— Ти це знав? — Том спробував труснути його, але вхопився за поділ сорочки і, недовго думаючи, відірвав од неї цілий шмат, згори донизу.
— Чорт, ні, ти що, здурів? — Голос Клая звучав не просто грубо, не просто різко — він був якийсь тріскучий. — Гадаєш, я б стояв там з револьвером, якби знав? Якби не бетонний бар'єр, нас порозривало б навпіл. Або ми випарувалися б.
Як це не дивно, але Том вичавив із себе усмішку.
— Я порвав твою сорочку, Бетмене.
Клаю раптом захотілося знести йому голову. Або обійняти й розцілувати за те, що він і досі живий.
— Я хочу повернутися в Читем-лодж, — сказав Джордан. У його голосі явно бринів страх.
— Авжеж, давайте відійдемо на безпечну відстань, — погодився Директор. Не відводячи зачарованого погляду від пекельного полум'я, що бушувало над Аркою та трибунами, він тремтів, як у лихоманці. — Слава Богу, вітер дме в напрямку Академічного схилу.
— Ви можете йти, сер? — спитав Том.
— Так, дякую. Якщо Джордан мені допоможе, то я точно зможу дійти до Читем-лоджу.
— Їм кінець, — сказала Аліса, неуважно стираючи з обличчя бризки закипілої крові, та на шкірі залишалися плями крові. Такі очі, як у неї зараз, Клай бачив тільки на кількох фотографіях і ще в натхненних коміксах 1950—1960-х років. Тоді він був лише школярем, але одного разу потрапив на конференцію карикатуристів і слухав, як Воллес Вуд розповідає про свої спроби намалювати так звані «очі паніки». Зараз Клай бачив цей вираз у очах п'ятнадцятирічної школярки з передмістя.
— Алісо, ходімо, — покликав він. — Нам треба повернутися у Читем-лодж і збирати манатки. Звідси треба тікати. — Щойно ці слова злетіли з його вуст, Клаю довелося повторити їх, аби почути, чи є в них хоч крихта правди. Вдруге вони прозвучали для нього не просто як істина, а ще і як прояв страху.
Але Аліса могла їх і не почути. Вона святкувала тріумф. Радість її переповнювала. Її вже нудило від цього тріумфу, наче дитину, що в Геловін на шляху додому з'їла забагато цукерок. У її зіницях танцювали язики полум'я.
— У такому пеклі ніхто не зміг би вижити.
Том ухопив Клая за руку. Стало боляче, як від сонячного опіку.
— Що з тобою таке?
— Думаю, ми припустилися помилки, — сказав Клай.
— Відчуваєш те саме, що й на заправній станції? — спитав його Том. Очі гостро дивилися з-за перехняблених окулярів. — Коли чоловік і жінка чубилися через кляті «Твін...»
— Ні, просто я думаю, що ми помилилися, — перебив Клай. Насправді все було значно серйозніше. Він точно знав, що вони припустилися помилки. — Ходімо. Нам треба піти сьогодні вночі.
— Добре, як скажеш, — знизав плечима Том. — Ходімо, Алісо.
Вона трохи пройшла з ними доріжкою, яка вела до Читем-лоджу, де на підвіконні великого вікна вітальні світилося двійко ліхтарів, а тоді повернулася, аби ще раз подивитися на те, що діється. На полі вже палала ложа для преси, загорілися й трибуни. Зорі зникли, навіть місяць був лише привидом, що в несамовитому ритмі танцював джигу в спекотній імлі над нещадним струменем газу.
— Вони мертві, їх нема, підрум'янилися, — сказала Аліса. — Гори - гори яс...
Раптом повітря розірвав крик, та цього разу він ішов не з Ґлен-фолз і не з Літлтона, розташованих за десять миль звідти. Він пролунав прямо за їхніми спинами. І нічого химерного чи нереального в цьому крику не було. Тільки агонія, мука єдиної істоти — істоти розумної (Клай був упевнений у цьому), що прокинулася з глибокого сну і побачила, що горить живцем.
Аліса пронизливо скрикнула й затулила вуха руками. У її нажаханих очах сяяли відблиски полум'я.
— Давайте все скасуємо! — вигукнув Джордан, ухопивши Директора за руку. — Сер, ми мусимо все повернути назад!
— Запізно, Джордане, — сказав Ардай.
