— З тобою все гаразд? — запитав Клай. Він зробив крок до неї, але вона відразу ж відступила на крок назад. Зважаючи на обставини, він її добре розумів. Клай зупинився, але простягнув до неї руку, як вуличний регулювальник: залишайся на місці.
Том швидко огледівся, а тоді знову заходився грюкати в двері, цього разу так сильно, що скло у старій дерев'яній рамі заторохкотіло, а відображення самого Тома затряслося.
— Даю вам останній шанс, а тоді ми заходимо!
Клай повернувся і розтулив було рота, щоб сказати йому, що всі ці майстерні погрози не подіють, принаймні не сьогодні, та саме в цю мить з-за стійки адміністратора повільно з'явилася голомоза голова. Це нагадувало підняття перископа. Клай упізнав цю голову ще до того, як з'явилося обличчя. Вона належала адміністраторові, що зареєстрував його вчора і поставив печатку-дозвіл на його квиток для паркування на стоянці, розташованій за квартал звідси, тому самому адміністраторові, що сьогодні вранці пояснював йому, як пройти до готелю «Коплі-сквер».
На якусь мить він нерішуче закляк за стійкою, і Клай показав йому ключ від номера, з якого звисав зелений пластиковий брелок «Атлантик-авеню». А ще він виставив уперед свого портфеля, сподіваючись, що адміністратор його впізнає.
Можливо, так і сталося. Але найімовірніше, він просто вирішив, що іншого вибору немає. Так чи інакше, але він вийшов через прохід у кінці стійки і швидко попрямував до дверей, обходячи тіло. Клай Ріддел подумав, що зараз уперше в житті спостерігає поспіх з-під палиці. Коли адміністратор підійшов до дверей, він перевів погляд з Клая на Тома, а тоді знову подивився на Клая. І хоча, очевидно, побачене його не надто переконало, він все ж дістав з кишені низку ключів, швидко почав їх перебирати, знайшов один і вставив його в замок. Коли Том потягнувся до ручки, голомозий адміністратор зробив жест піднятою рукою майже так само, як і Клай, коли зупиняв закривавлену дівчинку, що стояла позаду них. Він знайшов другий ключ, вставив його в інший замок і нарешті відімкнув двері.
— Заходьте, — сказав він. — Швидше. — Тоді побачив дівчинку, що нерішуче застигла неподалік і спостерігала. — Тільки без неї.
— Саме з нею, — сказав Клай. — Заходь, дитинко.
Але вона не зрушила з місця і, коли Клай зробив крок до неї, різко крутнулася і побігла так швидко, що аж спідниця її сукні замайоріла на вітрі.
8
— Вона може там загинути, — сказав Клай.
— А це не моя проблема, — відповів адміністратор. — То ви заходите, пане Рідл, чи ні? — Він говорив з бостонським акцентом, але не з таким робочо-південним, до якого Клай звик, мешкаючи в штаті Мен (де кожний третій зустрічний виявляється експатріантом з Массачусетсу), а з химерним «шкода-що-я-не-британець».
— Моє прізвище Ріддел. — Звичайно, він збирався увійти, тепер, коли двері були відчинені, цьому хлопцю аж ніяк не вдалося 6 тримати його на вулиці, але він трохи завагався перед входом, визираючи дівчинку.
— Заходь, — тихо промовив Том. — Нічого не вдієш.
І мав рацію. Нічого не можна було вдіяти. У цьому було все паскудство. Він зайшов услід за Томом, і адміністратор знов замкнув двері «Атлантик-авеню» на два замки, так, наче це мало вберегти їх від хаосу вулиці.
9
— То був Франклін, — ідучи попереду них, сказав адміністратор, коли обходив чоловіка в уніформі, що лежав обличчям додолу.
Надто старий, щоб бути коридорним, сказав Том, коли зазирав крізь вікно, і Клай подумки погодився з цим. Це був невисокий чоловік із розкішною сивою шевелюрою. На його нещастя, голова, на якій ця шевелюра, ймовірно, ще й досі росла (Клай десь читав, що сигнал про смерть господаря до нігтів й волосся доходить згодом), була вивернута під жахливим кривим кутом, як у повішеного. Він працював у цьому готелі тридцять п'ять років і (я абсолютно переконаний) говорив це кожному клієнту, якого хоч раз обслуговував. А більшості з них і не раз.
