Обурювало все: назва, суть конкурсу, тон статті, а найбільше – самовдоволена пика Морґана. «Потворо! – зануртував я подумки. – От би тобі…» Стиснувши кулаки, став міркувати про те, чим можна було б відплатити новозеландцям у цілому і Морґану зокрема. Дуже скоро заспокоївся, так нічого й не вигадавши. Самі подумайте – що можна зробити, сидячи в малолюдній оазі посеред безкрайньої Сахари десь під кордоном із Лівією? Нічого. Можна лиш обурюватися, молотити кулаками по повітрю, і все.
На тому все могло закінчитися, проте доля розсудила інакше.
Я закрив статтю і за півгодини забув про неї, повернувшись до писання. Проте про мене не забули. Десь там угорі, в недоступній височині між розріджених хмарок, зчепилися зубцями небесні коліщатка, і колесо фортуни, скрегочучи, почало розкручуватися. Поки що повільно, без поспіху. Але вже зовсім скоро, за двадцять п’ять сотень кілометрів від оази Сіва, про Ґреґа Морґана почує ведучий «Нового каналу» Сергій Притула. Так само обуриться, подумає про помсту і… згадає мене.
І колесо закрутиться на повну.
* * *
Близькосхідна мандрівка добігала кінця. Попереду чекали Каїр і піраміди в Гізі, після чого – політ додому. Почувався я чудово. Писав, байдикував, тинявся оазою. Безтурботно проводив останні дні у пустелі, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Якби хтось із берберів натякнув про заворушення, якими от-от захлинуться головні міста Єгипту, я міг би прочитати про це в Мережі. Благо, Інтернет був, хоч і поганенький. Та й чутки про це ходили давно – бербери все чудово знали. От тільки ніхто мені нічого не сказав. Без усякого злого умислу, просто сіванцям було байдуже. По цимбалах. Їхня оаза лиш формально належить Єгипту. Вони жили і живуть самі по собі. Ще цілих шість століть після того, як у Єгипет приперлись араби, Сіва поклонялася єгипетському богу Амону. Півстоліття після того, як Єгипет став світською державою, Сіва дотримується радикальних ісламських звичаїв. Тож Каїр із його проблемами, протиріччями та наелектризованою атмосферою нічого для них не означав. Берберам не було діла до того, що країна завмерла за крок від провалля, на дні якого чорнів привид громадянської війни. Сіва жила власним життям.
Двадцять шостого січня я нарешті вирішив, що настав час повертатись до цивілізації.
До початку єгипетської революції залишались лічені години.
Каїрський сюрприз
…Столичний автобус був заповнений на третину.
В цілому поїздка проходила звично: сонне бурмотіння єгиптян, монотонна арабська музика, нетривалі зупинки на постах, де водій терпляче звітував поліцейським про кількість і національність іноземців у салоні.
Спати не хотілося. У масній чорноті за вікном пливла Сахара, але нічого не було видно: ніч видалася темною, безмісячною. Навіть зорі поховалися. З небес не блимав жоден вогник. Я відключився тільки тоді, коли автобус виїхав до середземноморського узбережжя. То була третина десятигодинного шляху до Каїра…
Розбудив мене типово арабський, експресивний галас під вікнами.
Я розплющив очі. За бортом досі була глупа ніч. Автобус утримували на черговому поліцейському посту. Кілька пасажирів запекло махали руками і щось кричали в обличчя поліцейським. Водій, хмуро потупившись, тупцяв віддалік. Поліцейські незворушно мотали головами і жестами показували крикунам, що їм слід повернутися в автобус.
Крики миттю вимили з голови залишки сну. Я поворушив залежалими кінцівками і повернувся до молодого єгиптянина.
– Хай! Вибач, ти говориш англійською? – Хлопчина був одягнутий на європейський манер: футболка, джинси, кеди. Я сподівався, що він зрозуміє мене.
– Так, – охоче відгукнувся єгиптянин.
– Де ми?
– Біля Александрії.
Мій сусіда говорив майже без акценту. Я подивився за вікно, араби притихли, а тому вирішив не розпитувати далі.
– О’кей, – сказав я і відкинувся на кріслі.
А дарма.
