— Для мене дуже непросто доповісти володареві, — хрипко сказав Таель, — буде швидше, якщо ви самі…
— Що ж ви не сказали одразу! — і Фай Родіс кинулась до покоїв голови Ради Чотирьох.
На щастя, Чойо Чагас сьогодні не виїжджав. Через півгодини Родіс завели до зеленої кімнати, яка стала вже постійним місцем її зустрічей з володарем Торманса.
— Я передбачив подібну ситуацію, — сказав Чойо Чагас, подивившись на переданий із зорельота знімок, — тому управителі на місцях і відмовляли ваших дослідників від ризикованої мандрівки.
— Але ж їм не пояснили ступінь небезпеки!
— Кожен зональний управитель соромиться, точніше, боїться, говорити про цих нелюдів. Їх називають “зневажниками двох благ”.
— Двох благ?
— Авжеж, — довгого життя і легкої смерті. Вони відмовилися від того й іншого й тому мусять бути знищені. Держава не може терпіти свавілля. Але вони рятуються в полишених містах, а брак транспорту ускладнює боротьбу з ними, і вони лишаються ганьбою для зонального управителя.
— Ми неприпустимо зволікаємо, — сказала Родіс, — згаяні хвилини можуть обернутися загибеллю наших товаришів. Хоча вони надійно захищені, але ємкість батарей обмежена.
Вузькі непроникні очі Чойо Чагаса пильно стежили за Родіс.
— Ваші дев’ятиніжки володіють убивчою силою. Я пам’ятаю, як вони рознесли двері в цьому палаці, — уїдливо усміхнувся володар.
— Звичайно, в кожного СДФ є різальний промінь, інфразвук для подолання перепон, нарешті, фокусовий розряд… Проте я не розумію вас!
— Така мудра жінка й не може збагнути, що замість того, щоб витрачати енергію на захисне поле, треба знищити негідників.
— Вони цього не вчинять!
— Навіть якщо ви накажете їм?
— Я не можу віддати такого аморального наказу. Але якби навіть і спробувала, все одно ніхто його не виконає. Це одна з головних підвалин нашого суспільства.
— Неймовірно! Як може існувати суспільство на таких хистких підвалинах?
— Поясню вам згодом, а зараз прошу, не гаючи часу, віддайте наказ! Ми можемо послати свій дисколіт, але він літає не швидше ваших охоронних літаків, і головне — ми не знаємо, як за вашими законами поводитись із таким диким натовпом. Що ви застосовуєте в подібних випадках? Заспокійливу музику чи ГТР — Газ Тимчасової Радості?
— Газ Радості! — сказав Чойо Чагас з дивною інтонацією. — Хай буде так. На скільки годин у ваших людей вистачить енергії? Хіба не можна послати їм ракету з батареями з вашого всесильного корабля?
Родіс глянула на браслет, який зафіксував момент одержання сигналу з міста Кін-Нан-Те.
— Запасу енергії вистачить годин на сім. А посадити ракету точно без коригуючих станцій не вдасться. Ми б піддали небезпеці своїх товаришів: надто малий майдан, на якому вони перебувають в оточенні.
Чойо Чагас підвівся.
— Я бачу, як вас турбує їхня доля. Зрештою ви не так уже байдужі, як хочете здатися нам, мешканцям Ян-Ях! — Він повернув маленький диск на столі й рушив до сусідньої кімнати. — Я прийду через хвилину!
його чекав високий худий “Змієносець” із запалими очима й тонкогубим, по-жаб’ячи широким ротом.
— Пошліть два літаки з резерву охорони в Кін-Нан-Те на виручку наших гостей із Землі, — мовив володар, дивлячись поверх схиленого у шанобливому поклоні чиновника. — Захист у них пропрацює ще сім годин, — вів далі Чойо Чагас, — отже, через сім з половиною годин буде вже пізно. Чуєте — через сім з половиною!
— Я зрозумів, великий! — чиновник звів на володаря віддані очі.
— “Зневажники” повинні бути знищені всі до одного. Цього разу без тортур і процедур — просто знищити!
“Змієносець” уклонився ще нижче й вийшов. Чойо Чагас повернувся до зеленої кімнати, кажучи собі: “Побачимо, чи такі вони по-дитячому наївні, як запевняє Цірцея. Хай це буде своєрідний експеримент”.
— Наказ віддано! Мої накази тут виконуються!
Фай Родіс подякувала поглядом і несподівано насторожилася.
— Про який експеримент ви думаєте?
