камера ще раз повернулася, і екран заполонила велетенська космічна станція, вся поверхня якої була втикана жерлами плазмових гармат і продірявлена шахтами ракетних установок. Далі, на задньому плані, виднілося ще щонайменше десяток станцій, між якими сновигали кораблі.

— Тут розташована наша дром-зона, — знову заговорила коментаторка. — Вже понад сто років наші космічні війська успішно охороняють її й дають рішучу відсіч усім спробам ворога проникнути в локальний простір Терри-Ґаллії. Понад сто років чужинці намагаються скорити нашу планету, як скорили інші людські світи. Вони кидають проти нас величезні сили, на них працюють військово-промислові комплекси багатьох планет, за їхніми плечима — об’єднана потуга дев’яти цивілізацій. А ми самотні, ми можемо покластися лише на себе, нам нізвідки чекати допомоги. Однак ми не здаємося. Ми боремося — і перемагаємо.

Тепер камера перемістилася на борт однієї зі станцій. Ми побачили панораму просторого командного центру з величезними оглядовими екранами й рядами пультів, за якими сиділи зодягнені в сіро-блакитну військову форму люди. В усій їх поведінці відчувалася гранична зібраність, готовність будь-якої миті перейти до активних дій.

— Це звичайна бойова вахта на загороджувальній станції „Вермандуа“, — пролунав закадровий коментар. — Одна з тих вахт, що їх наші захисники несуть упродовж усіх цих років, щохвилини очікуючи чергової атаки ворога. Вони ще не знають, що напад почнеться за кілька секунд.

Щойно ми почули ці слова, як у чорній глибині космосу на головному екрані з’явилося слабке блакитне мерехтіння. З фільмів та віртуальних реальностей на космічну тематику я знав, що це мерехтіння означає відкриття одного з гіперканалів у дром-зоні.

Тієї ж миті завила сирена, а хтось вигукнув:

— Attention! — і це слово, хоч його й вимовили як „атансьйон“, не потребувало перекладу.

Кожен військовий, не виказуючи жодних ознак паніки, зайнявся своєю справою: хто заговорив щось у мікрофон, хто став маніпулювати клавішами й перемикачами на пульті, а кілька чоловіків та жінок негайно надягли ментошоломи, що забезпечували прямий контакт мозку з комп’ютером. Я здогадався, що то були оператори артилерійських систем.

За кілька секунд з-за кадру швидким кроком вийшов чоловік років на десять старший за мене, у мундирі з широкою золотою окантовкою на обшлагах рукавів і зірками на погонах. Він явно був старший за званням у цій команді.

— L’indіcatif incorrect, contre-amiral! — доповів йому один з офіцерів. — Ce sont les Etrangers!

Адмірал коротко кивнув, влаштувався в кріслі за центральним пультом і став віддавати якісь накази.

З мерехтливої блакиті виринули перші непрохані гості. Це був величезний лінкор у супроводі цілого косяка катерів. Ще минаючи горловину каналу, чужинські кораблі вели масований вогонь на випередження.

— Feu! — скомандував контр-адмірал, і на лінкор з катерами обрушився вогненний шквал.

Зображення збільшилося, і тепер у кадрі залишалися одні оглядові екрани. На допоміжних було видно, що вогонь ведеться не лише з „Вермандуа“, — стріляли також гармати всіх інших станцій. А ті катери із супроводу лінкора, що не потрапляли під плазмовий залп, були атаковані ракетами. Втім, деяким з них таки вдалося вислизнути за межі головного екрана, але Рашель пояснила:

— Зараз ними займуться наші винищувачі. Звідси цього не видно.

Тим часом лінкор повністю охопило полум’я, і він розвалився на частини. Проте це був лише початок масованої атаки Чужих. Услід рушила ціла армада лінкорів, крейсерів, дредноутів, есмінців і легких бойових кораблів. Загороджувальні станції зустрічали їх безперервними залпами плазмових гармат і зливою позитронних ракет.

За хронометражем фільму бій продовжувався десь півгодини, але численні купюри свідчили, що тривав він набагато довше — може, навіть добу. Автори відібрали найнапруженіші епізоди, використовуючи записи не лише зі станцій, а й з кораблів другого ешелону оборони.

