З блиском в очах він нахилився уперед, розглядаючи їх.
— Інтелект людства врешті-решт переміг інстинкт убивці, і розум почав керувати найбожевільнішими імпульсами людини. Це теж було виживання. Гадаю, вирішальний поєдинок між ними відбувся у жовтні 1963 року на Кубі через невелику кількість ракет із ядерними боєголовками, але це тема для окремої розмови. Справа в тому, що більшість із нас сублімувала найгірше, що є в людині, доти, доки не пройшов Імпульс і не позбавив людей усього, крім тієї кривавої сутності.
— Хтось випустив тасманського диявола з клітки, — пробурмотіла Аліса. — Але хто?
— Ми не мусимо цим перейматися, — відповів Директор. — Підозрюю, що вони гадки не мали, що роблять... або якими виявляться масштаби цих дій. Очевидно, виходячи з результатів поспішних експериментів за останні кілька років (а може, й місяців), вони гадали, що здіймуть руйнівну хвилю тероризму. А натомість здійняли цунамі незбагненного насильства, яке зараз зазнає мутацій. Тепер нам може видаватися, що нинішні дні жахливі, але пізніше, можливо, доведеться визнати, що вони були затишшям між двома бурями. Може, нині — наш єдиний шанс щось змінити.
— Що ви маєте на увазі під мутаціями? — спитав Клай.
Але Директор не відповів. Натомість він повернувся до дванадцятилітнього Джордана.
— Будьте так ласкаві, поясність, молодий чоловіче.
— Так. Добре, — Джордан замовк, щоб зібратися з думками. — Ваша свідомість використовує тільки крихітний відсоток потенціалу мозку. Ви ж це знаєте, правда?
— Так, — трохи поблажливо погодився Том. — Я про це читав.
Джордан кивнув.
— Навіть якщо скласти разом усі автономні функції, які вони контролюють, всі підсвідомі штуки — сни, інтуїцію, статевий потяг, всю цю лабуду, — наші розумові здібності ледве топчуться на місці.
— Холмсе, ви мене вражаєте, — сказав Том.
— Не клей із себе розумника, Томе! — сказала Аліса, і Джордан обдарував її сонцесяйною посмішкою, у якій явно читалося обожнювання.
— Нічого подібного, — сказав Том. — Хлопець каже розумні речі.
— Це справді так, — сухо зауважив Директор. — Можливо, час від часу в Джордана й виникають проблеми з літературною англійською, але свою стипендію він отримував не за те, що відмінно ловив ґав. — Він побачив, що хлопчик сидить ні в сих ні в тих, і з любов'ю скуйовдив Джорданове волосся своїми кістлявими пальцями. — Будь ласка, продовжуй.
— Ну... — Слова давалися Джорданові важко (Клай це бачив), однак йому вдалося віднайти ритм оповіді. — Якби мозок справді був жорстким диском, то місце на ньому гуляло б. — Він побачив, що це зрозуміла тільки Аліса. — Сформулюємо це таким чином: у його властивостях було б написано, що 2 відсотки зайнято, 98 відсотків вільно. Ніхто насправді не має уявлення, навіщо потрібні ті дев'яносто вісім відсотків, але у них великий потенціал. Наприклад, люди після інсульту... щоб знову ходити і розмовляти, вони іноді відкривають у своєму мозку бездіяльні області. Це наче їхні розумові здібності оминають уражену зону. Світло вмикається у подібній області мозку, але з іншого боку.
— Ти таке вивчаєш? — спитав Клай.
— Я знаю це тому, що зацікавлюся комп'ютерами і кібернетикою, — знизав плечима Джордан. — А ще я читав багато кіберпанку. Вільяма Ґібсона, Брюса Стерлінга, Джона Ширлі...
— Ніла Стівенсона? — підказала Аліса. Джордан просяяв.
— Ніл Стівенсон — бог!
— Ближче до справи, — з докором, але м'яко пробуркотів Директор.
Джордан знизав плечима.
— Якщо стерти все з жорсткого диска комп'ютера, то дані не відновляться спонтанно... таке може бути хіба що у романі Ґреґа Беара. — Він знову всміхнувся, але цього разу побіжно і, як здалося Клаю, досить нервово. Частково винуватицею цього була Аліса, яка вочевидь приголомшила малого. — Але з людьми все інакше.
— Але між тим, щоб навчитися знову ходити після інсульту, та здатністю вмикати купу стереосистем силою телепатії — величезний перехід, — зауважив Том. — Квантовий стрибок, можна сказати.
Коли слово «телепатія» злетіло з його вуст, він обвів усіх збентеженим поглядом, наче боявся, що його піднімуть на кпини. Але ніхто не засміявся.
