Полинула мелодія, немов річка, що біжить, з її сплесками і коловоротами. Потім завмерла, несподівано змінившись іншою, тужною й уповільненою, низькі звуки немов виринали із дзеркально тихої, прозорої глибіні.
Відповідаючи їй, у глибині імпровізованої сцени, розділеної на дві половини — чорну й білу — з’явилась оголена Олла Дез. Легенький шум почувся із залу палацу Цоам, та його заглушили високі й різкі акорди, в ритмі яких вигиналося золотаве тіло Олли. Мелодія змінювалась, ставала майже грізною, і танцюристка опинялась на чорній половині сцени, а потім продовжувала танець на тлі сріблястой білої тканини. Дивовижна гармонійність, цілковита, надзвичайно висока відповідність танцю й музики, ритму й гри світла та тіні захоплювала, наче вела на край прірви, де мусив обірватись нечувано прекрасний сон.
Захоплені поезією небаченого танцю, жителі Торманса то поплескували по бильцях крісел, то здивовано знизували плечима, інколи навіть пошепки перемовлялися.
Повільно гасло світло. Олла Дез розчинилась у чорній половині сцени.
— Іншого я й не сподівалася! — вигукнула Янтре Яхах, і присутні загомоніли, притакуючи.
Чойо Чагас метнув на дружину невдоволений погляд, відкинувся на спинку крісла і сказав, ні до кого не звертаючись:
— Є щось нелюдське, неприпустиме в такій відкритості й силі почуттів. І небезпечне — тому, що ця жінка так недозволено гарна.
Фай Родіс бачила, як спалахнули щоки Чеді, що сиділа поруч. Дівчина подивилась на неї з благанням, майже наказуючи: “Зробіть же що-небудь!”
“Тупість ніколи не повинна торжествувати — наслідки незмінно бувають поганими”, — майнула в голові Родіс фраза з якогось підручника. Вона рішуче підвелась, поманивши до себе Евізу Танет.
— Тепер ми станцюємо, — спокійно оголосила вона, як щось таке, що входило в програму.
Чеді радісно плеснула руками.
— З мене досить! — в’їдливо сказала Янтре Яхах і рушила до виходу.
За нею покірно підвелися ще п’ять запрошених до палацу тормансіанок. Але Чойо Чагас лише зручніше вмостився в кріслі, і чоловіки не наважились піти. А втім, земляни, які дивились із зорельота, угледіли, що жінки Торманса на чолі з дружиною володаря зачаїлися за сріблясто-сірим драпіруванням.
Фай Родіс і Евіза Танет на кілька хвилин зникли і потім з’явилися в самих скафандрах, кожна несучи на долоні прикріплений до неї восьмигранний кристал із звукозаписом. Дві жінки, одна — кольору воронового крила, друга — сріблясто-зелена, як вербове листя, стали поряд, високо піднявши руки з кристалами. Рвучкий, незвичайний ритм, що змінювався дрібними і затяжними ударами, загуркотів у залі. У такт ритмічній музиці танець почався швидкими рухами простягнутих уперед, до глядачів, рук і різкими вигинами стегон.
Від рук з повернутими донизу долонями линули на тормансіан хвилі, сила яких викликала заціпеніння. Підкоряючись монотонному ритму, Евіза й Родіс опустили руки, притиснувши їх до боків і відставивши долоні. Повільно й узгоджено вони почали обертатися, відчужено і владно дивлячись з-під насуплених брів на глядачів. Вони кружляли, високо піднімаючи руки. Посипались удари таємничих інструментів, співзвучні чомусь глибоко прихованому в серцях чоловіків Торманса. Евіза і Фай завмерли. Стиснуті губи обох жінок ледь розтулились, показавши ідеальні зуби, а їхні сяючі очі переможно сміялись. Вони врочисто заспівали протяжний стародавній іранський гімн:
“Сп’яніла і закохана
Вночі, мов неземна,
В шовках напівзростебнутих
І з келихом вина…
Палка жага в очах її,
Нудьга у згині губ!”
Громовиця звуків розсипалась дрібно й глумливо, змусивши глядачів зачаїти подих. Нерухомі тіла з чорного й зеленого металу ожили знову. Не сходячи з місця, вони згиналися в такт музиці, виграючи навдивовижу слухняними і сильними м’язами. Як вода під поривом вітру, оживали раптово й швидкоплинно руки й плечі, живіт і стегна. Ці короткі спалахи злилися в один безперервний потік, що перетворив тіла Евізи й Родіс у щось невловиме й надзвичайно привабливе. Музика урвалася.
