Клай не роздумував. Якби він почав роздумувати, Темній Феї розпанахали б горло так само, як жінці у дорогому костюмі. Навіть не глянувши, він нахилився, простягнув руку вниз і праворуч, вхопив свій пакет з маленьким скарбом і з усього розмаху опустив його на потилицю Світлої Феї якраз у той момент, коли та стрибнула на свою колишню подружку, простягаючи до неї руки з розчепіреними пальцями, наче збиралася показати на стіні театру тіней, якою слугувало блакитне небо, кігтисту рибу. Якби він схибив...
Але він не схибив, і удар навіть не був легким. Скляне прес-пап'є у пакеті з притлумленим звуком пам опустилося прямо на її потилицю. Безсило опустивши руки — одна у крові, а друга досі чиста, — Світла Фея впала на тротуар під ноги своїй подрузі, наче сумка листоноші.
— Що, чорт забирай, відбувається? — закричав Містер Софті. Його голос був неправдоподібно високим. Мабуть, цей високий тенор був спричинений шоком.
— Я не знаю, — відповів Клай. Його серце відбійним молотком калатало в грудях. — Швидше, допоможіть мені. Ця жінка може померти, бо стікає кров'ю.
Позаду них, з Ньюбері-стрит, донісся глухий звук трам-бам, що свідчив про автомобільну аварію. Цей звук, супроводжуваний криками, ні з чим не можна було сплутати. Інший вибух, цього разу гучніший, ударний, пролунав за криками і струсонув повітря. За фургоном «Містер Софті» інша машина, стрімко перетнувши три ряди Бойлстон-стрит, вискочила на майданчик перед «Порами року», та, збивши двох пішоходів, врізалася у задній бампер машини, що перед цим в'їхала у обертові двері готелю та так і залишилася там. Від цього зіткнення першу машину проштовхнуло далі у двері, й вони перекосилися. Клай не бачив, чи у дверях хтось потрапив у пастку — з проломленого радіатора першої машини клубочіла пара, — та крики болю, що долинали з тіні, були поганою ознакою. Дуже поганою.
Містер Софті, якому з того боку нічого не було видно, висунувся з віконця і витріщився на Клая.
— Що там таке?
— Не знаю. Дві машини розбилися. Людські жертви. Не зважай. Краще допоможи мені. — Він став навколішки біля закривавленої Бізнес-вумен та уламків мобільного Світлої Феї. Конвульсії Бізнес-вумен вже майже стихли.
— Над Ньюбері дим, — сказав Містер Софті, досі не виходячи зі свого відносно надійного сховку у фургоні. — Там щось підірвали. Я про сильний вибух. Мабуть, це терористи.
Щойно це слово злетіло з його вуст, як Клай відчув упевненість у своїй правоті.
— Допоможи мені.
— ХТО Я? — зненацька заверещала Темна Фея.
Клай геть про неї забув. Він подивився вгору і побачив, як дівчина сильно вдарила себе ребром долоні у чоло, а потім, звівшись майже на кінчики кросівок, тричі швидко обкрутилась навколо своєї осі. Це видовище нагадало йому вірш, який він читав у коледжі на заняттях з літератури, — Обведіть його колом тричі. Здається, його автором був Колрідж. Вона заточилася, а потім швидко побігла по тротуару і врізалася просто у ліхтарний стовп. Дівчина не зробила жодної спроби уникнути зіткнення чи хоча б захиститися руками. Спочатку вона вдарилася обличчям, відскочила од удару, похитнулася, а потім знову кинулася на стовп.
— Припини! — закричав Клай. Він зірвався на ноги, побіг до неї, послизнувся у крові Бізнес-вумен, мало не впав, знову зіп'явся на ноги, перечепився через Світлу Фею і знову мало не впав.
Темна Фея озирнулася на нього. З її розбитого носа, заливаючи підборіддя, стрімко юшила кров. На лобі, як грозова хмара у літній день, повільно росла ґуля. Одне око було майже вирване з очниці. Вона розтулила рота, показуючи жалюгідні уламки зубів, над якими, мабуть, раніше працював дорогий ортодонт, і засміялася. Цього сміху він ніколи не забуде.
А тоді вона з криком побігла по тротуару.
