Зробила все за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.
– Забагато напхала дров. Так не розгориться, – взялась допомагати Марiя. – Пiч має вiльно дихати…
Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.
– Запалюй!
Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум’я взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…
– У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, віриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi п’єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.
– А мама?
– Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?
Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.
…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.
З’ясувалося, нiчого складного. Головне – запам’ятати цифру п’ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п’ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п’ять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через п’ять хвилин кипiння витиснути п’ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П’ять хвилин постоїть…
Так просто.
– Смачна їжа не складна, – погодилась Марiя.
Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут – лiтнi квiти. А трохи далi – притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.
I онде на горбочку.
Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…
Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч – лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.
Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар – пiр’їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.
Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi – в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.
Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.
А де Марiя?
Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося в цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано – я аж здригнулась – озвалася мобiлка. Вона мовчала від учора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв’язку. Тут, на горi, знову з’явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила, хто дзвонив. Телефонного номера Олега в повiдомленнях не було.
– Ось там за хребтом, – показала Марiйка напрям, – двi гори, як сестри.
– Бачила…
– Пiд однiєю – монастир стоїть, а на другiй – замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга – Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.
Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.
Побачили здалеку старшу жiнку – вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало – морепродуктiв та цитрусових…
– Слава Iсусу Христу! – привiталася вона. – Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньків досить?
Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село живе за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що в крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.
…Увечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.
Почала я.
– Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий – що це?
Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:
– Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.
Ми сидiли на ґанку, загорнувшись у теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…
– А тепер ви вiдгадайте, – запропонувала дiвчинка. – Без чого хлiба не спечеш?
– Без чого хлiба не спечеш?… – перепитала я. – Без вогню?
Наталка заперечливо похитала головою.
– А! – зрозумiла я. – Без борошна?… Нi? Тодi – без води.
Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.
– Без печi, – висунула нову версiю.
– Це все правильно, – подала голос дiвчинка. – Але це неправильні вiдповiді.
Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:
– Без рук! Без рук, звичайно.
– А от i нi.
– Без чого хлiба не спечеш… – пiшла я на новий виток.
Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки – це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.
Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.
– Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.
…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’є, теж виникає стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.
Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.
Або Олег не захотiв бути переможцем.
…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…
У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну – простирадла, пiдковдри, наволочки – розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев’янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давніми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму – видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.
Марiя йшла назустрiч із порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.
Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном і дитинством.
Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?
– Яка рiзниця! – я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. – Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…
Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш – починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?
Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталося на цурпалки весело i дзвiнко.
– Чого це ти зранку за сокиру вхопився? – привiталась я.
– Обiцяв до роботи наколоти, – Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом із вiдтяжкою розколов на чотири полiна. – Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу – мушу…
Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду – навскiснi м’язи збоку тулуба. Коли руки й спина в напруженому русi – очей не вiдвести.
Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце – видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.
Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася в цiй втраченiй можливостi – бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець, рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…
– Не рухайте тут нiчого! – почулося з хати. – Уже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!
Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою – показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день уже почало дошкуляти…
На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала, як дiє давня конструкція, – килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.
Показала менi свої роботи – я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких – маленький шедевр.
– Марiє, ти ж на золотi сидиш!..
Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цi – найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умільців: килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев’янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…
Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен – у єдиному екземплярi.
Єдине, чого їм бракувало, – вiдповiдної оправи.
У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiв – у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?
– Я знаю як, – сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. – Зараз…
Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона всилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.
У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…
Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.
…Пiсля обiду я поїхала до Львова.
– Що сталося? – не розумiла Марiя. – Чи тобi горить? Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…
Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.
Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.
Бiля хат уздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» – тато на дачi має кiлька таких яблунь – старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».
– Героям слава! – привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану в цiннику суму в пiвтора раза бiльше яблук.
Сусiди в пiд’їздi
Мрiяла: приїду, тоді гаряча ванна, згодом поп’ємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.
Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi – повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам’ятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.
– Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, – вона показала, яку квартиру має на увазi, – або її старшої доньки? Або молодшої.
Ми не мали.
Бабця сусiдiв – вiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвки – гостювала в доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг затраснув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули… Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.
Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали в наш будинок – жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?» I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…»