— Я сам хотів би вас про дещо запитати, — поспіхом сказав Чойо Чагас. — Чи будете ви після цього випадку пориватись у віддалені області планети?
— Ні. Ця екскурсія була викликана виключно бажанням наших дослідників побачити первісну природу Ян-Ях!
— Що ж, вони її побачили!
— Небезпека прийшла не з природи. “Зневажники” — продукт людського суспільства, побудованого на гнобленні й відсутності
рівності.
— Про яку рівність ви кажете?
— Єдину! Рівність однакових можливостей.
— Рівність неможлива. Люди такі різні, отже, не рівні й їхні
можливості.
— Попри велику різницю між людьми є рівність віддачі.
— Дурниці! Коли обмежені ресурси планети виснажені до краю, далеко не кожна людина гідна жити. Людям так багато треба, а якщо вони без здібностей, то чим вони кращі за черв’яків?
— Ви вважаєте гідними лише тих, у кого видатні здібності? Але ж є просто добрі, чуйні, дбайливі працівники!
— Як їх визначити, хто добрий, а хто поганий? — недбало усміхнувся Чойо Чагас.
— Та ж це так просто! Навіть у глибоку давнину вміли розпізнавати людей. Не може бути, щоб ви не знали таких старих слів, як симпатія, привабливість, вплив особистості?
— А яким ви вважаєте мене? — запитав Чойо Чагас.
— Ви розумні. У вас видатні здібності, але ви й дуже погана людина, а тому дуже небезпечна.
— Як ви це визначили?
— Ви добре знаєте себе, і звідси ваша підозріливість, і комплекс величності, й потреба постійно зневажати людей, які кращі за вас. Ви хочете володіти всім на планеті. Хоча вам зрозуміла ірраціональність такого бажання, проте воно сильніше за вас. Ви навіть відмовляєтесь від спілкування з іншими світами, бо знаєте, що ними заволодіти неможливо. До того ж там можуть виявитися люди вищі, кращі й чистіші за вас!
— Ясновидиця! — Чойо Чагас старався приховати свої почуття під звичайним виразом зневажливої пихатості. — 3 деякого часу я хочу заволодіти й тим, чого нема, чого не було ще на моїй планеті.
Чойо Чагас повернувся і вийшов з кімнати.
Тівіса отямилась від самогіпнозу. З його допомогою земляни по черзі рятувались від видовища несамовитого натовпу, — дивитись на це було надлюдські сили.
“Месники” володіли невтомністю психопатів. Байдужий вигляд трьох землян, які нерухомо сиділи, підібгавши ноги, на кам’яній плиті, приводив натовп у шаленство.
“Можливо, нам слід удати переляк, щоб вони трохи заспокоїлись”, — подумала Тівіса. Майже п’ять годин минуло після розмови із зорельотом. Тівіса була певна, що поміч прийде своєчасно, але останні години пасивного чекання в облозі видалися неймовірно довгими. А після пробудження кожна хвилина посилювала тривогу. Більшість людей Землі в Епоху Рук, які Зустрілися, були здатні передбачати події. Колись люди не розуміли: тонке відчуття взаємозв’язку того, що відбувається, і можливість заглянути в майбутнє не є надприродними і загалом подібні до математичного розрахунку. Поки не існувала наука передбачення, події могли завбачити лише люди, наділені відчуттям зв’язку й протяжністю явищ у часі. Вважалося, що вони володіють незвичайним даром ясновидіння.
Тепер психічне тренування давало можливість володіти цим даром, звісно, при різному ступені здібностей. Жінки справіку в цьому були здібніші за чоловіків.
Тівіса прислухалась до своїх відчуттів — вони виразно підбивали згубний підсумок. Невідворотна смерть, немов ця колосальна пагода за ворітьми, нависала над ними. В тужливому бажанні віддалити невідворотне Тівіса сіла в узголів’ї Тора, котрий спокійно спав, і сумно вдивлялась у безмежно дороге, мудре й водночас по-дитячому наївне обличчя. Усвідомлення безвиході підступало все сильніше, і з ним росли ніжність і дивне відчуття провини, нібито це вона винна, що не зуміла захистити свого коханого.
Астрофізик, відчувши її погляд, підвівся, розбудив Ген Атала. Чоловіки насамперед оглянули СДФ.
— Мінімальні витрати визначено вдало, — тихо сказав Тор Лік, — але запас дуже малий…
— Дві нитки із двадцяти семи і то лише з резонансним накачуванням, — згодився Ген Атал, який сидів навпочіпки перед СДФ.
