Передмова
Рани на сонці
Що є антонімом до слова «смерть»? Слово «життя», скажете ви. Ні, помиляєтесь, не життя є протилежністю смерті, а… Про це згодом.
Колись, багато років тому, мене відвідав один чоловік. Була зима, а він приїхав із Закарпаття, разом з великим чорним собакою, щоб зустрітись із авторкою книги «Господар». Він сказав мені дивні слова: «Я сподівався побачити каліку, а побачив здорову молоду матір з веселим дитям». «Як це?» – спитала я. «А у повісті “Соловейко” ви, тобто ваша героїня, вистрибуєте з вікна». Це ототожнення автора з персонажем змусило мене замислитись, чи добре я вчинила, написавши таку сумну річ, яка викликає у читача асоціації зі мною. Мабуть, щось подібне трапилося з книжкою «Грішниця» молодої письменниці з Чернігівщини Олени Печорної. Читачі могли подумати, ніби авторка сама переживала ті страшні речі, що випали на долю її героїні. Навіть у мене виникла підозра: можливо, авторка працює в такій структурі, яка опікується ізгоями суспільства: хворими на СНІД, алкоголіками, сиротами, тому й пише про це так виразно і з таким болем?
Та ні, Олена Печорна за фахом педагог, виховує двох дітей – і ось написала вже другу книгу, з не менш трагічним сюжетом. У психології творчості це називається «переддосвідним знанням» – дар перевтілюватись у персонажів різного віку, різного соціального статусу, протилежної статі. Це нечасто трапляється в літературі, цього не можна навчитись. Це – особливе сприйняття реальності як співпереживання. А від співпереживання до милосердя – один крок, хоча останнє й не належить до категорій літератури.
У новій книзі, написаній у жанрі мелодраматичного детективу, Олена Печорна знаходить для кожного персонажа місце у своєму серці. Хай то буде архітектор Анатолій, який шукає вбивцю своєї дитини, чи дівчина Ліля, хвора на анорексію, чи дідусь із притулку для старих, чи дівчатка, які наче метелики полетіли назустріч пригодам, чи слідчий, який врешті стає священиком, навіть убивця-маніяк… Персонажів у цій трагічній історії багато. Місто, що знемагає від спеки. Не столиця і навіть не обласний центр, і, можливо, тому воно справляє враження цілісного живого організму, який переживає кризу. Це не смертельна хвороба, однак найгіршим, що може трапитися з нами та з цим містом, буде опинитись між життям і нежиттям, у сірій зоні байдужості й егоїзму.
Іноді з’являються люди (найчастіше це діти, старі, диваки), які виводять нас із цієї сірої зони. Як у житті, так і в літературі вони гинуть, щоб ми очистились і зрозуміли, що альтернатива смерті – це любов і ніщо інше.
Є ще одне важливе, що спадає на думку після прочитання книг Олени. Сильні не захищають слабких, як би то мало бути згідно з логікою буття. Це слабкі допомагають слабшим. У романі «Кола на воді» осиротілі, ошукані, зневажені життям люди створюють товариство, яке допомагає дітям-інвалідам і дітям із тяжкими психічними травмами.
Важко передбачити, якими будуть наступні книжки Олени Печорної, яка тільки робить перші кроки в літературі. Їй доведеться ще опанувати мистецтво добору матеріалу, позбутися мелодраматичного пафосу, але нехай та відвага, із якою вона береться за надзвичайно гострі й важкі теми, залишається з нею. Її творчість може стати в майбутньому гідним викликом сучасній безсюжетній та егоцентричній прозі.
Галина Пагутяк
Вода має пам’ять, оскільки вбирає все, що зветься минулим.
Вода не має серця, однак відчуває кожну емоцію моменту теперішнього.
Вода – сховок для таємниць, у котрому зароджуються примари майбутнього.
Світлячок серед латаття
У небі хтось смажив яєшню. Розпечений диск сонця ліниво повз горизонтом, нагріваючи повітря до температури кипіння, і через це навіть дихати було боляче. Анатолій розчаровано відійшов від розкритого навстіж вікна і сів за робочий стіл. Власне, його мало цікавили причини аномальної спеки, однак чоловік дедалі серйозніше переймався, як би самому не стати черговою яєшнею скаженого літа. Спека заважала жити, дихати, працювати; останнє дратувало неймовірно, оскільки всі часові графіки летіли шкереберть, вірніше, безнадійно застрягли на місці. Чоловік приречено глянув на годинника, намагаючись підрахувати, скільки триває це витончене катування роботою. Голова боліла, думки вже другу годину відчайдушно намагались утворити логічний ланцюг, однак тільки втомлено збивались у купку, натомість числа вистрибували перед очима вгору-вниз, зліва направо, назад і знову спочатку. Чим тобі не сонячні зайчики? Неначе без них того клятого сонця бракує!
– Бр-р-р, – чоловік відклав папери і міцно заплющив очі. – Такими темпами роботу і до кінця вихідних не завершити. Божевільня.
Він неохоче згріб документи, взяв під руку ноутбук і спустився на перший поверх. З вітальні приємно потягнуло прохолодою. Добре, що хоча б там устигли встановити кондиціонер. Це ж треба, бісова техніка сьогодні все одно що життя, принаймні без неї останнє перетворювалось на пекло, а кожний наступний температурний рекорд переконливо підсилював це відчуття. При звуках його кроків у кімнаті почулось муркотіння. Рената. У її присутності зосередитись точно не вийде. Ніби доводячи цю аксіому, розкішна блондинка граційно вигнула спину, зануривши пишні груди в надра шкіряного дивану.