Чоловіки, що сварилися з поліцейськими, помалу поверталися в автобус. Вони про щось перемовлялися між собою, часом не стримуючись і переходячи на обурений крик. Обличчя були похмурими й ображеними водночас. Згодом я дізнаюсь, що то були пасажири, які прямували до Александрії. Вони мали всі підстави обурюватися: поліція спинила автобус на з’їзді з автостради і заборонила водію заїжджати до Александрії. Сварки та благання нічого не дали. В ніч з 27 на 28 січня Александрія виявилася заблокованою з усіх боків. Усі, хто їхав до міста Олександра Македонського, змушені були продовжити подорож до столиці.
Полісмени розступились, і автобус повернувся на трасу.
Годинник показував о пів на п’яту ранку. З того моменту й аж до кінця подорожі жоден з єгиптян не склепив очей. Араби щось жваво обговорювали. Їх голоси звучали напружено, а в очах проблискувала злість.
Заколисаний дорогою, я невдовзі заснув, вперто відмовляючись помічати, що довкола щось відбувається. Щось дуже, дуже важливе.
* * *
Двадцять восьмого січня о 7:35 ранку автобус прибув до Каїра. Сонце ховалося за будинками, залишаючи в повітрі легкий попелястий наліт ночі.
Я швидко приводив себе до тями, знаючи, що зовні чекає зграя набридливих таксистів, готових на що завгодно, тільки б витрусити з мене кількадесят зайвих фунтів.
Єгиптяни поволі виходили. Я сидів, навмисно пропускаючи арабів. Сподівався, що вони «зімнуть» собою першу хвилю найбільш настирливих шоферів і мені перепадуть більш зговірливі.
Зрештою, закинувши наплічник на плечі, за звичкою тримаючи ліву руку на сумці з нетбуком та грішми, я випав на платформу. Позаду нікого не було – автобус спорожнів.
Я роззирнувся і попервах нічого не зрозумів.
– Це вже Каїр? – здивовано уточнив у того самого молодого єгиптянина, який добре знав англійську.
– Ага. Ми приїхали.
– Круто, – недовірливо роззирався навкруги.
Автостанція здавалася сонною. Людей було обмаль, ніхто не галасував. Кілька водіїв, побачивши мій виразно європейський писок, підступили і запропонували свої послуги. На диво, вистачило кількох насуплено-грізних поглядів, щоби спекатися їх. Я давно взяв за правило під час подорожі ніколи не погоджуватись на те, що випадає першим. І вам раджу. Ставтесь із осторогою до людей, які першими наближаються до вас в аеропорту, на вокзалі чи на підході до якого-небудь археологічного сайту. Вони зазвичай зовсім не ті, за кого себе видають.
Така поведінка каїрських таксистів спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.
Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.
Присмирнівши, я повернувся назад до станції.
– I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.
– Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.
«Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»
– «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.
– Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.
Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!
– П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.
– Сто, – летить у відповідь.
Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.
– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.
– П’ятдесят, – сердито наполягаю.
– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.
Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.
– Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.
Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.
Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.
За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.
Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.
Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.
Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.
– Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?
Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.
Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.
– Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.
Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.
– Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?
Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.
– Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.
– Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?
Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.
– Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.
На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.
– Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!
На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.
– О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.
– Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.
– Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.
– Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?
– Ні… Просто… Ти надовго?
– На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.
Хасан похитав головою. Я напружився.
– Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.
– Не знаю чого?
– У нас тут революція.
– Яка ще, в дідька, революція?
– Ти що… ти справді нічого не знаєш?
– Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!
Єгиптянин погладив лисину і мовив:
– Сідай. Я зроблю тобі чаю…
* * *
– Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.
На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).
– Чому?
– Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.
14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.
– Аналітики пов’язують швидкий успіх революції у Тунісі з тим, що демонстранти координували свої дії через Інтернет, головним чином через мережу Facebook, – провадив далі Хасан. – Мубарак вирішив діяти на випередження й обірвав усі засоби зв’язку.
– Це неправильно, – похитав я головою.
– Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.
– Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?
У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.
– Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.
– Коли починається молитва?
– О першій.
Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.
– І що ти про це думаєш?
Хасан знизав плечима.
– Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.
Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.
Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.
– Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.
– Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?
– Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.
Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.