24
Рюкзаки були вже трохи округлішими, коли за годину їх поскладали біля парадних дверей Читем-лоджу. У кожному лежало по парі чистих сорочок, пакети з сумішшю горіхів, насіння та сухофруктів, сік, сосиски в герметичній упаковці, а ще батарейки й запасні ліхтарики. Клай так напосідав на Тома й Алісу, що вони врешті-решт погодилися швидше зібрати пожитки, а тепер саме він стрілою літав і кидався до вікна вітальні, щоб крадькома визирнути надвір.
Струмінь газу почав поволі згасати, але трибуни й ложа для преси досі горіли яскравим полум'ям. Зайнялася й сама Арка Тонні, що тепер палахкотіла в нічній пітьмі, наче підкова у кузні. На тому полі не могло зостатися нічого живого — тут Аліса, звісно, мала рацію, — але двічі після повернення до Читем-лоджу (незважаючи на всі намагання підтримати його, Директора хитало, мов старого п'яничку) вони чули ці страшні крики інших зграй, які розносив вітер. Клай переконував себе, що в тих криках не було люті (це лише його уява, уява винуватого, уява вбивці, і не просто вбивці, а ката, що скоїв масове знищення), але до кінця в це повірити не міг.
Це була помилка, але що ще вони могли вдіяти? Тільки сьогодні вдень вони з Томом відчули цю силу, що невпинно росла, бачили її на власні очі, і це при тому, що божевільних було тільки двоє, усього лише двоє. Чи могли вони допустити, щоб це тривало й далі? Просто дозволити їм набирати силу?
— І робиш — погано, і не робиш — зле, — пробурмотів він собі під ніс і відвернувся від вікна. Він навіть не знав, скільки часу дивився на палаючий стадіон, і намагався перебороти бажання глянути на годинник. Здатися на милість щура-паніки легко, і він був уже близько від цього, але якби Клай здався, то ця паніка передалася 6 іншим. А найперше Алісі. Їй якимось зусиллям вдалося трохи опанувати себе, але межа між цим станом і панікою була дуже прозорою. «Такою прозорою, що крізь неї можна газету читати» — як сказала б його мати, що грала в бінґо. Сама ще дитина, Аліса тримала себе в руках переважно заради іншої дитини, щоб він геть не опустив руки.
Інша дитина. Джордан.
Клай поквапом пішов у хол, помітив, що біля дверей досі немає четвертого рюкзака, і побачив, як Том спускається сходами. Сам.
— А де малий? — запитав Клай. Слух помалу повертався, але голос досі йшов здалеку, як чужий. У нього з'явилася думка, що це затягнеться ще на деякий час. — Ти ж мусив допомогти йому зібрати речі — Ардай казав, що він приніс зі свого гуртожитку рюкзак...
— Він не піде. — Том потер щоку. Він здавався втомленим, сумним, неуважним. Та ще й смішним, бо вусів майже не залишилося.
— Що?
— Говори тихіше, Клаю. Я не створюю новини, а тільки передаю їх.
— Тоді скажи мені, Бога ради, про що ти говориш.
— Він не піде без Директора. Сказав: «Ви мене не примусите». І якщо ти справді налаштований на те, щоб вирушати сьогодні ввечері, то гадаю, він має рацію.
Із кухні стрімголов вилетіла Аліса. Вона вмилася, зав'язала волосся на потилиці й надягла нову сорочку, яка сягала їй майже до колін. Але шкіра дівчинки була червоною від опіку, так само як і в Клая (судячи з його відчуття). Хоча, мабуть, їм дуже пощастило, що не повискакували пухирці.
— Алісо, — почав він, — мені потрібно, щоб ти вплинула на Джордана. Застосуй свої жіночі чари, бо він...
Вона пролетіла повз нього, наче він не з нею розмовляв, впала на коліна, схопила свій рюкзак і рвучко розкрила його. Він здивовано спостерігав, як вона викидає з рюкзака свої речі. Подивившись на Тома, він побачив на його обличчі вираз розуміння і співчуття.
— Що? — спитав Клай. — Що трапилося, заради всього святого? — Минулого року, коли вони ще жили разом, таке саме роздратування він відчував і до Шарон. Відтоді ці емоції часто навідували його, і він ненавидів себе за те, що дозволив їм виникнути У такий неслушний момент. Але, чорт забирай, нові ускладнення — це те, що їм зараз потрібно найменше. Він запустив пальці у волосся. — Що з нею?
— Подивися на її зап'ястя, — сказав Том.
