— Щось сталося? — спитала вона, всміхаючись, і додала: — Я стаю справжньою жінкою Ян-Ях, якщо так часто думаю про небезпеку.
— Небезпеки немає. Але треба порадитись, — інженер озирнувся.
Родіс натисла кнопку на сигнальному браслеті. Почулося дрібне тупотіння, і в сад примчала слухняна дев’ятиніжка, яка зберегла на своєму куполі чорно-вороний колір скафандра своєї хазяйки. Родіс відгородила себе й інженера захисним полем.
— Я бачився з друзями. Вони нарадили мене прийти до вас. Після перегляду фільмів про вашу… і нашу, — додав він, — історію всі думають лише про те, як зробити життя подібним до земного. Перш ніж ви полетите від нас на далеку Землю, ви повинні залишити нам зброю.
— Зброя без знання завдасть тільки шкоди. Не маючи ясної, обґрунтованої й перевіреної мети, ви створите лише тимчасову анархію, яка завше породжує ще гіршу тиранію.
— Що ж робити?
— За діалектичними законами зворотного боку залізна фортеця олігархічного режиму водночас дуже крихка. Треба вивчити її вузлові кріплення і потім систематично вдаряти по них, поки вся будівля, незважаючи на її позірну монолітність, не розсиплеться, тому що тримається вона лише на страху — знизу доверху. Отож вам треба небагато людей, мужніх, сміливих, розумних, щоб розвалити олігархію, але дуже багато просто добрих людей, аби побудувати справжнє суспільство.
— І тому ви так наполягаєте на підготовці народу? — запитав Таель.
— Діалектичний парадокс полягає в тому, що для побудови комуністичного суспільства необхідний розвиток індивідуальності, а не індивідуалізму кожної людини. Хай буде місце для духовних конфліктів, невдоволеності, прагнення вдосконалити світ. Між “я” і суспільством повинна лишатися грань. Якщо вона зітреться, то утвориться натовп, адаптована маса, що відстає від прогресу тим сильніше, чим більша її адаптація. Пам’ятайте завжди, що нинішнього, по суті, нема, є тільки процес переходу майбутнього в минуле. Цей процес не можна затримувати, тим паче зупиняти. А ваша олігархія загальмувала розвиток суспільства Ян-Ях на його неминучому шляху до комунізму головним чином тому, що ви допомагали їй зміцнювати своє панування. Ваші вчені не повинні ставати на шлях убивць, незважаючи на почесті, привілеї, підкуп. Затямте, що ваша суспільна система зведена на придушенні й терорі. Будь-яке вдосконалення цих методів неминуче повернеться проти вас самих. Адже біда в тому, що “кжи” називають вас убивцями, і вони мають слушність, хоча розпалювання взаємних образ — випробуваний прийом олігархів.
— Ви не уявляєте, якими розбещеними стали люди, — уперто сказав Таель. — Я маю на увазі демагогію, що нібито всі люди однакові, і варто їх лише належним чином вимуштрувати, виховати (теж однаково), як ми одержимо єдність мислення 1 здібностей. Насправді сталося зворотне: фактична нерівність породила море персональної заздрості, заздрість породила комплекс приниженості, в якому притлумилась класова свідомість, мета і сенс боротьби проти системи. “Кжи” проти нас, ми проти них, а система століттями лишається недоторканою. Загальне отруєння ненавистю і глибоким нерозумінням.
— Таель, і це говорите ви? Починаєте втомлюватись? А приклад Землі? Адже тільки великі й тривалі зусилля перетворять безвихідні кола інферно в нескінченну спіраль, що розкручується. От ми й пришли до того, з чого почали.
— Ні, не до того. Ви, як і “кжи”, звинувачуєте нас?
