Гріф Ріфт, Дів Сімбел і Соль Саїн зсунули свої крісла. В трикутнику їхніх плечей і голів тепер світилася невисока, прозора, як кришталь, колона. Всередині її по ледве помітній спіралі текла схожа на ртуть рідина. Найменше уповільнення або прискорення її потоку викликало стрибок однієї із стрілок на великих циферблатах і короткий вимогливий гудок звідкись із підніжжя пульта. При цьому всі три голови здригались, напружуючись, і знову впадали в заціпеніння, ледве стрілки повертались на межу.
Пролунав особливо настирливий гудок, дві стрілки зсунулись одночасно. На правому екрані із сірої імли проступила пляма пітьми.
Чеді достатньо знала нові уявлення про будову всесвіту, щоб зрозуміти цю пляму тільки як виступ Тамаса. Вона знала, що гравітаційні поля в нашому всесвіті мають дуже різноманітну форму, найчастіше вони схожі на дзиги, вирви, сильно сплюснуті конуси, які ланцюгами тягнуться в напрямках анізотропії простору-часу. Тож не дивно, що антигравітаційні для нас поля антисвіту, тобто гравітація Тамаса, побудовані аналогічно і за цим хвилястим виступом приховані згущення антиматерії — чорні галактики й сонця-невидимки Тамаса.
Колись людям здавалось неймовірним, що в сусідніх галактиках, на зразок Туманності Андромеди, можуть опинитись населені світи. А ще раніше паморочилась голова від уявлення про жителів планет Арктура чи Альтаїра. Тепер людині вже мало свого всесвіту з його мільярдами галактик, і вона підкрадається до жахного мороку антисвіту, який перебуває зовсім близько. Але яку ж відвагу й жадобу пізнання треба набути людям, аби не лише безстрашно постати перед стіною жаху, а й прагнути проникнути крізь неї в те, що в звичайної людини, як у самої Чеді, навіть не має визначення! І вона мало не набралася сміливості вчити життя самого Гріф Ріфта! Ні, вона розмовляла з ним чемно, з дружнім розумінням і єдністю почуттів…
“Мить між світлом і тінню…” — озвалася в пам’яті пісня Родіс. Справді, мить. Вертикальна планка із циферблатом уособлює певну грань. Зісковзнути з неї, і… вона знає тепер, що буде в Тамасі. Можна опинитись і в нашому світі, світлому Шакті, проте він також убивчий, якщо вийти надто близько до зірки або в кульове скупчення. Так проносяться по гребеню хвилі, з тією різницею, що політ “Темного Полум’я” з тринадцятьма життями його екіпажу чекає вельми славна доля. Гріф Ріфт сказав їй про чайку, яка летить у нічному урагані — чи йому не знати! Для нього це не поетичне порівняння, а точний образ ЗПП. Ні, годі! Корені всесвіту надто страшні для неї, людини, яка виросла в турботливому суспільстві Землі. Цікаво, що відчула Фай Родіс, — ось вона, така ж нерухома, як ті троє довкола кришталевої колони, звела погляд на екрани, за якими сіра порожнеча і, певно, теж намагається уявити Тамас?
Чеді не вгадала думок Фай Родіс. Відчуття, пережиті нею, були болючіші, ніж у Чеді, тому що Родіс не непритомніла. Її сильне, чудово натреноване тіло опиралося переходу в нуль-простір майже так само, як у водіїв ЗПП. Швидко повернувшись до нормального стану, вона думала про кімнату в інституті Кін Руха, на сході Канади, де вона готувалась до експедиції.
Простора кімната зі стіною, заскленою величезними листами силіколу, виходила на долину широкої річки, що пролягала серед соснових лісів заповідника. Фай Родіс пригадалися найнезначніші деталі — від палевого відтінку суцільного килима до великих столів і диванів із штучного сіро-шовковистого дерева. Теплий затишок сприяв роботі. Особливо коли за прозорою стіною ген над річкою повзли низькі хмари й холодний дощ проносився за вітром. Тоді Фай Родіс вмощувалась на дивані, що стояв на протилежному боці кімнати біля читального апарату й стосів відновлених стародавніх фільмів, читала, думала і споглядала. Щасливий час для “всотування” інформації, щоб бути здатною до розуміння давніх історичних процесів і шляхів розвитку людства.
Одного разу їй потрапив до рук уривок фільму про війну. Гриб води і пари від ядерного вибуху стояв над океаном, сягаючи хмар, над пагорбами й пальмовими гаями крутого берега. Кілька кораблів були перевернуті й порозкидані. З берегового укріплення двоє людей спостерігали за тим, що відбувається. Немолоді й опасисті, вони були в однакових кашкетах із золотими символами — очевидно, командири.