Клай почув, як позаду завівся двигун, а з гучномовця полинула мелодія дзвоників на мотив із «Вулиці Сезам». Повернувшись, Клай побачив, що фургон Містера Софті, набираючи швидкість, рвонув із узбіччя, і саме в цей момент на останньому поверсі готелю навпроти яскравими бризками розсипалося вікно. У жовтневий день вивалилося тіло. Воно впало на тротуар і від удару розірвалося на шматки. На подвір'ї готелю знову крики. Крики жаху, крики болю.
— Ні! — прокричав Клай, що біг поряд із фургоном Містера Софті. — Ні, повернися й допоможи мені! Мені потрібна допомога, ти, сучий сину!
Містер Софті не відповів, мабуть, тому що музика грала надто гучно і він нічого не чув. Клай пам'ятав слова цієї пісні ще відтоді, коли навіть гадки не мав про те, що його шлюб не триватиме вічно. У ті дні Джонні щодня дивився «Вулицю Сезам», сидячи у своєму маленькому синьому кріслі й стискаючи в руках чашечку. Щось про сонячний день і хмари ген-ген за небокраєм.
З парку, щосили горланячи якісь нерозбірливі звуки, вибіг чоловік у діловому костюмі; поли його піджака лопотіли позаду на вітрі. Клай впізнав його за цапиною борідкою з собачої шерсті. Чоловік вибіг на проїжджу частину Бойлстон-стрит. Навколо нього автомобілі робили віражі, насилу уникаючи зіткнення. Чоловік перебіг на інший бік, не перестаючи лементувати і змахувати руками до неба. Він зник у тіні тенту, натягнутого на майданчику перед «Порами року», і його більше не було видно, але напевно одразу втрапив у ще більшу халепу, бо звідти долинула нова хвиля криків.
Клай припинив переслідувати Містера Софті. Він стояв однією ногою на тротуарі, а другою у стічній канаві, і спостерігав, як фургон, ще й досі супроводжуваний мелодією дзвоників, виїхав у центральний ряд Бойлстон-стрит. Клай вже збирався повернутися до дівчини, що зомліла, та помираючої жінки, коли з'явився інший туристичний автобус. Ця амфібія вже не пливла, як на прогулянці, а неслася на повній швидкості, сильно похилившись з лівого борту на правий. Деяких пасажирів кидало по салону вперед і назад, і вони ридали, благаючи водія зупинитися. Інші просто мертвою хваткою вчепилися у вертикальні металеві стояки, що стирчали у відкритих бортах неповороткої машини, яка повним ходом неслася по зустрічній смузі Бойлстон-стрит.
Чоловік у спортивній сорочці схопив водія ззаду, і через примітивний гучномовець амфібії Клай почув ще один нерозбірливий вигук, коли водій потужним порухом плечей відкинув нападника назад. Цього разу прозвучало не «Рест!», а щось більш гортанне і схоже на «Глу!». А потім водій амфібії помітив — Клай був у цьому впевнений — фургон Містера Софті й змінив курс, спрямувавши автобус на нього.
— Ні, Господи, будь ласка, ні! — закричала жінка, що сиділа в автобусі спереду. І коли амфібія наблизилася до фургона з морозивом, що був приблизно у шість разів меншим, у пам'яті Клая постала чітка картина параду переможців, який він дивився по телевізору того року, коли «Ред Сокс» перемогли у щорічному світовому чемпіонаті. Під холодною осінньою мжичкою команда повільною процесією їхала в таких самих амфібіях, вітаючи помахами рук ошалілий натовп.
— Боже, ні! — знову заверещала жінка, а за спиною у Клая якийсь чоловік майже спокійно сказав:
— Господи.
Автобус врізався у борт фургона і перекинув його, мов дитячу іграшку. Під звуки гучномовця, що й досі видзвонював мотив із «Вулиці Сезам», вантажівка перекинулася на бік, і її потягнуло у напрямку парку Коммон. Іскри від тертя розсипалися навсібіч. Дві жінки, що спостерігали за видовищем, кинулися вбік, тримаючись за руки, і ледве встигли врятуватися. Фургон Містера Софті вискочив на тротуар, трохи пролетів над землею, вдарився об залізний паркан, яким був обгороджений парк Коммон, і аж тоді вже остаточно зупинився. Музика двічі гикнула і стихла.