— Так, Таель. У капіталістичній олігархії, чим вище той ч — інший клас, група чи прошарок стоїть на градації суспільно: ієрархії, тим більше в ній убивць, прямих і непрямих, потенцій них і реальних. Убивці бувають різні — свідомі й несвідомі. Одні чинять так через прислуговування вельможам, інші від невігластва, коли високу посаду займає неосвічена, темна людина. “Джи”, хоча серед них немало темних і затурканих людей, здебільшого освічені й інтелігентні, тому, стаючи вбивцями, вони винні подвійно. Види вбивства різноманітні. Убивають невідповідністю виконуваної роботи й умов, у яких вона проводиться. Отруюють відходами виробництв і миючими хімікатами річки й ґрунтові води; недосконалими, виготовленими нашвидкуруч ліками; інсектицидами, фальсифікованими здешевленими продуктами. Вбивають зруйнуванням природи, без якої людина не може жити, вбивають будівництвом міст і заводів у місцях, шкідливих для проживання, з непридатним кліматом, убивають шумом, який ніхто й ніщо не обмежує. Погано обладнаним; школами і лікарнями, нарешті, невмілим керуванням, що породжує велику кількість особистих нещасть, а ті призводять до величезного спектру нервових хвороб. І за все це відповідальні передусім “джи” — вчені й технологи, бо кому, як не їм, слід передбачати причини, що викликають згубні наслідки. А випадки, коли “джи” виступають прямими вбивцями, озброюючи охоронні сили для знищення інакомислячих? Коли розробляють нові методи тортур і психологічного пригнічення, коли створюють знаряддя масового вбивства? За законами Великого Кільця ці діячі підлягають позбавленню права працювати п науці, аж до фізичного переселення на дикі планети.
Інженер Таель непорушно стояв перед Родіс. Знайомий їй вираз дитячої розгубленості дедалі виразніше проступав на його обличчі. Фай Родіс відчула, що слід підтримати тормансіанина і його друзів, давши опору їхній нетренованій психіці.
— Мабуть, вам потрібен один вид зброї, щоб викорінити стеження, доноси, насильства. Це ІКП — пульсаційний інгибітор короткої пам’яті. На кораблі виготовляють кілька десятків ІКП, але ви не повинні пускати їх у хід раніше, ніж розмножите сотні тисяч екземплярів.
— Мені незрозуміле призначення ІКП, — стомлено сказав Таель.
— Ви знаєте про два види пам’яті? Вони керуються в мозку різними системами молекулярних механізмів. Позбавивши людину довгої пам’яті, ви перетворите її в ідіота. Але, вилучивши коротку пам’ять — усі нещодавно здобуті знання і навіяні психоштампи, — ви знешкодите найнебезпечнішого ворога, не відібравши в нього можливості повернутися до будь-якої діяльності.
— Хоч би й до попередньої?
— Атож. Але йому доведеться починати все заново, як і його вчителям.
— То це ж чудово! Коли б ще ця зброя та невеликого розміру…
— Вона мініатюризована, трохи більша від прикрас, які колись носили на пальцях. Додайте до неї дисектор ДПА для розпізнання психіки людини.
Тель рвучко схопив руку Фай Родіс і, опускаючись на коліна, припав губами до кінчиків її пальців. Родіс стрепенулася, відчуваючи, що цей жест архаїчного поклоніння не такий неприємний, як їй здавалося раніше.
Розділ VIII
ТРИ ШАРИ СМЕРТІ
Судно на двох сигароподібних поплавцях ковзало по морській гладіні. Довга затока Екваторіального океану недаремно мала назву Дзеркального моря. Розташоване в поясі спокійної атмосфери, ближче до хвостового полюса, море рідко зазнавало бур. Відсутність великих річок, які впадали в нього, зберігала води первозданно чистими, темними в глибині й сліпуче виблискуючими в червоних променях світла Торманса.
Ген Атал захоплювався грою барв за кормою, а Тівіса Хенако й Тор Лік милувалися незвичайною чистотою моря.
У тригранному виступі каюти біля важелів керування сиділи двоє тормансіан у бузковій уніформі, безвідривно дивилися вперед і лише зрідка обмінювались уривчастими вигуками.
Вони тримали курс на урвище бочкоподібної гори. Її темно-сіра кам’яна маса була розбита розгалуженими прожилками червоної породи, немов кривавими артеріями.
Лівіше, під горою, берег був облицьований кам’яними брилами. За набережною виднілися будинки, що в безладді відступали від моря. Кинуте місто Чендін-Тот лежало поблизу заповідного гаю, останнього на планеті Ян-Ях. Тут віддавна був край “прихильників природи” — людей, які не визнали загальної урбанізації й переселилися у зони з нездоровим кліматом. Непомірне збільшення населення планети змусило збудувати й заповідний район. “Прихильники природи” зникли, влившись у загальну масу міських жителів. Усе ж незначна ділянка первісного лісу вціліла від захланного споживацтва шістнадцяти мільярдів населення Торманса. Очевидно, це сталося випадково. Катастрофічна криза вибухнула раніше, ніж був зрубаний останній гай. Багато міст вимерло, і ті, що перебували в менш сприятливих кліматичних зонах, ніколи вже не заселялися.