— У моєму три…
— Якщо літаки не прилетять вчасно, викличемо “Темне Полум’я”.
Стривожений Гріф Ріфт повідомив, що Родіс була в самого володаря. При ній віддали наказ. Допомога повинна прибути з хвилини на хвилину. Ріфт просив не вимикати канал, поки він ч а веде довідки.
Минуло ще півгодини… Сорок хвилин. Літаки не з’являлися над Кін-Нан-Те. Вечірня тінь величезної пагоди перетинала все кладовище. Навіть “месники” притихли. Вони посідали на доріжках і могилах і, обхопивши руками коліна, стежили за землянами. Чи здогадувались вони, що захисне поле, яке спочатку ховало мандрівників тонкою стіною туману, стає дедалі прозорішим? Час від часу хтось кидав ножа, ніби пробуючи силу захисної стіни. Ніж відлітав, дзвенів об каміння, і всі знову заспокоювались.
Голос Гріф Ріфта милозвучною земною мовою раптом увірвався в сторожку тишу кладовища, викликавши у відповідь гомін натовпу.
— Увага! Тівісо, Ген, Тор! Щойно Родіс говорила з Чойо Чагасом. Літаки пробиваються крізь бурю, яка лютує на рівнині Мен-Зін. Прийдуть із запізненням. Економте батареї наскільки можливо, повідомляйте становище в будь-який момент, чекаю біля пульта!
“Несподівана буря тут, у найспокійніших широтах Торманса? І чому про це стало відомо лише зараз, коли в індикаторах батарей горіла остання нитка?” Тор Лік похмуро відчинив задній люк СДФ і не встиг витягнути атмосферний зондоперископ, як Ген Атал подав йому свій.
Тор Лік мовчки кивнув. Розмовляти стало важче. Захисне поле вже не глушило ревища натовпу. Блискучий циліндр, який здійнявся в небо, змусив “месників” притихнути. Всього дві хвилини знадобилося, щоб пересвідчитися в цілковитому спокої атмосфери на багато кілометрів до екватора від Кін-Нан-Те, так само як і у відсутності літаків принаймні на відстані години польоту.
— Чойо Чагас бреше. Для чого їм потрібна наша смерть?! — вигукнула Тівіса.
Чоловіки промовчали. Ген Атал викликав “Темне Полум’я”.
— Піднімаю зореліт! Тримайтеся, скорочуючи поле, — коротко сказав Гріф Ріфт.
Ген Атал подумки зробив миттєвий розрахунок: зліт із стаціонарного стану — три години, посадка — ще година. Ні! Пізно!
— Пробивайтеся за місто, розкидаючи натовп інфразвуком! — крикнув командир.
— Марно. Далеко не втечемо. Ми надто довго ждали, повіривши в літаки Чагаса, інакше б постаралися закріпитись у якому-небудь приміщенні, — з винуватою ноткою сказав інженер броньового захисту, — лишилось одне, але дуже небезпечне… Покличте всіх, Ріфт, ми попрощаємось на всякий випадок. Тільки швидше.
Ген Атал поспіхом вимкнув передачу.
Тівіса, обнявши своїх друзів, з безмежною ніжністю сказала Тор Ліку:
— Мені було з тобою завжди любо, Афі, і буде так до кінця. Я не боюсь, тільки дуже сумно, що — тут і так… жахливо. Афі, в мене з собою кристал “Стражів у Пітьмі”…
З прозорого багатогранника тривожним очікуванням невідомого пролунала сувора мелодія її улюбленої симфонії.
Тівіса підвелась і повільно рушила кам’яною доріжкою, ковзаючи поглядом по навколишніх руїнах, а думки линули одна за одною, ясні, сповнені великої печалі, яка прилучала її до незліченного сонму мертвих, що пройшли свій шлях на далекій Землі і тут, на чужій планеті, яка б’ється в полоні інферно.
Кладовище, як і в давнину на Землі, слугувало для привілейованих мерців, удостоєних поховання в центрі міста, під покровом древнього храму. Важкі брили були помережані витонченими ієрогліфами, сяяли позолотою.
Тівіса дивилася на статуї прекрасних жінок із скорботно опущеними головами й чоловіків в останньому пориві передсмертної боротьби; птахів, що розпростерли могутні крила, вже безсилі підняти їх у політ; дітей на колінах, котрі обнімали камінь, який назавше сховав батьків.