їхні обличчя, освітлені загравою морської пожежі, поорані зморшками, з припухлими повіками стомлених очей виражали не переляк, а лише зосереджену увагу. Обидва мали виразні риси, масивні щелепи й однакову впевненість у благополучному закінченні титанічної битви…
Родіс пригадала, як тоді, дивлячись у чорну ніч за прозорою стіною, думала про океан мужності, що знадобилася людям Землі, аби вивести себе з дикого стану, а свою планету перетворити в світлий квітучий сад.
Дев’яносто мільярдів людей пройшли під косою часу, починаючи з хитких куренів на гілках дерев або вузьких щілин в урвищах скель, поки з перемогою розуму й знання, з наступом всепланетного комуністичного суспільства не скінчилася ніч нещасть, яка здавна супровождувала людство. Страхітлива ціна!
Проте зараз горда жінка була вражена і, якщо чесно зізнатися, налякана зіткненням з реальністю всесвіту, налякана не менше, ніж зазнавали страху її сестри, які колись жили на планеті. Страх перед реальністю, що веде до розриву з нею, до створення ілюзій і спотворення дійсності, завжди володів людиною, не загартованою з дитинства для боротьби із силами природи. Навіть тепер вона, дужа, спеціально натренована психічно, тремтить перед фундаментальними структурами реального світу… Проте тверді й невблаганні обличчя її соратників у боротьбі із силами антисвіту, перед якими не лише людина, а навіть ціла галактика — пилинка, що безслідно зникає у ворожій пітьмі Тамаса — античасу й антипростору…
Фай Родіс роздивлялася трьох безстрашних пілотів корабля, що сиділи перед нею, і запитувала себе: де межа і чи є вона? Після винаходу ЗПП настала Ера Рук, які Зустрілись, а що прийде їй на зміну в майбутньому? Ера з’єднання Шакті і Тамаса? Урівноваження коріння двополюсного весвіту? Та як уникнути замикання, безструктурності, анігіляції? Навіть невиразні здогади про це їй не під силу.
І нараз кришталева колона погасла, новий звук, наче акорд басової струни, відбився у підлозі кабіни. Фай Родіс інстинктивно зрозуміла, що “Темне Полум’я” досяг мети, а саме-точки виходу. Знову щось скоїлося з її тілом. Падіння чи зліт? Розтягування чи стиснення? Фай Родіс не могла збагнути. Зникли всі звичні почуття. Вона ніби плавала в невагомості, не відчуваючи ні холоду, ні тепла, ні долу, ні гори, ні світла, ні мороку. Втративши всі орієнтири, мозок відмовився будь-що сприймати. Однотонні тупі думки закрутилися по колу, наздоганяючи одна одну в нескінченній низці повторень. Вона не відчувала ні страху, ні радості, не розуміла свого стану, схожого на життя, яке вже народилось і ще нерозумне, як мільярди літ тому. Але незнане вдерлося в думки, що мчали по колу, розірвало їхній замкнений ланцюг. Свідомість знову розкрила свої обійми зовнішньому світові. Повернувшись із небуття… Ні, цей стан не можна було так називати. Родіс була, але не існувала, чи, точніше, існувала, а не була.
Вона побачила розкішний розсип зоряних вогнів. Лише пояси та кулі вогненної матерії тепер опустилися вниз по лівому боці екранів. Попереду, праворуч, у чорноті космосу зловісно світило сузір’я П’яти Червоних Сонць, а збоку — ще дві близькі бліді зірки.
Гріф Ріфт підвівся, провів долонями по обличчі, немов змиваючи із себе втому. Дів Сімбел маніпулював цифровими дисками на пульті. Зореліт кілька разів здригнувся, ніби звір, що заспокоювавсь, і завмер. Радість, невиразна й глибока, зігріла Фай Родіс. Так почувається людина, яка, блукаючи в згубному підземеллі, виходить до голубого неба, теплого сонця, живого запаху трав і лісу. Вона всім усміхалася: Гріф Ріфту, Чеді, обом астронавігаторам, які пробиралися вздовж пультів до ліфта в приміщенні обчислювальних машин. Перед овальними дверима звідкілясь з’явився Ген Атал. Він пересунув зелений важіль, і масивні двері відповзли праворуч. Інженер броньового захисту підійшов до Чеді одночасно з Гріф Ріфтом.
— Усе! — сказав Ріфт. — Тепер нехай астронавігатори мудрують. Скоро вони скажуть нам, як далеко ми відійшли від мети. Як ви гадаєте. Дів?