— Ха! — вигукнула Евіза й Фай, разом опускаючи руки.
Жінки за портьєрами заціпеніли від жаху, коли побачили, що Чойо Чагас і члени Ради Чотирьох під впливом гіпнотичної музики нахилились уперед і вивалилися з крісел, але тут же спохопилися, вдаючи, нібито нічого не сталось, і несамовито заляскали долонями по бильцях, що означало вищу похвалу.
Родіс і Евіза вибігли.
— Як можна! — докірливо сказала Олла Дез, яка уважно спостерігала дивовижний танок.
— Ні, це чудово! Дивіться, тормансіан як шоком уразило! — вигукнув Дів Сімбел.
Справді, глядачі в палаці Цоам мали вигляд розгублений, а жінки, що повернулися на свої місця, принишкли, вражені побаченим. Однак, коли з’явилися Фай Родіс і Евіза Танет, їх привітали гучними ударами по кріслах і схвальними вигуками.
Родіс повернулася до товаришів у зорельоті, на пальцях показала, що батареї розрядилися, і вимкнула СДФ. Олла Дез теж перервала передачу з “Темного Полум’я” і сказала:
— Родіс іноді поводиться як школярка третього циклу.
— Але ж вони справді були чудові! — заперечив Гріф Ріфт. — Я не порівнюю їх з вами. Ви — богиня танцю, але тільки на Землі.
— Безумовно, я переможена тут, — погодилась Олла. — Родіс і Евіза вміло скористалися впливом ритмів на підсвідомість. Спільний ритмічний спів, кружляння вважалися в давнину як елемент магії для впливу на людей, так само як воєнні марширування і спільна гімнастика у йогів. Тантричні “червоні оргії” в буддійських монастирях, містерії на честь богів кохання і родючості в храмах Еллади, Фінікії і Риму, танці живота в Єгипті й Північній Африці, “чарівливі” танці Індії, Індонезії і Полінезії в минулі часи справляли на чоловіків не стільки еротичний, як гіпнотичний вплив. Лише набагато пізніше психологи розібралися в поєднанні зорових асоціацій — головного почуття людини в її відчутті краси, міцно спаяного з еротикою сотнями тисячоліть природного відбору найдосконалішого. Гнучкість і музичність жіночого тіла недарма справіку порівнювалися з танцем змій. Фай Родіс, як історик, відібрала все гіпнотичне з давніх танців, і ефект виявився незаперечним, але коли вона встигла навчити Евізу?
— Отож не слід звинувачувати Родіс у легковажності й необдуманості дій. Цей танок вона, як видно, готувала давно, аби показати їхню спорідненість із нами, — переконано сказав Гріф Ріфт.
Поза стінами садів Цоам на другому заломі передгір’їв ріс невеликий лісок, дерева в ньому настільки були схожі на земні криптомерії, що навіть здалеку викликали в Родіс припливи туги за рідною планетою. Криптомерії росли довкруг її школи першого циклу. Перший цикл був найважчим у дитинстві. Після свободи і безтурботності нульового циклу наставала пора суворої відповідальності за свої вчинки. Маленька Фай часто тікала в затінок криптомерієвого гаю, щоб там виплакатися.
І нині, опинившись за межами палацу і прогулюючись з інженером Таелем, Родіс кинулась до дерева і пригорнулась до його стовбура, вдихаючи рідний запах смоли й кори, нагрітої сонцем. Скафандр заважав їй відчути запах живого дерева, бо притуплював притаманне землянам загострене відчуття навколишнього шкірою всього тіла, а від стовбура пахло лише пилом.
Почуття безвиході, забуте з часів інфернальних випробувань, стисло груди Родіс, і вона опустила голову, аби Евіза й Вір не прочитали на її обличчі тугу за батьківщиною. Рідне дерево ошукало. А скільки ще чекає тут обманів, насамперед серед людей, схожих на земних і таких чудових душевно!
Інженер Таель під різними приводами провів перед землянами близько сотні товаришів і знайомих. Незважаючи на дивовижну однорідність групи, гості із Землі порадили вилучити майже тридцять чоловік. Такий високий відсів спочатку приголомшив Таеля. Земляни пояснили, що вони розпізнали не лише прямих носіїв зла і заздрісників, які приховували свою пошкоджену, неповноцінну психіку, а й тих, чиї прагнення до знань і духовної свободи поступалися властивим нетренованій людині недолікам її психіки.