Тим часом божевільний водій амфібії остаточно втратив керування машиною. Та зробила петлю назад на Бойлстон-стрит (перелякані пасажири, що кричали від жаху, міцно трималися за відкриті борти), виїхала на тротуар приблизно за п'ятдесят ярдів від того місця, де під дзвіночки сконав фургон Містера Софті, і врізалася у низьку цегляну підпірну стінку під вітриною фешенебельного меблевого магазину, що називався «Вогні міста». Вітрина розлетілася з сильним немелодійним брязкотом. Задня частина амфібії (рожевою фарбою на ній було написано «Господиня порту») піднялася у повітря приблизно на півтора метра. Величезний механізм розкачувався, сила інерції тягнула його перевернутися, але маса не дозволяла. Він важко опустився на тротуар, зарившись носом у розкидані дивани і дорогі крісла для вітальні, але перед цим із нього прожогом вискочили щонайменше дюжина людей і хутко зникли з поля зору. У магазині спрацювала сигналізація.
— Господи, — удруге повторив спокійний голос десь під правим ліктем Клая. Він повернувся на звук і побачив коротуна з рідким темним волоссям, невеличкими темними вусами і в окулярах із золотою оправою. — Що відбувається?
— Не знаю, — відповів Клай. Слова давалися йому важко. Дуже. Йому доводилося мало не виштовхувати їх із себе. Він подумав, що це від шоку. По вулиці бігли люди, хто з «Пір року», хто із розбитої амфібії. Спостерігаючи за ними, Клай побачив, як втікач із амфібії зіткнувся із втікачем з «Пір року», і вони обоє повалилися на тротуар. Варто було поміркувати, чи він, бува, не став психом і чи не примарилося йому це все в якійсь божевільні. Може, це Джуніпер-Гілл у Огасті, час між уколами торазину.
— Хлопець у тому фургоні казав, що це можуть бути терористи.
— Щось я не бачу тут озброєних людей, — сказав вусатий коротун. — І чуваків із бомбами, прив'язаними до спини, теж.
Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбом і портфель, що лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен — о боги, подумав він, як багато крові, — уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до «Темного Мандрівника», за винятком якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації «Вогнів міста», малий чолов'яга аж підскочив.
— Це у готелі, — сказав Клай.
— Знаю, це я просто так... О Боже! — Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?
— Вона мертва, — сказав йому Клай. — Принаймні я цілком у цьому впевнений. — Це зробила он та дівчина... — Він показав на Світлу Фею. — Зубами.
— Жартуєш?
— Хотів би я, щоб це був жарт.
Десь на Бойлстон-стрит пролунав черговий вибух. Обидва чоловіки зіщулилися. Клай зрозумів, що зараз відчуває запах диму. Він підхопив пакет із маленьким скарбом та свій портфель і забрав їх подалі від калюжі крові.
— Це моє, — сказав він, подумки здивувавшись, чому це він відчуває потребу пояснити.
Низькорослий чоловік, на якому був твідовий костюм — досить елегантний, подумав Клай, — усе ще з жахом незмигно дивився на скоцюрблене тіло жінки, що спинилася, аби купити морозива, і втратила спочатку свого собаку, а потім і життя. Позаду них, сміючись і вигукуючи «Ура!», по тротуару бігли троє юнаків. Двоє були у кепках «Ред Сокс», повернутих козирками назад. Один притискав до грудей картонну коробку, на якій збоку синім шрифтом було надруковане слово Panasonic. Цей хлопець вступив правою кросівкою в калюжу крові, що натекла з Бізнес-вумен, і однією ногою залишав за собою слід, який поступово зникав за ним, коли він і його приятелі все далі й далі бігли у напрямку східного краю парку Коммон і китайського кварталу, що лежав за ним.
3
Клай опустився на одне коліно й вільною рукою (у другій він тримав портфель, бо ще більше боявся втратити його після того, як побачив хлопця-спринтера з коробкою Panasonic) підняв руку Світлої Феї. Пульс він намацав одразу — повільний, але відчутний і рівномірний. Клай відчув величезне полегшення. Що б вона не зробила, це лише дитина. Йому не хотілося думати, що він забив її на смерть прес-пап'є, яке мало стати подарунком для його дружини.
— Обережно, обережно! — майже проспівав вусатий коротун. Але Клай не мав часу озирнутись. На щастя, попередження про небезпеку не справдилося. З Бойлстон-стрит різко звернув великий джип — один із тих, що є безпечними, з точки зору ОПЕК, — і щонайменше за двадцять ярдів від того місця, де стояв Клай, в'їхав у парк, змітаючи кований залізний паркан на своєму шляху, і зупинився, занурившись по самий бампер у качиний ставок.