Клай подивився. Брудний обривок шнурка досі теліпався на Алісиній руці, але кросівки не було. Він відчув, як душа в п'яти сховалася, хоча це й було безглуздо. Втім, може, й ні. Якщо кросівка так багато важила для Аліси, то, напевно, неспроста. Ну то й що, як це звичайнісінька кросівка?
Запасна футболка і кофта (з написом «Клуб Ґейтен Бустерс» на грудях), які вона вже спакувала у рюкзак, розлетілися в різні боки. На підлогу викотилися батарейки. Запасний ліхтарик упав на кахельну підлогу, й скельце тріснуло. Клай побачив достатньо, аби зрозуміти: це не спалах гніву в дусі Шарон Ріддел (вона виходила з себе щоразу, коли в них закінчувалася кава з присмаком горіху чи морозиво «Чанкі-манкі»); це непідробний жах.
Він підійшов до Аліси, став біля неї навколішки і взяв обома руками за зап'ястя. Відчував, як летять і складаються у хвилини ті дорогоцінні секунди, якими вони могли 6 скористатися, щоб залишити це місто, але також відчував, як шалено б'ється пульс на Алісиній руці під його пальцями. І бачив її очі. Зараз у них була не паніка, а страждання. Тієї миті він збагнув, що для неї ця кросівка уособлювала все: батьків, друзів, Бет Нікерсон та її дочку, пекельне полум'я Тонні-філду — абсолютно все.
— Її тут немає! — скрикнула Аліса. — Я думала, що вже спакувала її, але ні! Її ніде немає.
— Немає, люба, немає. — Клай досі тримав її за руки. Піднявши ту, навколо якої був пов'язаний шнурок, він сказав: — Бачиш? — Він почекав, поки вона спрямує погляд на своє зап'ястя, і злегка штовхнув кінчики під вузлом, де раніше був другий вузол.
— Вони такі довгі, — сказала вона. — Раніше вони не були такими.
Клай намагався згадати, коли востаннє бачив ту кросівку. Запевнив себе, що таке годі згадати після всього, що з ними сталося, а потім раптом згадав. І навіть дуже чітко. Кросівка була на місці, коли Аліса допомагала Тому підняти його після вибуху другої цистерни: тоді талісман ще підстрибував у неї на зап'ясті. Уся в крові, шматках тканини і людської плоті, Аліса тягнула його, а кросівка теліпалася на руці. Клай спробував згадати, чи була вона на місці, коли Аліса копнула палаючий торс ногою, щоб скинути його з пандуса. Здається, її не було. Не в змозі сказати щось напевне, він сумнівався.
— Вона відв'язалася, сонечко, — сказав він. — Відв'язалася і впала.
— Я її загубила? — Її погляд виражав сумнів. Перші сльози не забарилися. — Ти це точно знаєш?
— Абсолютно точно.
— Це був мій талісман, він приносив удачу, — прошепотіла вона крізь сльози, що невпинно котилися по щоках.
— Ні, — сказав Том і обійняв її. — Ми приносимо тобі удачу.
Вона подивилася на нього.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що нас ти знайшла першими. А ми досі поруч.
Вона обійняла їх обох, і деякий час вони втрьох просто стояли в коридорі, притулившись одне до одного, серед розкиданого під ногами небагатого Алісиного скарбу.
25
Пожежа перекинулася на лекційний корпус, який Директор називав Гекері-холом. Але десь о четвертій ранку вітер вщух, і вогонь далі не поширювався. Коли зійшло сонце, університетське містечко просякло смородом пропану, горілого дерева і безлічі обгорілих трупів. Яскраве небо чудового жовтневого ранку в Новій Англії затьмарював стовп сіро-чорного диму. А в Читем-лоджі ще й досі залишалися його мешканці. Усе сталося за принципом доміно: Директор не міг пересуватися без машини, про те, щоб їхати машиною, навіть і мови бути не могло, а Джордан не хотів покидати Директора. Переконати його Ардаю не вдалося. Аліса, смиривши почуття щодо втрати талісмана, не хотіла йти без Джордана. А Том не збирався залишати Алісу. Клай, у свою чергу, не хотів розлучатися з ними обома, хоча з жахом усвідомлював, що ці нові знайомі у його житті вже стали для нього важливіші за його власного сина — принаймні на цей момент. Крім того, йому не давало спокою відчуття, що їм доведеться дорого заплатити за свій вчинок на Тонні-філді, якщо вони залишаться у Ґейтені, не кажучи вже про те, що вони перебувають близько від місця злочину.
Він думав, що його настрій поліпшиться на світанку, але цього не сталося.