— Так-так, але жертва інсульту, навіть людина, яку він уразив дуже сильно, перебуває на відстані багатьох світлових років від того, що трапилося з тими, хто розмовляв по мобільному під час Імпульсу, — відказав Джордан. — Я і Директор — ми з Директором — думаємо, що Імпульс не тільки зменшив потенціал розуму людини до одного рядка коду, який не стерти, але й щось зачепив. Щось таке, що, ймовірно, перебуває у нас всіх глибоко всередині протягом мільйонів років, приховане у тих пасивних дев'яноста восьми відсотках жорсткого диска.
Рука Клая мимоволі потягнулася до рукоятки револьвера, якого він підібрав на підлозі кухні Бет Нікерсон.
— Спусковий механізм, — сказав він. Обличчя Джордана пожвавішало.
— Саме так! Спусковий механізм, що викликає мутацію. Без нього ніколи б не сталося чогось типу тотального знищення у великих масштабах. Бо те, що з'являється, накопичується у тих людях. .. тільки вони вже не люди, так от, те, що в них накопичується,—це...
— Це єдиний організм, — перебив його Директор. — Так ми вважаємо.
— Так, але це більше, ніж просто зграя, — сказав Джордан. — Бо те, що вони роблять із CD-програвачами, може бути тільки початком. Так мала дитина вчиться взуватися. Подумайте, на що вони будуть спроможні за тиждень. Або за місяць. Чи за рік.
— Ти можеш помилятися, — сказав Том, але його голос прозвучав сухо, як тріск зламаної хворостини.
— А може, й навпаки, — заперечила Аліса.
— О, я впевнений, що він має рацію, — вставив Директор, попиваючи свій гарячий шоколад з бурбоном. — Звичайно, я старий чоловік, і мені в будь-якому разі вже недовго ряст топтати. Я погоджуся з будь-яким рішенням, до якого ви пристанете. — Повисла нетривала пауза. Погляд неспокійно перебігав то з Клая на Алісу, то з Аліси — на Тома. — Звісно, якщо воно буде правильним.
— Розумієте, зграї спробують об'єднатися, — сказав Джордан. — Навіть якщо вони досі не чують одна одну, то невдовзі все зміниться.
— Дурниці, — стривожено сказав Том. — Історії про привидів.
— Можливо, — мовив Клай, — але є ще дещо, і над цим варто замислитися. Зараз ночі належать нам. А що, як вони вирішать, що їм не потрібно так багато спати? Або що вони не бояться темряви?
Кілька секунд ніхто не мовив ані слова. Надворі посилювався вітер. Клай сьорбав свій гарячий шоколад, який і від самого початку був не більш ніж теплим, а зараз геть вистиг. Коли він знову звів очі, Аліса вже відставила свою чашку і тримала талісман «найкі».
— Я хочу їх знищити, — сказала вона. — Тих, що на стадіоні, — я хочу їх знищити. Я не кажу «вбити», бо думаю, що Джордан правильно говорить, і не хочу робити це, аби помститися за людський рід. Я хочу це зробити за свою матір і за тата, бо його теж немає. Знаю, що немає, я це відчуваю. Я хочу це зробити за своїх подруг Вікі й Тесе. Вони були гарними подругами, але у них були мобільні, вони ніколи з ними не розставалися, і я знаю, як вони зараз виглядають і де сплять: десь у такому місці, як те довбане футбольне поле. — Вона подивилася на Директора і зашарілася. — Даруйте, сер.
Помахом руки Директор відхилив її вибачення.
— Ми можемо це зробити? — спитала вона в нього. — Ми можемо їх знищити?
Чарльз Ардай, що тихо-мирно закінчував свою кар'єру на посаді тимчасового директора Академії Ґейтена, коли настав кінець світу, вишкірив попсовані зуби в усмішці, і Клай би дорого віддав, щоб у нього тільки з'явилася можливість відобразити її ручкою чи олівцем. Та усмішка була абсолютно безжалісною.
— Ми можемо спробувати, міс Максвел, — відповів він.
18
О четвертій годині наступного ранку Том Маккурт сидів на столику для пікніка між двома теплицями Академії Ґейтена, які з часу Імпульсу зазнали серйозних ушкоджень. Ноги в кросівках «рібок», які він взув ще у Молдені, опиралися на одну з лавок, а голова спочивала на руках, складених на колінах. Вітер розвіював його волосся з одного боку в інший. Аліса сиділа навпроти нього, підпираючи руками підборіддя, а жмути світла від кількох ліхтариків кидали химерні тіні на її обличчя. Навіть у безжально-яскравому світлі, незважаючи на очевидну втому, вона виглядала гарненькою — у її віці будь-яке світло все ще прикрашає. Лише Директор, що сидів біля неї, мав змучений вигляд. У теплиці, що була ближче до них, як неспокійні духи, рухалися у повітрі дві гасові лампи.