Той скутий легкий акцент діяв на розхитані нерви Клая. Він подумав, що, якби це було пердіння, то воно б звучало як ріжок для вечірки, у який дме дитина, хвора на астму.
— З ліфта вийшов чоловік, — розповідав далі адміністратор, черговий раз користуючись проходом, щоб стати за стійкою. Там він, вочевидь, почувався як удома. Світло згори било йому в обличчя, і Клай побачив, що він дуже блідий. — Один із психів. Франклінові дуже не пощастило, тому що він стояв просто перед дверима...
— Бачу, що вам навіть не спало на думку забрати цю кляту картинку з його дули, — сказав Клай. Він нахилився, підібрав відтиск і поклав його на диван. При цьому скинув ногу мертвого коридорного з дивана, де вона упокоїлася. Нога впала з добре знайомим Клаєві звуком. Він передавав його у безлічі коміксів — БАЦ.
— Чоловік із ліфта вдарив його лише один раз, — промовив адміністратор. — Бідний Франклін відлетів аж до стіни. Думаю, він зламав собі шию. У будь-якому разі, картина злетіла зі стіни, тому що Франклін об неї вдарився.
Мабуть, адміністратор думав, що цим усе пояснюється.
— А той чоловік, який його вдарив? — запитав Том. — Божевільний? Куди він пішов?
— Надвір, — відповів адміністратор. — Саме тоді я відчув, що замкнути двері — це найрозумніше, що можна зробити у цих обставинах. Після того як він вийшов. — У його погляді страх поєднувався з нестримною жагою попліткувати, яка здалася Клаю особливо огидною. — Що відбувається там, надворі? Наскільки все погано?
— Думаю, ви можете собі уявити, — завважив Клай. — Хіба не тому ви замкнули двері?
— Так, але ж...
— Що кажуть по телебаченню? — втрутився Том.
— Нічого. Кабельне не працює... — він зиркнув на годинника, — уже майже півгодини.
— А радіо?
Адміністратор зміряв Тома святенницьким поглядом типу ви-мабуть-жартуєте. Клаю спало на думку, що цей тип міг би написати книжку «Як миттєво викликати відразу в незнайомих людей».
— Радіо тут?У готелі в центрі міста? Ви, мабуть, жартуєте.
Знадвору на високій ноті донісся зойк страху. Дівчина у заляпаній кров'ю білій сукні знову з'явилася біля дверей і почала щосили гамселити у них долонею, постійно озираючись через плече. Клай прожогом кинувся до неї.
— Ні, він же знову їх замкнув, пам'ятаєш! — закричав Том йому навздогін.
Клай забув про це. Він повернувся до адміністратора.
— Відімкни.
— Ні, — відповів адміністратор і впевнено схрестив руки на вузьких грудях, щоб показати, наскільки твердо він вирішив опиратися такому перебігу подій. За дверима дівчина у білій сукні знову озирнулася через плече і почала грюкати ще сильніше. Обличчя, на якому кров залишила смуги, помертвіло від жаху.
Клай витяг з-за паска різницького ножа. Він майже забув про нього, і тепер його вразила думка про те, як швидко і природно сплив цей спомин.
— Відчини, сучий сину, — сказав він адміністраторові, — або я переріжу тобі горлянку.
10
— Немає часу! — закричав Том і вхопив один зі стільців з високими спинками, зроблених у стилі доби королеви Анни, які стояли по обидва боки дивана в холі. А потім з розгону вперіщив ніжками стільця у подвійні двері.
Дівчина побачила, як він наближається, і подалася назад, піднявши обидві руки, щоб захистити обличчя. Тієї ж миті перед дверима з'явився її переслідувач. Це був величезний тип, схожий на робочого-будівельника, із животом, що випирав з-під жовтої футболки, і засаленим кінським хвостом кольору солі з перцем, що підстрибував ззаду в такт рухам свого власника.
Ніжки стільця пробили скло подвійних дверей: дві ліворуч пройшли крізь напис «МОТЕЛЬ "АТЛАНТИК-АВЕНЮ"», а дві праворуч — крізь «НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА». Схожий на робочого-будівельника тип дістав потужний удар правими ніжками стільця у м'ясисте плече, обтягнуте жовтою тканиною, саме тієї миті, коли його пальці зімкнулися на шиї дівчинки. Нижній бік сидіння стільця вперся у міцний стик дверей, а приголомшений Том Маккурт подався назад.