Людина, прийшовши на нову планету, стерла з її лиця життя, яке сформувалося тут, лишивши тільки жалюгідні уривки колись гармонійної симфонії. Вона вибудувала ці міста й храми, пишаючись учиненим, звела пам’ятники тим, хто досяг особливих успіхів у підкоренні природи чи в створенні ілюзій влади й слави. Нерозумне потурання інстинктам, неусвідомлення того, що законів світу не можна уникнути, а можна лише узгодити свої шляхи з ними, призвело до неймовірного перенаселення. По всій планеті знову пройшла смерть, тепер уже природи. І в підсумку — полишені міста й назавжди занедбані кладовища… А сьогодні останки людей світлого світу Землі змішаються з тлінню безіменних могил, рештками марного життя.
“Марного і безглуздого?” Тівіса стрепенулась. Ніколи на Землі їй не спадало на думку, що життя, яке бере початок з глибини всесвіту, наповнене радістю допомагати іншим, помічати красу, пізнавати нове, відчувати власну силу, може виявитися таким, що не має сенсу. Але тут!..
Тівіса так яскраво уявила собі мільярди ясних дитячих очей, які дивилися в світ, не відаючи про зло і горе, що заповнювали його; безлічі жінок, котрі з любов’ю і надією сподіваються на щастя схиляються, мов трава, під смертельним вітром життя; чоловіків, чиє довір’я й гідність розчавлені важким котком брехливої влади; тварин, чиї ніздрі роздувались, вуха щулились, очі озиралися в напруженій увазі зберегти свої швидкоплинні, мов іскорки, життя. Навіщо? В ім’я чого це життя? Тут, у цьому оточенні смерті й відразливо деградованої думки це споконвічне питання було загострене усвідомленням небезпеки.
Жорстокий смуток передчуття стискав Тівісу, коли її погляд прикипів до статуї дівчини у серпанку. Безстрашне обличчя, гордий обрис тіла, відчай зчіплених рук — вся трагічна сила смутку за минулим і палкої віри в красу прийдешнього, суперечливе поєднання яких і складає людину.
Тор Лік і Ген Атал квапились. Якщо тросик зондоперископа витримає вагу людини, є надія вибратися з пастки, в якій вони опинилися через нечувану зраду.
Вони вдивлялись у розвалені поверхи старої пагоди, вибираючи місце, де міг би закріпитися балон з парашутом. Другий циліндр злетів і блиснув миттєвим спалахом, зникнувши в темній ніші. Ген Атал обережно посмикав тоненький тросик, потягнув сильніше… Прилад закріпився! Оперезаний міцнішим тросом, Ген Атал з надзвичайною обережністю поліз по майже непомітній нитці на недоступний другий поверх пагоди. Неабияка витривалість і тренованість м’язів, якими володіли лише земляни, вимагалися зараз якнайбільше. Повільно, повільно інженер броньового захисту просувався вперед і вгору.
Тор і Тівіса стояли біля СДФ, готові потягнути Ген Атала назад на випадок обриву тросика зонда. Тор Лік плечем відчув свою кохану. Вона здавалася спокійною, але була напружена, ніби накручена до останнього зусилля пружина.
Ген Атал учепився за край обваленого порога, посипалося каміння. Він похитнувся, припав на коліно й відчайдушним зусиллям утягнув себе в нішу. За кілька секунд, закріпивши трос, він появився на весь зріст у напівтемній западині. Натовп дико заревів, кинувся до бар’єра. Земляни відступили до останнього СДФ. Тівіса вхопилася за трос, симфонія “Стражів Пітьми” завмерла на довгій, протяжній ноті. Ген Атал згори побачив, як “месники” перетнули межу синіх стовпців.
— Тор, швидше, відбийте їх інфразвуком — у нього самостійний заряд, — закричав він, — батареї згасають! Тільки обережніше!
Тівіса й Тор глянули вгору на гігантську старезну вежу, що закривала чисте призахідне небо.
— Нехай! — згодилася Тівіса. — Тримай мене міцніше, Афі!
Тор Лік повернув рупор на натовп. Два СДФ біля стовпців ніби зітхнули: захисне поле погасло. Оскаженіло виючи, “месники” кинулися до пари землян, які обнялися. Низький, непередавано грізний рик інфразвуку зупинив, відкинув, розметав передні ряди, але задні напирали, давлячи тих, що впали. Тор Лік ввімкнув усю силу заряду: почали падати, перекидатися фігури, із зойком поповзли геть, але не врятувалися: колосальна вежа повалилась невідворотно, ховаючи землян і напасників і засипаючи древні могили.