Біля ближнього краю теплиці вони зійшлися. Клай і Джордан вийшли у двері, хоча у скляних панелях з обох боків зяяли великі отвори. За хвилю Клай всівся поряд із Томом, а Джордан зайняв своє звичне місце біля Директора. Від хлопця пахло бензином і добривами, а понад усе — зневірою. Клай кинув кілька низок ключів на столик, де вони зайняли своє місце між ліхтариками. На його думку, вони могли залишатися там доти, доки якийсь археолог не відкопає їх через чотири тисячі років.
— Мені шкода, — м'яко сказав Директор Ардай. — А на перший погляд усе було так просто.
— Еге ж, — підтвердив Клай. Це справді виглядало просто: наповнити обприскувачі бензином, навантажити їх на пікап, проїхати через Тонні-філд, розливаючи по дорозі бензин на обидва боки, кинути сірника.
Він хотів сказати Ардаєві, що план Джорджа В. Буша щодо нападу на Ірак, мабуть, виглядав так само просто — навантажити обприскувачі, кинути сірник, — але не зробив цього. Виявляти таку жорстокість було б просто безглуздо.
— Ти як, нормально, Томе? — спитав Клай. Він уже зрозумів, що в Тома немає великих резервів життєвої енергії.
— Так, просто втомився. — Він підвів голову і посміхнувся до Клая. — Не звик до нічних змін. Що робитимемо тепер?
— Мабуть, підемо спати, — вирішив Клай. — Хвилин за сорок почне світати. Небо на сході вже світлішає.
— Це не чесно, — сказала Аліса, сердито тручи щоки. — Несправедливо, ми доклали стільки зусиль!
Вони справді доклали чимало зусиль, та все було не так просто. Кожна маленька (і вкрай безглузда) їхня перемога давалася їм дуже тяжко. Такі сильні натуги Клаєва мати називала болючим гемороєм. Частково Клай справді хотів звинуватити у всьому Директора... а також себе, бо слід було поставитися до ідеї Ардая з обприскувачами критично. Тепер він починав думати, що піти на поводі у літнього викладача англійської, який планував випалити стадіон вогнеметами, — все одно що брати ніж на перестрілку. І все-таки... дійсно, ідея здавалася непоганою.
Тобто доти, доки не виявилося, що автопаркова цистерна з бензином замкнена у гаражі. Майже півгодини вони витратили на те, щоб у конторі по сусідству, при світлі ліхтаря, гарячково перебирати на дошці за столом наглядача ключі без позначок. Нарешті Джордан знайшов ключ, що підходив до дверей гаража.
Тоді виявилося, що треба не просто витягти пробку. На цистерні був ковпачок, а не пробка. І так само, як і гараж, у якому знаходилася цистерна, ковпачок був закритий. Ще раз назад у контору; повторне нишпорення у світлі ліхтарів; нарешті ключ, який начебто точно підходив до ковпачка. А потім Аліса звернула їхню увагу на те, що ковпачок — на дні цистерни (це забезпечувало подачу самопливом у випадку, якщо не буде електричного струму) і без шланга чи сифона бензин поллється їм просто на руки. Вони витратили на пошуки шланга годину і не знайшли нічого бодай трохи схожого. Том відкопав десь маленьку лійку, яка збурила у всіх істерику середнього ступеня тяжкості.
І оскільки жоден із ключів до вантажівок не був позначений (принаймні на них не було маркування, яке б зрозуміли люди, далекі від роботи в автопарку), пошук правильної низки став ще одним етапом проб і помилок. Цього разу все пішло швидше, бо за гаражем стояло тільки вісім вантажівок.
І врешті-решт — теплиці. Там вони знайшли не дюжину, а тільки вісім обприскувачів, кожен ємністю не тридцять галонів, а десять. Наповнити їх бензином із цистерни, може, і вдалося б, але в процесі вони 6 промокли до нитки, а в результаті отримали б лише вісімдесят галонів придатного до використання і розбризкування бензину. Саме думка про знищення тисячі мобілоїдів за допомогою вісімдесяти галонів стандартного бензину примусила Тома, Алісу та Директора вийти і сісти на лавку для пікніка. Клай і Джордан трохи поваландались усередині, шукаючи більших обприскувачів, але нічого не знайшли.
— Ми знайшли кілька маленьких обприскувачів для листя, — сказав Клай. — Тих, які називають пирскалками.