Берег наближався. Земляни хотіли піднятись на дах каюти, що замінила собою місток, але провідники рішуче заперечили. Вони говорили дуже швидко, з вимовою жителів хвостової півкулі — ковтаючи приголосні. Земляни, котрі звикли до чіткої вимови державних радіопередач і повільної мови чиновників, насилу розуміли своїх супутників. З’ясувалося, що в Дзеркальному морі водяться лімаї. Ці ненажерливі чудовиська своїми довгими щупальцями хапають з відкритої палуби все живе і тягнуть у глибину. У морі їх аж кишить.
— Дивовижна аналогія із земними морями, — сказала Тівіса. — Коли в Еру Роз’єднаного Світу знищили кашалотів, розмножилися великі головоногі, з якими довелося вести справжню війну. Взагалі знищення будь-якого виду негайно порушувало мільйо-нолітню рівновагу природи. З огляду на вибіркову направленість будь-якого лихого наміру, яку ми тепер називаємо Стрілою Арі-мана, знищувалися тварини й рослини — переважно красиві, помітні, менше пристосовані до нових умов життя. Залишалися ж здебільшого шкідливі види. Іноді вони розмножувалися фантастично швидко і буквально заливали хвилями своєї біомаси величезні простори. Закон виживання переважно шкідливих видів там, де природа невміло нівечилася людиною, осягли на власному досвіді й тормансіани.
— Шкода, що прекрасне кришталеве море населене такою гидотою! Я хотіла б скупатися тут, якби не скафандр, — сумно закінчила Тівіса.
— Ти не помічаєш повсюди на Тормансі одну дивну закономірність? — запитав Тор Лік. — В усіх добрих місцях, будинках, навіть у людях прихований якийсь гандж.
— Любий Афі (так на Землі називали астрофізиків), — Тівіса скуйовдила чуприну Тора, — тобі час повернутися в зореліт. Ностальгія проявляється все частіше…
— Ти маєш рацію. Я ступив на цю спустошену планету, як у засохлий сад, з якого немає виходу!
— Невже людина так змінила всю планету? — запитав Ген Атал, котрий на мить уявив собі невичерпну щедрість Землі.
— Ресурси будь-якої планети обмежені, — відповів Тор, — нічого не можна брати, не віддаючи. Повернути взяте можна шляхом упорядкування планети. Інакше, як траплялось і в нас на Землі, усталені форми життя неминуче розпадуться, виснажаться нагромаджені за мільйони століть енергетичні ресурси, а це прирікає на зубожіння і злигодні наступні покоління. Ми зараз на планеті, яку пограбували не лише війни, а й божевільне кроляче розмноження. Щодо експлуатації багатств природи вони лічили лише доходи, не думаючи про збитки також і в людських ресурсах.
— Так, ми бачили багато сумного, — погодилась Тівіса, — перебито всіх звірів, великих птахів, виловлено рибу, з’їдено молюски й водорості. Все це пішло в їжу під час катастрофічного Століття Голоду. Недалекоглядна гонитва за кількістю, за дешевизною й масовістю продуктів отруїла річки, озера й моря. Річки висохли після знищення лісів і сильного випаровування водосховищ електростанцій, відтак почалось обміління й засолення озер. Майже повсюдно прісна вода така ж дорога, як і харчі. Її ледве вистачає на землеробство цієї бідолашної планети. Для опріснення недостатньої енергії. Великих полярних шапок тут немає — отже, нема й запасів прісної криги. А тваринництво… Ви бачили їхню худобу? Біологічно це ті ж кози, які колись врятували біблейську цивілізацію, але знищили всю рослинність по берегах Середземного моря.
— Але вони самі хоч розуміють, що накоїли? — запитав Ген Атал. — Ви зустрічалися з ученими в біологічних інститутах?
— Я гадаю, що розуміють. Але їхня біологія архаїчна й зводиться головним чином до селекції, практичної анатомії, фізіології й медичних її галузей. Навіть своїх тварин не встигли як слід вивчити, а вони зникли. Це втрачено вже назавжди.
— “Назавжди”! Щось я надто часто чую це нестерпне для людини слово, — сказав Тор Лік і, замовкнувши, втупився в море.
Кришталеву воду попереду вкрила брижі. Спочатку землянам здалося, що то спливли переплетені водорості. Але з драглистої маси піднялися цілі хащі синьо-зеленого кольору щупалець, які ззивалися. Вони здіймались на висоту близько чотирьох метрів над поверхнею моря, вивертаючись і вимахуючи на всі боки розплющеними червоними кінчиками.
Судно зробило крутий поворот, землян кинуло на стіну каюти, а ліва “сигара” поплавця піднялася над водою. Двигуни заревіли, і за валом, що піднявся, страховисько зникло.