Інженер-пілот показав на тьмяне світило діаметром чотирп-н’ять сантиметрів, наполовину приховане рамкою екрана й раніше не помічене Фай Родіс.
— Якщо це сонце Торманса і воно за розміром подібне до нашого, то до нього може бути всього триста — чотириста мільйонів кілометрів. Це дрібниці.
— А якщо не воно? Яке-небудь з тієї п’ятірки? — запитав Соль Саїн.
— Тоді доведеться мандрувати довго… або знову входити в нуль-простір, проте вже без завчасу підготовленої на Землі сітки. Буде лихо, та я вірю і розрахункам Землі, і нашим астронавігаторам. Не вперше вони ведуть ЗПП, — спокійно сказав Дів Сімбел.
Чеді Даан обережно опустила ноги на тугу підлогу.
— Як почуваєтесь, Чеді? — турботливо спитав Гріф Ріфт. — Може, викликати Евізу? Все-таки ми ризикували, піддаючи вас такому випробуванню. Я покладався на ретельне тренування нашого екіпажу.
— І не помилились, — випросталася Чеді, з усіх сил стараючись подолати кволість у ногах і мерехтіння перед очима.
Троє водіїв зорельота схвально перезирнулися. Вона відповідає так, ніби непритомніти двічі за короткий проміжок часу для неї було звичною справою. Чеді завважила сміхотливу іскорку в темних очах Соль Саїна.
— Чому ви не турбуєтесь про Фай Родіс? Вона також уперше потрапила в нуль-простір.
— За Фай Родіс ніхто не тривожився, — Гріф Ріфт притишив голос, — вона не лише вела розкопки на дальніх планетах, але й пройшла всі десять ступенів інфернальності.
— Навіщо? — здивувалася Чеді Даан.
— Історики роблять усе, аби глибше зрозуміти відчуття людей далеко минулого.
Чеді порожевіла від напливу різних почуттів. Вдруге в тісному товаристві з тринадцяти чоловік вона недооцінила людину. Справді, не можна вважати себе соціологом до п’ятдесяти років. Добре, що машинна лінгвістика — сфера, в якій вона може покладатися на себе. Скільки ще сюрпризів принесе їй подальша робота з товаришами по експедиції? Вона попрямувала до своєї каюти, кинувши скоса погляд на Фай Родіс. Зіпершись на спинку крісла, та дивилася на недобре мерехтіння сузір’я Червоних Сонць. Чеді раптом пригадалася картина однієї з художніх виставок. Безрадісний ландшафт: пасма бурого каміння, ослизлі и покриті звивистими смугами брудно-коричневої рослинності — Довгих, схожих на водорості пачосів. Низьке захмарене небо піДпиралось, ніби колонами, рядами червоно-іржавих ажурних веж. На бантинах найближчих загадкових будівель висіли ті ж коричневі пасма, відхилені вбік стійким і рівномірним вітром. Попереду широким планом була зображена жінка в складному скафандрі. Верхня частина шолома, трохи піднята як забороло стародавніх рицарів, відкривала частину обличчя. За характерними обрисами лоба, перенісся, брів і очей Чеді тепер безпомилково впізнала Фай Родіс, хоча ніс, рот і підборіддя ховались у складному респіраторному пристрої. Так, безсумнівно, вона була там, на мокрих планетах інфрачервоних сонць! А отже, короткий, передостанній стрибок “Ноогена” відбувся за участю Фай Родіс. І вона мовчала, аби Чеді та її товариші, які не були в нуль-просторі, не почувалися перед нею зеленими новачками.
Чеді не знала ще багато чого. А втім, і сама Фай Родіс не підозрювала, що в цю саму мить серед гір Передкавказзя сидів біля велетенського телескопа автор картини, відомий астроном. Підбадьорюючи себе таблетками, що знімали сон, він чергував третю ніч. Перед ним блимали на екрані червоні цятки п’ятизо-ряного скупчення в сузір’ї Рисі, посилені в мільйон разів. Десь там, можливо, поблизу цього маленького червоного вогника вище скупчення, за тисячі літ шляху світлового променя, має виринути “Темне Полум’я”. На ньому незабутня Фай Родіс, чиї багатоликі образи тепер зможе стерти з його пам’яті лише смерть…
Саме в цей час у сфероїді пілотської кабіни Фай Родіс і Гріф Ріфт теж дивилися на яскраво-червону зірку. Інженер-пілот правильно здогадався — тьмяне світило, що скидалося на екрані на маленький диск, було сонцем Торманса.