Вони стояли вп'ятьох біля вікна вітальні й спостерігали, але, звичайно, ніхто не вийшов зі згарища, що вже дотлівало, і жодного звуку не долинало звідти, крім тихого потріскування вогню, який, щойно покінчивши з трибунами нагорі, пробрався вглиб і почав пожирати приміщення спортивного факультету і роздягальні. Тисяча чи близько тисячі мобілоїдів, що влаштували там собі нічліжку, давно підрум'янилися, як сказала Аліса. Гидотний запах проникав усюди й прилипав до піднебіння. Клая вже один раз знудило, і він знав, що й інших так само, навіть Директора.
«Ми припустилися помилки», — знову подумав він.
— Вам треба було піти, — сказав Джордан. — Нічого б з нами не сталося... ми й раніше справлялися, правда, сер?
Директор Ардай проігнорував питання. Він пильно дивився на Клая.
— Що сталося вчора, коли ви з Томом були на тій станції обслуговування? Гадаю, у вас такий вигляд тому, що там справді щось трапилося.
— Справді? А як я виглядаю, сер?
— Як тварина, що нюхом чує пастку. Ті двоє на вулиці побачили вас?
— Усе було не зовсім так, — відповів Клай. Йому не сподобалося, що його назвали твариною, але ніде правди діти: він поглинає кисень і харчі, а назовні видає вуглекислий газ і лайно. Собаці — собача смерть.
Рукою Директор почав нервово розтирати те місце, де знаходиться шлунок. Цей його жест, як і багато інших, здавався Клаю надміру театральним. Не зовсім удаваним, але розрахованим на те, щоб його побачили у самому кінці лекційної аудиторії.
— А точніше?
Й оскільки вже не було ніякого сенсу оберігати почуття інших, Клай розповів Директору про все, що вони бачили, стоячи у конторі станції «Сітґо»: про бійку над коробкою черствих ласощів, яка раптово перетворилася на щось інше. Розказав про папери, що тремтіли на столі, попіл, який почав крутитися у попільничці, наче вода, яку випускають із ванни, про дзенькіт ключів на гвіздках, про заправний пістолет, який злетів з насоса.
— Я це бачив, — сказав Джордан, і Аліса кивнула.
Том згадав, що йому перехопило дихання, а Клай це підтвердив. Вони обидва намагалися описати це відчуття чогось всевладного, що зароджувалося у повітрі.
Клай вважав, що так буває перед грозою. Том додав, що повітря було ніби перенасичене чимось і якесь аж занадто важке.
— А тоді він дозволив їй взяти пару довбаних коржиків, і все стало як раніше, — сказав Том. — Попіл перестав кружляти, ключі більше не дзеленчали, а з повітря зникла грозова напруга. — Він повернувся до Клая, щоб той його підтримав. Клай кивнув.
— Чому ви нам про це раніше не розповіли? — спитала Аліса
— Бо це б нічого не змінило, — відповів Клай. — Ми б все одно спалили це гніздо, хоч би й що там.
— Так, — підтвердив Том.
— Гадаєте, мобілоїди перетворюються на псіоніків? — несподівано запитав Джордан.
— Мені не відоме значення цього слова, Джордане, — зізнався Том.
— Ну, наприклад, це люди, які можуть переміщувати предмети думкою. Чи випадково, якщо емоції виходять з-під контролю. Тільки здібності псіоніків, такі як телекінез і левітація...
— Левітація? — мало не гаркнула Аліса.
Але Джордан не звернув на неї уваги.
— ...це лише гілки. Стовбур псіонічного дерева — це телепатія, а саме її ви й боїтеся, чи не так? Телепатії.
Пальці Тома намацали те місце над верхньою губою, де раніше були вуса, і торкнулися почервонілої шкіри.
— Ну, така думка у мене була. — Він трохи помовчав, високо задерши голову. — Логічно. Проте я сумніваюся.
Джордан і це пропустив повз вуха.
— Припустімо, що вони справді псіоніки. І стають справжніми телепатами, а не просто зомбі зі стадним інстинктом, саме це я маю на увазі. І що з того? Ґейтенська зграя мертва, і здохли вони без руля щодо того, хто їх спалив, померли у своєму несправжньому сні. Тож якщо ви непокоїтеся через те, що вони могли телепатично передати факс із нашими іменами і описами своїм друзякам у найближчих до Нової Англії штатах, тоді розслабтеся.
— Джордане... — почав Директор і скривився, наче від болю. Він досі тримався за бік.