Будівельник горланив щось тією абракадаброю, яка нагадувала говоріння мовами, а по його лівому біцепсу, поцяткованому веснянками, почала стікати кров. Дівчинці вдалося вивернутися, але ноги заплуталися, і вона незграбно впала, плачучи від страху та болю, її тіло опинилось наполовину на тротуарі, наполовину — у стічній канаві.
Клай не пам'ятав, як перетнув хол, і дуже слабо пригадував, як відіпхнув стільця, що перекривав шлях. Розбиті панелі скляних дверей, за якими він тепер стояв, обрамлювали його, як картину.
— Гей, членоголовий! — закричав він і відчув незначне полегшення, коли словесний потік маячні на якусь мить спинився і здоровань застиг наче вкопаний. — Так, ти! Я з тобою розмовляю! — А тоді вигукнув єдине, що зміг вигадати у той момент: — Коли я трахав твою маму, вона лежала як колода!
Здоровенний маніяк у жовтій футболці вигукнув щось зловісне, на зразок того, що кричала перед своїм кінцем Бізнес-вумен — лихе, як «Р-рест!» — і різко розвернувся до будівлі, у якої зненацька виросли зуби, з'явився голос, і вона напала на нього. Він бачив там що завгодно, але тільки не похмурого чоловіка зі спітнілим обличчям, що тримав у руці ніж, висунувшись із прямокутної рами, у якій недавно було скло, тому що Клаєві зовсім не довелося атакувати. Чоловік у жовтій футболці стрибнув прямо на лезо різницького ножа. Шведська сталь плавно ввійшла у відвисле засмагле воло під підборіддям здорованя і випустила на волю червоний потік. Навдивовижу гарячий, майже як чашка щойно налитої кави, він омив руку Клая, але той поборов у собі відразу і не відступив. Натомість він засунув ножа ще глибше і нарешті відчув, як лезо натрапило на перешкоду. Рух ножа трохи вповільнився, та його вже годі було зупинити. Лезо пройшло крізь хрящ і, пропоровши шкіру, вийшло на потилиці. Велетень упав уперед (однією рукою Клай аж ніяк не міг його втримати, бо тип був у біса важкий і важив, мабуть, фунтів двісті шістдесят — двісті дев'яносто), на мить прихилившись до дверей, наче п'яний до ліхтаря. Карі очі викотилися з орбіт, язик у плямах нікотину звисав набік, а з шиї бив фонтан крові. Потім його коліна підломилися, і він впав на землю. Клай міцніше взявся за рукоятку ножа і з подивом побачив, що він виходить дуже легко. Значно легше, ніж зі шкіряного портфеля, ущільненого картоном.
Коли божевільний упав, Клай знову побачив дівчину, що стояла одним коліном на тротуарі, а другим — у канаві та несамовито кричала, а волосся завісою спадало їй на обличчя.
— Ну годі, — сказав Клай. — Не треба, дитинко. — Але вона нестримно кричала.
11
Її звали Аліса Максвел. Це все, що вона могла їм повідомити. А ще сказала, що вони з матір'ю приїхали до Бостона поїздом з Боксфорда, щоб дещо купити. Вони часто приїздили по середах, бо середа в її школі була днем, який вона називала «коротким». Судячи зі слів Аліси, вони зійшли з поїзда на Південному вокзалі й піймали таксі. На водієві була синя чалма. З усього, що сталося до того моменту, як голомозий адміністратор нарешті відімкнув розбиті двері мотелю «Атлантик-авеню» та впустив її, останнім епізодом, який вона пригадувала, була синя чалма.
Але Клаєві здалося, що пам'ятає вона більше. Такого висновку він дійшов, коли побачив, як вона затремтіла у відповідь на запитання Тома, чи був у неї або в матері мобільний телефон. Вона стверджувала, що не пам'ятає, але Клай був переконаний, що мобільники були в обох чи принаймні в однієї з них. Схоже, що нині вони є у кожного. Він був лише тим винятком, який підтверджує правило. А ще був Том, який завдячував своїм життям котові, що скинув мобільник зі столу.
Вони поговорили з Алісою (розмова здебільшого відбувалася таким чином: Клай ставив питання, а дівчина сиділа мовчки, розглядаючи свої подряпані коліна, й час від часу заперечно хитала головою) у холі готелю. Потім Клай із Томом відтягли труп Франкліна за стійку, проігнорувавши гучний ексцентричний спротив голомозого адміністратора, який волав, що під ногами він йому там не потрібен. Після цього адміністратор, який назвався просто «пан Рікарді», сховався у своєму кабінеті. Клай пішов за ним, аби впевнитися в тому, що пан Рікарді дійсно казав правду про виведене з ладу телебачення, а потім дав йому спокій. Як сказала 6 Шарон Ріддел, пан Рікарді замкнувся у своїй мушлі.