Вір Норін і Мента Кор уже визначили відстань — триста вісімдесят мільйонів кілометрів зореліт мав пройти на анаме-зонних моторах — звичайних космічних двигунах. Якби зореліт не був повністю загальмований, а йшов хоча б із так званою “швидкістю підходу” в 0,1 Л, то він міг би досягнути Торманса рівно через три з половиною години. Але розгін, а відтак гальмування “Темного Полум’я” вимагали ще близько тридцяти годин.
Переможно пролунали сигнали, які загнали людей в амортизаційні кабіни магнітних шахт.
“Темне Полум’я” стрибками понісся за новим курсом. Щг до появи ЗПП звичайні зорельоти, обладнані магнітними гаси телями інерції, одержали прізвисько “зоряних кенгуру” саме з.і цю здатність неймовірно швидкого набирання швидкості.
Дів Сімбел і Соль Саїн налаштували автомати керуванні корабля, щоб пройти набирання швидкості, політ і гальмуванні в єдиному циклі. Весь екіпаж, поринувши в гіпнотичний сон, яки;і пом’якшував незручності, не полишив амортизаційних кабін Ніхто на кораблі, крім тих, що вели дорожню зйомку і журна і роботів, не міг спостерігати, як червоне сонце виростало, змінюючи забарвлення на чимраз червоніший колір. Спочатку воно росло повільно, потому стало наближатись із загрозливою швидкістю, виливаючи на зореліт свою вогненну силу. Досягнувши в поперечнику близько двох метрів, воно виглядало не плоским диском, а кулею в мантії, яка широко розкинулась і світилася. Воно віддалилось так само швидко, тільки-но корабель пройшов анастерій, і зрівнялося за розмірами із Сонцем, яке було видно із Землі.
Зореліт завершив описувати точну криву. Його швидкість упала до визначеного мінімуму. В окремій маленькій кабіні, де дрімали Дів Сімбел і Вір Норін, запрацювали апарати пробудження, які розбудили б чергових на випадок будь-якої неполадки ОЕЗ. Невдовзі всі тринадцять чоловік зібралися в пілотському сфероїді, дивилися на планету, що наближалась. Друга від свого світила й набагато ближча до нього, ніж Земля до Сонця, вона теж мала лише один віддалений супутник екваторіального обертання. Астронавтам добре знайома чиста блакить рідної планети, яка ставала дедалі яскравішою і радіснішою в міру наближення до неї. Натомість Торманс виявився густо-синім, а там, де згущення хмарного покриву відбивали й менше розсіювали промені червоного сонця, — фіолетовим. В густоті забарвлення планети був відтінок непривітності. Більш нервові, ніж зорелітники, люди, можливо, побачили б у зовнішньому вигляді Торманса щось лиховісне.
Темно-синя куля висіла в чорному небі, а під нею, ледве помітний, плив попелястий диск супутника.
— Все-таки Торманс, мабуть, був третьою планетою, — голосно сказав Тор Лік. — Перша давно впала на своє світило, як то буде з нашим Меркурієм. Ця зірка старша… — Астрофізик замовк, дивлячись на приймальний екран передніх локаторів, прокреслений дугою пунктиру.
Гріф Ріфт кинувся до пульта, проте Олла Дез випередила його й увімкнула зв’язок. У другому віконці під локатором побігли короткі вертикальні стовпці, а перекладна машина стала виспівувати дві ноти — ре і соль, повторюючи їх без упину.
— Мова Кільця! — вигукнув Гріф Ріфт.
Олла Дез пересунула індекс перекладної машини. Зразу ж У віконці отвору побігли цифри: 02, 02, 02, 02… — галактичні позивні станцій Великого Кільця. Зореліт викликали!
Якісь надзвичайно чутливі локатори виявили наближення “Темного Полум’я” і тепер зверталися до нього мовою, спільною Для мільйонів планет Галактики і позагалактичних зоряних скупчень, об’єднаних у могутній союз Великого Кільця. Навіть галактика М-ЗІ, або Туманність Андромеди, тепер з допомогою зорельотів прямого променя приєднує колосальну потужність свого колективного розуму, свого Кільця, до нашого, і це лише сам початок нової ери ЕРЗ. Ця умовна мова, розшифрована сином Землі, незабутнім Кам Аматом, готувалася зазвучати в звичайних символах з планети Торманс!
Але тоді зовсім неправильні були земні уявлення про неї! Якщо тормансіани входять до Кільця, знають його мову і спілкуються з братами по розуму, то ніякої планети мук не існує. Це міф, помилка, зумовлена випадковим нерозумінням. Очевидно, мислення цефеян надто відрізнялося від мешканців сузір’я Дракона, які послали ЗПП у двадцять шосту сферу восьмого оберту, і це не могла перевірити станція Великого Кільця, яка передала повідомлення Землі!