Двері відчинилися, і з салону, викрикуючи у небо щось незрозуміле, виповз молодий чоловік. Він впав на коліна у воду, зачерпнув трохи обома руками і напився (Клай побіжно подумав про те, скільки поколінь качок роками безтурботно гидили у цей ставок), а тоді з зусиллям зіп'явся на ноги і побрів на протилежний бік. Усе ще розмахуючи руками й вигукуючи слова своєї безглуздої проповіді, він зник у гущавині дерев.
— Треба знайти лікаря для цієї дівчинки, — звернувся Клай до вусатого чоловіка. — Вона непритомна, але помирати їй ще рано.
— Що нам справді треба зробити, так це хутчіше забратися з вулиці, поки нас не переїхали, — сказав вусань. Ніби на доказ цих слів, неподалік від розбитої амфібії якесь таксі зіштовхнулося з довжелезним лімузином. Лімузин їхав по зустрічній смузі, але найбільше від аварії постраждало таксі. Стоячи навколішках на тротуарі, Клай зі свого місця побачив, як таксист вилетів крізь передній отвір, у якому на той момент вже не було лобового скла, і впав на проїжджу частину, підняв скривавлену руку догори і заволав.
Авжеж, вусань мав рацію. Найраціональніший хід думок, на який Клай був нині здатний (він лише трохи зміг пробитися крізь пелену шоку, що огортала його свідомість), підказував, що у цих обставинах найрозумнішим буде забратися до дідька з Бойлстон-стрит і знайти безпечне місце. Якщо це й акт тероризму, то він не схожий на жоден з тих, які Клай коли-небудь бачив чи про які читав. Що йому — їм — слід зараз зробити, так це пересидіти у сховку, поки ситуація не проясниться. А для цього, мабуть, треба знайти десь телевізор. Але він не хотів кидати на вулиці цю непритомну дівчинку, що несподівано перетворилася на навіжену. Усі фібри його в цілому доброго і, без сумніву, шляхетного серця опиратися цьому.
— Ви йдіть, — звелів він коротунові з вусами. Але сказано це було з відчутним ваганням. Він не мав жодного уявлення про те, Що це за людина, але принаймні коротун не плів нісенітниць і не здіймав руки догори. І не кидався на Клая, вишкіривши зуби, з наміром перегризти йому горлянку. — Знайдіть собі безпечне місце в будинку. Я... — Що сказати на закінчення, Клай не знав.
— Що ви? — спитав вусань і зіщулився, бо пролунав черговий вибух, відлуння якого, здавалося, йшло просто з-за готелю. Звідти стовпом повалив чорний дим: він залишав плями на блакитному небі й здіймався дедалі вище, а на значній височині його розвіював вітер.
— Слід зателефонувати до поліції, — несподівано осяяло Клая. — У неї є мобільний. Він показав великим пальцем на мертву Бізнес-вумен, що лежала в калюжі власної крові. — Вона розмовляла по ньому перед тим... як уся ця фігня...
Він замовк, докладно відновлюючи у пам'яті картину того, що сталося перед тим, як почався весь цей кошмар. Його погляд несвідомо переміщувався з мертвої жінки на дівчину, що лежала непритомна, і мандрував далі, до уламків її зеленого мобільного телефону.
У повітрі почали наростати звуки сирен, що помітно різнилися за своєю тональністю. Клай припустив, що сирена однієї висоти звуку належала поліцейським машинам, іншої — пожежникам. Мабуть, людині, що мешкала у цьому місті, було б легко розрізнити їх, але Клай не міг цього зробити, бо він був із Кент-Понда, штат Мен, і понад усе на світі зараз бажав опинитися там, удома.
Якраз перед тим як розпочався весь цей кошмар, Бізнес-вумен телефонувала своїй подрузі Медді, щоб розповісти про свою нову зачіску, а Світлій Феї дзвонила одна з її приятельок. У цій телефонній розмові брала участь Темна Фея. Після цього всі троє збожеволіли.
Ти ж не думаєш, що...
Десь позаду них, на сході, пролунав найпотужніший з усіх вибухів, які сталися досі: жахлива автоматна черга вибухів. Клай схопився на ноги. Він і низенький чоловік у твідовому костюмі злякано перезирнулися і подивилися в напрямку китайського кварталу й бостонського Норт-Енду. Вони не могли бачити, що вибухнуло, але зараз на горизонті над будівлями здіймалися значно густіші клуби диму.