Як виявилось, найнебезпечнішими супротивниками були кораблі середніх ґабаритів. Маючи досить потужний захист, вони водночас були швидкі й маневрені, що дозволяло їм вийти із зони перехресного вогню станцій. У бій з ними вступали корвети, фреґати та есмінці — і тут втрати обох сторін були приблизно однаковими. Якби не шквальний вогонь загороджувальних станцій, ворог просто зім’яв би оборону своєю чисельністю. А так переважна більшість чужинських кораблів були знищені ще на виході з гіперпростору.

Я бачив чимало фільмів про космос, зокрема й про космічні бої. Там батальні сцени були ефектніші— барвистіші, динамічніші, не такі сумбурні. Однак запис на диску Рашелі вражав своїм натуралізмом, суворою, не завуальованою правдивістю. На цих кадрах гинули справжні кораблі, і разом з ними згоряли у вогненному пеклі живі, мислячі істоти — хай навіть здебільшого не люди…

Бій закінчився, і тепер на екрані демонстрували його наслідки. Ворожий флот був розбитий вщент, зате захисники Терри-Ґаллії зазнали незначних втрат. Жодна загороджувальна станція не була знищена, лише дві з них мали помітні зовнішні пошкодження. Втрати серед кораблів та катерів-винищувачів виявилися значно серйознішими, проте це були справжні дрібниці порівняно з тими втратами, що їх зазнали чужинці.

— Це була дев’ятсот сорок друга повномасштабна атака Чужих з початку війни, — повідомила коментаторка. — У середньому вісім разів на рік нашим військам доводиться стримувати масовані навали на зразок цієї. А менш чисельні вторгнення трапляються майже щотижня. Їх кількість сягає багатьох тисяч. Ворог прагне виснажити нас психічно, знищити наш промисловий потенціал, довести до руйнації нашу економіку. Проте ми тримаємося, ми боремося, ми живемо! — На екрані знову з’явилася зелено-блакитна планета, і голос проникливо запитав: — А ВИ?

Ці ж слова яскраво-червоними літерами спалахнули на тлі Терри-Ґаллії — єдиної людської планети в Ґалактиці, яка зберегла свою свободу та незалежність.

9

Фільм скінчився, і в кабінеті запала напружена тиша. Ріта, що сиділа поруч зі мною, схвильовано дихала, крізь засмагу на її щоках проступив густий рум’янець. Бімал стояв біля дверей як вкопаний. Раджів Шанкар сидів нерухомо, з заплющеними очима. Його зморщене старече обличчя не виказувало жодних почуттів, проте руки, що лежали на бильцях крісла, дрібно тремтіли. Нарешті він розплющив очі і спрямував на Рашель гострий погляд.

— Якщо це правда… — прохрипів він. — Якщо цей запис не провокація Чужих… Де ти його взяла?

— Привезла із собою, — спокійно відповіла Рашель. — Терра-Ґаллія — моя рідна планета.

Хирляве тіло старого затрусилося від кашлю. Лівою рукою він вхопився за серце, а праву судомно простягнув уперед, до якогось флакона на столі, витрусив з нього кілька маленьких червоних капсул і запхав їх до рота. Потім знову відкинувся на спинку крісла.

— Твоя правда, Свамі. Це велике відкриття. Найбільше за останні сто років… — Різким, рвучким рухом Раджів Шанкар затулив обличчя долонями. — О боги, я не думав, що доживу до цього! Я так сподівався… всупереч усьому вірив, що Чужим не вдалося скорити все людство, що хтось ще продовжує боротьбу… Тепер можна спокійно вмерти. Тепер мене не мучитиме думка, що я марно прожив своє життя, що…

Пролунав сиґнал виклику. Шанкар швидко схопив слухавку:

— Ей-другий на зв’язку… Так, ясно… — Старий слухав дві чи три хвилини, потім попросив співрозмовника зачекати, переключив комунікатор у режим паузи і глянув на нас: — Бази даних метрополітену знищені. Але із записами Магдева виникли певні проблеми. Коли Ар-Ті-дев’ятий знищував інформацію на його комп’ютері, до будинку увірвалося троє п’ятдесятників. На щастя, він з ними впорався, а будинок підірвав. Але тепер нам невідомо, що саме Чужі знають про цю справу. Можливо, всі записи стеження паралельно копіювалися на резервний ресурс.

— У нашій розмові, — сказав Аґатіяр, — містер Матусевич згадував, що Рашель прилетіла з Джерсі.

— Я збрехала, — відповіла вона. — Насправді я прилетіла з Окінави.

— Але є ще номери банкнот. Усі з однієї серії. За квиток ти платила цими грошима?