Обидва тормансіани стали неголосно сперечатись, і переміг стерновий, що енергійно показував рукою кудись убік від вибру-кованого каменем берега.
— Ми не причалимо просто до міста, — пояснив своїм пасажирам другий тормансіанин, — біля пристані дуже глибоко й можуть напасти лімаї. Ніхто ще не зустрічав їх так близько від міста. Неподалік є мілина, куди лімаї зайти не можуть, і ми причалимо. Доведеться лише зробити великий гак пішки.
— Ми не боїмося відстаней, — усміхнулась Тівіса.
— Але ми не боїмося і цієї гидоти, — втрутився Тор Лік, — наші СДФ відженуть їх або знищать!
— Навіщо розряджати батареї? — заперечила Тівіса. — Хоча Ген привіз свіжі, але в нас іще довгий шлях.
— Тівіса слушно каже. Нам говорили про якісь небезпеки. Крім того, при підводному нападі доведеться витрачати енергію подвійно. — Тор Лік на знак згоди підніс руки до лоба.
Під судном виринув з глибини підгірок мілини. Водії дозволили пасажирам вибратись на палубу. У важкому застояному повітрі вчувався присмак окису азоту. Схоже було, безживні хімічні процеси переважали в тутешній природі. Дивовижно рівне дно зеленого кольору виявилося затужавілим мулом. За кормою розпливались величезні клуби скаламучного осаду.
— Ну яке тут купання, Тівісо? — показав на дно Ген Атал. — Тут загрузнеш з головою.
Ревнули двигуни, довкола закипіла каламуть. Стерновий з розмаху викинув судно на прибережний вал піску та дрібної гальки. Звідси земляни легко перебрались на берег по широкій дошці й перевели своїх дев’ятиніжок.
— Коли ми повинні повернутись? — уривчасто запитав стерновий.
— Повертатися не треба, — сказав Тор, і обидва мореплавці зітхнули в неприхованою полегкістю. — Ми підемо в глибину країни і перевалимо через хребет у напрямі екватора, аби вийти на рівнину Мен-Зін, — вів далі астрофізик, звіряючись із картою, — туди пришлють літак.
— І ми оглянемо найбільше мертве місто хвостової півкулі Кін-Нан-Те, — додала Тівіса.
— Кін-Нан-Те! — вигукнув стерновий і замовк.
Товариш підштовхнув його, одночасно кланяючись землянам і бажаючи “шляху змія: непохитного й невідступного”.
Мореплавці розхитали судно. Воно зірвалося з обмілини й понеслось у Дзеркальне море.
Маючи змогу діяти самостійно, земляни скинули одяг, скачали в тугі валики і прив’язали їх до СДФ. Потім три різнобарвні постаті — темно-гранатова, малахітово-зелена і коричнево-золота — рушили широкою невтомною ходою уздовж берега до овального майданчика біля пристані. Полишене місто Чендін-Тот зустріло їх гнітючою одноманітністю будинків, шкіл, колишніх місць розваг і лікарень, яка була характерна для поквапливого і недбалого будівництва епохи “вибуху” населення. Дивна манера зводити в скупчених кварталах будівлі різного призначення прирікала на безрадісну пригніченість дітей, хворих і літніх людей, обмежувала рух транспорту, що гуркотів у вузьких каналоподіб-них вулицях. Все це Тівіса і Тор спостерігали в “живих” містах.
У непоказних паралелепіпедах споруд з однаковими проймами вікон не було нічого таємничого, що звичайно приваблює в покинутих містах. Земляни квапилися перетнути похмурі, вкриті пилом вулиці. Викривлені скелети дерев, що застигли в задушливому повітрі, розсипались при щонайменшому доторку. Тор навмання зайшов у будинок, який зацікавив його кольоровим обрамленням входу. Кріплення цементових перекриттів проіржавіли і ледве втримували стелю. Тор Лік вирішив пройти всередину. Плавно зігнуті контури інтер’єру різко відрізнялись від понурих прямокутників більшості споруд. Через напівкільцевий хол, захаращений уламками меблів, Тор Лік пробрався до круглої зали, яка відразу нагадала йому Землю. Озирнувшись, він побачив, що стіни оздоблені плитками полірованого дуніту й гіперстінового пі-роксеніту — глибинних ультраосновних порід фундаменту земної кори, які, очевидно, і тут складають нижні зони кори Торманса. Немов підкреслюючи схожість, два валикоподібні фризи крізь пил відсвідчували червоним. Тор Лік впізнав у них багаті великими гранатами еклогіти.