Але він не був би собою, якби відпустив Клая, не здійснивши контрольний постріл.
— Тепер ми доступні для цілого світу, — сказав він уїдливо. — Сподіваюся, ви хоча б знаєте, чого цим добилися.
— Пане Рікарді, — так терпляче, як тільки міг, відповів йому Клай, — менш ніж годину тому я бачив, як на тому боці Бостон-Коммон розбився літак. Судячи зі звуків, у Догані те саме відбувається і з іншими, великими, літаками. Може, ті самогубці навіть самі спрямовують їх на термінали. По всьому центру лунають вибухи. Я 6 сказав, що сьогодні весь Бостон доступний для цілого світу.
Наче підтверджуючи цю думку, вгорі щось важке гупнуло на підлогу. Пан Рікарді навіть не підвів очей. Він тільки зробив у напрямку Клая жест, що мав би означати «іди геть». Не маючи змоги дивитися телевізор, він просто сів на стілець за стійкою і похмуро втупився у стінку.
12
Клай і Том забарикадували двері двома стільцями у стилі доби королеви Анни, затуливши їхніми спинками отвори у дверних рамах, де нещодавно було скло. Хоча Клай і був упевнений, що замкнутися у готелі від вулиці — це надто слабкий або й відверто невдалий спосіб убезпечити себе, проте вважав, що добре було б заступити огляд з вулиці, й Том був цілком із ним згодний. Поставивши стільці, вони опустили жалюзі на головному вікні холу. У приміщенні стало значно темніше, а на яскраво-червоному килимі з'явилися слабкі тіні від решітки, що нагадувала в'язничну.
Подбавши про безпеку і вислухавши радикально стислу історію Аліси, Клай нарешті підійшов до телефону, що був за стійкою. Він глянув на годинника: той показував 16:22 — що було 6 цілком логічно, якби не було втрачене відчуття часу. Здавалося, відтоді, як Клай побачив у парку чоловіка, котрий кусав собаку, минула ціла вічність. Або що час просто зупинився. Одначе час ішов так, як його вимірювали люди, і в Кент-Понді Шарон о цій порі вже напевно повернулася до будинку, про який він досі думав як про свій дім. Йому вкрай необхідно було поговорити з нею. Переконатися, що з нею нічого не сталося, і повідомити, що й з ним усе гаразд. Але було щось важливіше. Важливо було впевнитися, що Джонні в безпеці, але навіть не це так непокоїло Клая. Було щось ще важливіше. Життєво важливе.
Ні в нього, ні в Шарон (це він міг сказати напевно) не було мобільного. Відтоді, як вони розлучилися у квітні, вона могла придбати телефон, але вони мешкали в одному містечку, він майже щодня бачився з нею і думав, що якби у неї справді з'явився телефон, то він би знав. Перш за все тому, що вона дала б йому номер, правда? Правда. Але...
Але у Джонні був мобільник. У Крихітки Джонні, який вже не був малюком (бо дванадцять років — це немало) і зажадав мобільник на свій останній день народження. Червоний телефон з мелодією дзвінка з його улюбленої телепередачі. Авжеж, йому було заборонено не тільки вмикати його, а навіть виймати з наплічника в школі. Але уроки вже закінчилися. Насправді Клай і Шарон заохочували його носити телефон із собою, почасти через розлучення. Бо траплялися екстрені випадки або невеличкі ускладнення: наприклад, якби Джонні не встиг на автобус. Єдине, за що міг ухопитися Клай, — це слова Шарон про те, як вона останнім часом, зазираючи в кімнату Джонні, все частіше бачила, що забутий телефон лежить на столі чи підвіконні коло ліжка, не підключений до зарядного пристрою, з дохлою батарейкою.
І все одно думка про червоний мобільний Джонні цокала у його голові, наче вибуховий пристрій.
Клай доторкнувся до стаціонарного телефону на стійці, але потім забрав руку. На вулиці ще щось вибухнуло, але звук ішов здаля: наче розірвався артилерійський снаряд, а ви в цей час перебуваєте далеко за лінією фронту.