Через вісім днів людей Торманса зібралося достатньо, щоб розпочати сеанси. На подив землян, це були лише “джи” — довгоживучі: технічна інтелігенція, вчені, люди мистецтва. Фай Родіс зажадала, щоб запросили й “кжи” — короткоживучу молодь. Інженер Таель збентежився.
— Вони не одержують достатньої освіти, і ми майже не спілкуємося з ними. Тому я не знаю тих, які заслуговують довір’я. І до того ж навіщо це їм?
— Я даремно змарнувала на вас час, — суворо сказала Родіс, — якщо ви досі не збагнули, що майбутнє може належати або всім, або нікому.
— У них класове гноблення принизливіше, ніж було у нас при феодалізмі! — вигукнула Чеді. — Відгонить рабовласницьким ладом!
Тормансіанин побагровів, губи його затремтіли, і він втупив свої фанатичні очі в Родіс з такою собачою відданістю і благанням, що Чеді стало ніяково.
— Справді, у нас різко розділені ті, що мають право на освіту, і неосвічені. Але ж вони відбираються за реальними здібностями з усієї маси дітей, які народжуються. І вони сповна щасливі, ці люди “кжи”!
— Цілком так само, як і ви, “джи”. Ви займаєтесь обраною справою, творите, робите відкриття. Тоді чим пояснити ваші шукання й душевні терзання? Ні, я бачу, що ми досягли ще небагато чого. Це мій прорахунок! Прогулянки відміняються, і ми з вами візьмемось до історичної діалектики.
Переляк, що сягав відчаю, не сходив з обличчя Таеля.
“Він чекає нещадної розправи за кожну помилку, — здогадалася Чеді. — Очевидно, тут такий спосіб спілкування з людьми”.
Незважаючи на всі труднощі й перешкоди, показ фільмів відбувся через шістнадцять днів.
У спекотній улоговині, де стебла напівсухої трави, що коливалися вітром, були чи не єдиними ознаками життя, виник такий близький, приголомшливо схожий на Землю світ.
Гріф Ріфт і Олла Дез скористалися вигином захисного поля як внутрішньою поверхнею екрана і, змінюючи кривизну, утворили під кручею пагорба велику сцену.
Для мешканців планети Ян-Ях усе тут було незвичайним: і плавання потайки на низьких надувних плотах по темному морю, і раптова поява світних знаків на гоніометрі від невидимого ультрафіолетового маяка, і висадка під прибережними кущами, й’підйом угору з орієнтиром на розмиту сяючу пляму якогось зоряного скупчення, і пошуки двох невисоких дерев, між якими пролягав вхід у заборонену тепер для всіх інших улоговину, і незвичайне розсіяне й похмуре світло, що виходило нізвідки і осявало дно улоговини з борознами вимоїн, між якими сідали схвильовані відвідувачі. Це настільки відрізнялося від монотонного життя Ян-Ях з її до отупіння одноманітною роботою і примітивними розвагами, що створювало незвичну атмосферу нервового піднесення.
Зненацька з непроникної пітьми захисного поля виникло зображення круглої зали зорельота, де шестеро землян вітали гостей їхньою рідною мовою. Спочатку всі прибульці далекого світу здавалися тормансіанам красивими, але дуже схожими. Чоловіки — високі, з мужніми виразними обличчями, серйозні до суворості. Жінки — з вишукано правильними дрібними рисами, ідеально прямими носами, твердими підборіддями, губаті й дужі. Лише коли око звикало до цих загальних особливостей, мешканці Ян-Ях помічали індивідуальну різноманітність землян.
Хто-небудь із зорелітників, найчастіше Олла Дез, коротко пояснював тему стереофільму, і зореліт зникав.
Перед тормансіанами хлюпалося неймовірно прозоре море з синьою водою. Чисті пляжі чорного, рожевого і червоного піску вабили поєднатися з сонцем і морем. Проте мальовничі береги були майже безлюдні на відміну від зручних для купання місць на Тормансі, вщерть заповнених людьми. Час від часу сюди приходили люди, плавали, пірнали й потім швидко зникали, роз’їжджаючись у відкритих вагонах маленьких поїздів, що снували вздовж узбережжя.
Вражала жителів Ян-Ях гігантська Спіральна Дорога: зняте впритул наближення величезного поїзда навіювало незвичній людині первісний страх.
Тропічні сади, що розкинулись на неозорих просторах, і такі ж безмежні поля казкової пшениці з колоссям, завбільшки з кукурудзяний качан, так різко контрастували з убогими чагарниками й бобовими ланами Торманса, що Гріф Ріфт вирішив більше не показувати щедроти рідної планети, аби не ранити гостей.