Рашель кивнула:

— Вони збереглися в нас ще з тих часів, коли наші планети вели між собою торгівлю.

— Виходить, чужинці зможуть вирахувати, звідки ти прилетіла. І, можна не сумніватися, перевірять кожен кубометр акваторії острова.

— Це нічого не дасть. Шатл уже не там. Я спрямувала його на дно Південно-східної океанічної впадини. Якщо ці записи потрапили до Чужих, вони довідалися лише те, хто я, звідки, на якому кораблі прилетіла і що сталося з командою. Самого корабля вони не знайдуть, він надійно схований у метеоритному поясі. Координат на диску немає — лише в пам’яті шатла. А фільм для них не новина. Наші розвідники вже розповсюдили його в інфомережах семи окупованих планет.

— Між іншим, — зауважив Аґатіяр, — до звіту про стан бортових систем я не дійшов. Тому не знаю, що сталося з командою. І чужинці, певно, теж не знають. Гадаю, Магдев бачив лише ті файли, які я відкривав. Одна справа — паралельно зі мною отримувати дані, зовсім інша — самостійно зчитувати їх. Я б неодмінно помітив, що хтось сторонній контролює мої локальні ресурси. Я, звісно, дурень, але не профан.

— Добре… — Шанкар знову активував комунікатор і промовив: — Усе гаразд, Джей-сімнадцятий. Операція завершена. Ей-другий зв’язок закінчив.

Поклавши слухавку, він встав з-за столу, підійшов до настінного терміналу і дістав звідти диск Рашелі.

— Що ж, ходімо. Я обіцяв вам надійний сховок — і надам його.

Він зупинився перед книжковою шафою і скоромовкою проказав безглуздий набір слів. Шафа безшумно від’їхала вбік, відкривши вхід у кабіну невеликого ліфта.

— Проходьте, молоді люди, — сказав Шанкар, маючи на увазі й Аґатіяра. Потім повернувся до Бімала: — Ви з нами не поїдете. Вам краще не знати, де ми поділися. А незабаром про вас подбають.

Бімал мовчки кивнув і вийшов.

Ми спустилися в просторе підвальне приміщення, розташоване на глибині щонайменше десяти метрів під поверхнею. Воно нагадувало звичайну вітальню. У протилежній від нас стіні було четверо дверей, і я міг би побитися об заклад, що вони ведуть до спалень.

— Ні, — сказав Шанкар. — Це не той сховок, що я вам обіцяв. Це лише підземний поверх — для відвідувачів, які приходять до мене не з вулиці, а іншим шляхом.

Він знову скоромовкою проказав якусь тарабарщину, і частина стіни праворуч нас відсунулася, відкривши доступ до масивних броньованих дверей з цифровим замком. Шанкар підійшов до них і набрав на клавіатурі неймовірно довгий код.

Двері розчинилися. За ними була ще одна ліфтова кабіна — цього разу значно просторіша, з кількома відкидними сидіннями.

— Здається, я починаю розуміти, — пробурмотів Аґатіяр, коли ми ввійшли до кабіни. — Отже, ті чутки про Партизанські Катакомби — зовсім не вигадки?

— Як бачиш, ні, — відповів Шанкар, закриваючи подвійні броньовані двері. Потім він натиснув кнопку зі стрілкою, спрямованою вниз, і ліфт почав спускатися, набираючи швидкість. — Прошу вас, сідайте. Подорож триватиме вісім з половиною хвилин.

Ми влаштувалися на відкидних сидіннях. Ріта, яка вже трохи оговталася після всього побаченого й почутого, через силу запитала:

— Які ще катакомби?

— Насправді це розгалужена система підземних комунікацій з автономним забезпеченням. Катакомби почали будувати ще на самому початку війни — про той випадок, якщо планету окупують і доведеться вести партизанські дії. Їх споруджували в найсуворішій таємниці, тому схема входів і внутрішніх сполучень відома лише втаємниченим. Після капітуляції секретні схеми Катакомб вдалося вилучити з урядових баз даних, і тепер до них мають доступ лише керівники Опору.

На якусь мить Аґатіяр скептично скривив губи, і це не випало з пильної уваги Шанкара.

— Не шкірся, Свамі. Краще скажи те, що давно хотів сказати. Ти завжди вважав нашу боротьбу марною. Ти не бачив ніякого сенсу в тому, щоб винищувати шпигунів-п’ятдесятників та зрадників, які співробітничають з Чужими. По-твоєму, це безглуздо.

Аґатіяр кивнув:

— Я й досі так вважаю.