— А ще, — додав Джордан, — великі обприскувачі, наповнені якимсь засобом для знищення бур'янів чи добривами для підживлення, чи ще чимось. Для початку нам би довелося їх спорожнити, а це б означало, що треба надягти маски, аби не потруїтися парами.
— Життя жорстоке, — похмуро промовила Аліса. Якусь хвилю дивилася на свою крихітну кросівку, а тоді заховала її в кишеню.
Джордан узяв низку ключів, що підходили до однієї зі службових вантажівок.
— Ми можемо з'їздити у центр міста, — сказав він. — Там є крамниця «Надійне обладнання». У них точно мусять бути обприскувачі.
Том похитав головою.
— Це більш ніж за милю звідси, а головна вулиця забита розбитими й покинутими машинами. Може, деякі з них нам і вдасться оминути, але не всі. А їхати по газонах — це не вихід. Будинки стоять майже впритул. Усі ходять пішки з поважних причин. — Вони бачили кількох людей на велосипедах, але не багато. Навіть велосипеди, оснащені фарами, були небезпечні, якщо їхати на них з хоч якоюсь швидкістю.
— А легка вантажівка змогла б проїхати бічними вулицями? — запитав Директор.
— Гадаю, завтра вночі ми можемо дізнатися, чи це насправді можливо, — сказав Клай. — Спочатку розвідаємо шлях пішки, а тоді повернемося по вантажівку. — Він завагався. — Мабуть, У господарчому магазині є і шланги всіх видів.
— Щось замало ентузіазму в твоєму голосі, — зауважила Аліса. Клай зітхнув.
— Заблокувати проїзд на маленьких вулицях — багато розуму не треба. Усе закінчиться тим, що ми знову робитимемо дурну роботу, навіть якщо завтра нам пощастить більше, ніж сьогодні. Я просто не знаю. Може, треба поспати, і тоді все проясниться.
— Авжеж, так і буде, — погодився Директор, але якось нещиро. — У всіх нас проясниться в голові.
— А як щодо бензозаправки, яка через дорогу від школи? — без особливої надії спитав Джордан.
— Якої заправки? — здивувалася Аліса.
— Він говорить про «Сітґо», — відповів Директор. — Та сама проблема, Джордане, — у цистернах з насосами повно бензину, але немає струму. І я маю сумнів, що там достатньо контейнерів, окрім кількох дво- чи п'ятигалонових каністр. Я справді думаю... — Але він не закінчив свою думку, бо раптово замовк. — Що таке, Клаю?
Клай згадав трійцю, що кульгала повз бензоколонку попереду них, у якій один із чоловіків підтримував жінку за талію.
— «Сітґо на Академічній». Це так вона називається?
— Так...
— Я думаю, що там продавався не тільки бензин. — Він не просто думав, він знав. Бо збоку стояло дві цистерни. Він побачив їх, але не звернув особливої уваги. Принаймні у той час. Бо не було причини.
— Я не знаю, що ви... — почав Директор і замовк. Зустрівся поглядом з Клаєм. Попсовані карієсом зуби ще раз оголилися у тій особливо безжалісній усмішці. — О, — сказав він. — Ох. Це воно. Так, це воно.
Том з дедалі більшим сум'яттям переводив погляд з одного на іншого. Аліса теж. Джордан просто чекав.
— Може, ви двоє поділитеся своєю таємницею з рештою? — спитав Том.
Клай уже розтулив був рота — він чітко уявив, як це все відбуватиметься, до того ж ідея була надто гарною, щоб не поділитися нею, — але тут на Тонні-філді стихла музика. Її вимкнення не супроводжувалося коротким відрубним звуком, як це зазвичай бувало, коли вони прокидалися вранці, — цього разу звук був такий, наче хтось скинув аудіосистему, яка її транслювала, у шахту ліфта.
— Сьогодні вони рано повставали, — тихо сказав Джордан.
Том ухопив Клая за передпліччя.
— Це щось не те, — сказав він. — Один із тих клятих музичних центрів досі грає... дуже тихо, та я чую.
Вітер був сильним, і Клай знав, що він дме з боку стадіону, через огидні запахи: зіпсованих продуктів харчування, розкладених трупів, сотень немитих тіл. А ще вітер доніс примарний звук мелодії Лоуренса Велька та його «Композиторів шампанського», що грали «Прогулянку слоненяти».
А тоді десь на північному заході — можливо, десь далеко, на відстані десяти чи тридцяти миль звідси, важко було сказати, на яку відстань відніс його вітер, — пролунав примарливий стогін, наче тріпотіння крил нічного метелика. Запала тиша... німа тиша... а тоді істоти на Тонні-філді, що спали і не спали водночас, відповіли тим самим. Вони застогнали набагато гучніше — це було загробне виття привиду, що линуло в чорне зоряне небо.