Автоматичні заводи штучного м’яса, молока, масла, рослинного жовтка, ікри та цукру ніби не мали ніякого відношення до полів, плодових садів і черід домашніх тварин. Плоскі, прозорі чаші уловлювачів радіації для виробництва білка складали лише невелику частину величезних підземних споруд, в яких при постійній температурі циркулювали потоки амінокислот. Широкі вежі цукрових заводів таємниче, приглушено шуміли, мов луна далекої громовиці. Ця колосальна кількість повітря всмоктувалась у їх приймачі, осаджуючи зайву вуглекислоту, що нагромадилася за тисячі років недбалого господарювання. Найкрасивішими були сніжно-білі колонади фабрик синтетичного жовтка, які виблискували на кедрових узліссях. Тільки побачивши технічний розмах харчового виробництва, тормансіани зрозуміли, чому на Землі мало молочної худоби — корів і антилоп-кан — і зовсім нема забійної, нема птахофабрик і рибних заводів.
— Коли відпала необхідність забивати для їжі, тоді людство здійснило останній крок від необхідності до істинно людської свободи. Цього не можна було зробити доти, доки ми не навчились із рослинних білків створювати тваринні. Замість корів — фабрика штучного молока і м’яса, — пояснював Гріф Ріфт.
— Чому ж у нас немає цього досі? — звично запитували тормансіани.
— Ваша біологія, очевидно, займалася чимось іншим або була неповноцінною, витісненою іншими науками, менш важливими для процвітання людини. Становище, відоме і в земній історії…
— І ви дійшли висновку, що не можна досягти справді високої культури, забиваючи тварин для їжі?
— Так!
— Але ж тварини потрібні й для наукових дослідів?
— Ні! Шукайте обхідний шлях, але уникайте тортур. Світ надзвичайно складний, і ви неодмінно знайдете багато інших шляхів до розкриття істини.
Лікарі й біологи планети Ян-Ях недовірливо переглядалися. Але знову й знову виникали перед ними красиві, як храми, наукові інститути, багатокілометрові підземні лабіринти пам’ятних машин — сховищ всепланетної інформації. Збувалися слова стародавнього поета, який зичив людині бути “простою, як вітер, невичерпною, як море, і насиченою пам’яттю, як Земля”. Тепер уся планета руками своїх мудрих дітей насичувалася пам’яттю не лише свого життя, а й тисяч інших населених світів Великого Кільця.
Багато інженерних споруд входили глибоко в землю. Замість виснажених у давні епохи копалень працювали самозбагачувальні гідротерми, зв’язані з підкорковими течіями в мантії на ділянках виділення ювенільних вод. Ці ж гідротермальні висхідні потоки на поверхні використовувалися в енергетичних і обігрівальних установках.
Мабуть, найдивовижніше для тормансіан було загальне поширення різних видів мистецтв. Практично кожна людина володіла якимось із видів, змінюючи його в різні періоди життя. Простота в користуванні інформацією поєднувалася з можливістю оглядати будь-які картини, скульптури, добувати електронні записи будь-якого музичного твору, будь-якої книжки. Незліченна кількість Будинків Астрографи, Книги, Музики, Танцю, які, по суті, являли собою палаци, де всі відвідувачі в спокої і зручності могли насолоджуватися видовищем космосу, його населених планет і всього невичерпного багатства людської творчості за тисячі літ документованої історії. Воістину неймовірне число творів мистецтва було створено за два тисячоліття, що минули з часів ЕСВ — Ери Світового Воззє’днання!
Тормансіани бачили школи із здоровими й веселими дітьми, пишні свята, на яких усі здавалися однаково молоді й повні снаги. Суспільне виховання не здивувало жителів Ян-Ях. Найбільш вражаючою видалась відсутність будь-яких охоронців чи наділених особливою владою людей, що відмежувались од світу в палацах і садах, які охоронялись. У жодному з тисяч мелькаючих перед тормансіанами облич не змигнула й тінь страху чи замкнутого егоїстичного побоювання, хоча настороженість і тривога нерідко читалися на лицях лікарів-вихователів, спортивних інструкторів. Глядачів вражала відсутність у містах Землі шуму, голосної музики й розмови, не чути було машин, які гуркотіли й диміли, вражали вулиці й провулки, схожі на тихі алеї, де ніхто не смів тривожити іншу людину. Музика, спів, танці, веселощі, навіть пустотливі до нестями ігри на землі, на воді і в повітрі дозволялися в спеціально призначених для цього місцях.