— Уяви собі, я теж. Цю думку поділяє й решта керівників орґанізації. Наша мета — повномасштабна війна проти Чужих, війна за звільнення Магаварші. Але ми не можемо вести її, поки вони там, — він тицьнув пальцем угору, — а ми тут. Нам потрібна справжня окупація, а не блокада з орбіти. Потрібні їхні наземні бази, щоб ми могли захоплювати кораблі та озброєння, а потім бити ворога в космосі. І та наша афера з ракетами була спрямована на те, щоб спровокувати Чужих на встановлення повноцінного окупаційного режиму. Саме тому ми не стали ховатися після ракетної атаки. Ми залишились, щоб не дати владі змоги відмежуватися, оголосити нас заколотниками і втікачами. Ми розуміли, що чужинці зажадають нашої страти, але не думали, що уряд виявиться таким легкодухим та безхарактерним. — Шанкар перевів подих. — Звісно, ти можеш заперечити, що він вирішив пожертвувати чотирма десятками своїх громадян, щоб уберегти від загибелі мільйони. Ти скажеш, що мешканці планети з полегшенням зітхнули, коли уряд прийняв ультиматум Чужих. І до певної міри матимеш рацію. Але ти мусиш визнати, що кожна людина на Магаварші була на нашому боці, що, зі страхом чекаючи відплати, наші співвітчизники все-таки схвалювали й підтримували нас. Якби наш уряд пішов на принцип і відхилив вимогу нашої страти, чужинці мусили б направити на планету окупаційні загони, щоб уникнути подальших терактів, — і тоді б почалося всенародне повстання. У них би земля палала під ногами, вони б…

— Вони б просто знищили нас, — перебив його Аґатіяр. — Спалили б усю Магаваршу разом з нами.

— Можливо. А може, і ні. Швидше за все, ні. Навіть у розпал війни Чужі не наважувалися винищувати цілі населені планети, боячись підірвати свою коаліцію зсередини. А зараз — тим паче. Дуже ймовірно, що це привело б до виходу з їхнього союзу альвів та дварків, які майже ніколи не жадали людської крові. А в разі розколу і протистояння між Чужими в людей з’явився б шанс здобути свободу.

— Ціною п’яти мільярдів людських життів, — похмуро зауважив Аґатіяр.

— Нехай навіть такою ціною! — палко вигукнув Шанкар, вдаривши кулаком по стіні ліфта. — Свобода понад усе, і в глибині душі ти згоден зі мною.

Далі їхали мовчки. Лише коли ліфт почав пригальмовувати, Шанкар знову заговорив:

— Я знаю, Свамі, є ще одне, про що ти хочеш мене запитати. І знаю, що ніколи не запитаєш. Тому відповідаю сам: мене врятували всупереч моїй власній волі. Я відмовлявся полишати своїх товаришів на неминучу смерть. Тоді охоронець, що був членом Опору й отримав від керівництва чіткі вказівки, підмішав мені в їжу снодійне. Прокинувся я вже на волі. — Він помовчав. — Того охоронця, що врятував мене, тепер звати Бімал. Я й досі не можу вибачити йому того вчинку. Щоночі мені сняться обличчя людей, які йшли за мною, вірили мені і яких я мимоволі зрадив…

10

Ми стрілою мчали в капсулі ґравікара крізь непроглядний морок тунелів. Машину хитало з боку вбік, підкидало то вниз, то вгору, раз по раз вона робила різкі повороти. Нарешті досягла одного з маґістральних тунелів і помчала по прямій, стрімко набираючи швидкість.

Лише зараз Шанкар вирішив, що вже час повідомити нам щось конкретне:

— Загальна довжина комунікацій Катакомб складає близько трьохсот тисяч кілометрів. Детальної їх схеми немає ні в кого. Ще при будівництві Катакомби розділили на окремі автономні сектори, щоб при втраті одного з них його можна було негайно ізолювати, не наражаючи на небезпеку решту секторів. Нині в кожного сектора є свій куратор, що має його схему та доступ до сусідніх секторів. Мені, як члену вищого керівництва Опору, відомо більше. Я знаю загальне розташування всіх секторів, але без конкретних деталей, а також контролюю частину маґістральних тунелів між містами. Катакомби під великими меґаполісами знайти практично неможливо через велику кількість інших підземних комунікацій. В усіх інших місцях вони прокладені на дуже великій глибині, аж до гранітного, а іноді й базальтового шару.

Назад Дальше