– Мур-р-р.
– Солоденька моя, мені необхідно попрацювати.
Жінка повільно підвелась, насолоджуючись кожним рухом соковитого тіла.
– Звичайно, любий. А давай я тобі допоможу?
Анатолій розклав свій інвентар на журнальному столику й приречено видихнув:
– Не зараз. Вибач, але терміни підганяють.
Блондинка ображено похнюпила симпатичного носика, а потім легенько поцілувала у підборіддя й пішла, спокусливо похитуючи стегнами.
– Бісова спека, – пробурмотів нещасний і відчайдушно занурився у підрахунки.
Сонце застрягло. Таке часом трапляється з надувними кульками або повітряними зміями, але щоб сонце? Вогняний звір сіпнувся раз, вдруге, але гілки дерев лише міцніше затисли його у мереживі зеленого капкану й таки спіймали.
У міському парку також було спекотно, однак у затінку велетенських крон все ж таки дихалось легше, й кількість відвідувачів це переконливо доводила. Люди мирно прогулювались доріжками, дрімали на лавках, навіть вмощувалися просто на траві. Десь поруч гарчало смішне щеня й без упину кружляло навколо дуба, намагаючись упіймати сонячного зайчика. Трохи далі дві дівчинки грали в класики. При кожному їхньому стрибку яскраві сукні розлітались, перетворюючи своїх власниць на дві велетенські квітки, котрим заманулося потанцювати. Дівчатка посміхались й хапали долонями шматочки розірваного сонця, а над їхніми головами творили музику невидимі оркестри. Сивий дідусь, який сидів навпроти, довго милувався живою картинкою і врешті-решт замріяно зітхнув: «Неначе у раю».
Рай знищили вже за годину. В одну мить. Виття сирен, гарчання натренованих собак, вигуки людей у формі. Останні блискавично вистрибували з машин і рівними шеренгами розходились довкола, аби методично обшукати кожний квадратний метр сполоханого парку. Шукали дівчинку. Ту, що нагадувала квітку.
Анатолій майже закінчив роботу, ще трошечки, зовсім-зовсім трішки, і можна буде полегшено зітхнути. Рената, немов відчуваючи це, спустилася вниз і тихенько вмостилася поруч. Годинник на стіні мирно відлічував хвилини. І раптом різкий звук телефонного дзвінка. Чоловік автоматично підняв слухавку і так само автоматично підтвердив, що саме він Анатолій Миколайович Кравченко. По той бік лінії зависла тиша, а потім незнайомий голос повідомив:
– Вашу дочку знайшли в озері міського парку. Її втопили. Вибачте та прийміть наші співчуття.
Чоловік застиг на місці зі слухавкою в руках, а в очі вдарило пряме сонячне проміння, саме вдарило, вибиваючи тверду опору з-під ніг. Легені жадібно увібрали ледь не все повітря у кімнаті. Вдих. Секунда. Друга. Третя. Вогонь. Вогонь усередині – на рівні серця. Пече. Видихнути б його, натомість чоловік приречено спостерігає, як рівними мазками на жіночі нігті лягає лак. Дивно. Якого ж це він кольору? Рената легенько дмухнула на закінчену роботу, підвела очі й запитала:
– Хто дзвонив?
І він нарешті видихнув:
– Оксанка…
– Що Оксанка?
У відповідь гримнули вхідні двері, а шокована жінка тільки й встигла прокричати услід:
– Та що сталося врешті-решт?
Слова гострим лезом розрізали розпечене повітря й повільно повзли угору, збільшуючись у розмірах з кожною наступною хвилиною. Анатолію чомусь здавалось, що вони от-от обірвуться і зі страшним гулом розчавлять під собою все його попереднє життя. Ні, ні і ні. Безглуздя. Що страшного могло статися з його дівчинкою? Оксанка. Озеро. Втопили. Вона ж… вона ж обожнювала воду, та й плавала, як рибка. Це помилка, непорозуміння, чийсь жорстокий жарт. А, може, хтось щось наплутав. Ну яке то озеро? Озеро. Така собі калюжка у лататті. Кого там можна втопити?
Однак біля парку стояло одразу кілька патрульних машин, люди збилися в натовп і щось жваво обговорювали, а спека, неначе суворий наглядач, ходила довкола колами. Серце зіщулилось й завмерло у передчутті чогось химерного. Чоловік стрімголов біг по стежині, що вела вглиб парку. Він знав, що озеро там. Крок. Ще один. Ще. «Швидка», люди, люди, люди. Біля самого озера його спробували затримати, однак він тільки нервово штурхонув молодика у формі:
– Дайте пройти.
Вона була тут. Його дівчинка лежала біля самої води, бліда-бліда й неначе прозора. З квітчастої сукні повільно сповзали прозорі змійки й одразу ж зникали у жовтій пащі піску. Крап. Крап. Крап. Чоловік похитнувся й міцно заплющив очі. Не може бути. Оксанка… Його Оксанка й… ота вода… скрізь на ній. Треба дитину перевдягнути у щось сухе, сухе і тепле. Хоча… сьогодні ж спекотно?… Так-так, спекотно, все одно, що в пеклі…
Раптом, десь зовсім поруч, хтось вибухнув криком, а потім стрімголов кинувся до дитини. Чоловік нарешті зважився розплющити очі:
– Ірина…
Шокована жінка відчайдушно притискала мокре тіло до себе, так міцно-міцно, і все кричала:
– Що ж ви її не рятуєте? Господи! Врятуйте. Оксанко… Доцю, донечко, ну ж бо, розплющ очі. Чуєш маму? Розплющ…
Довкола стояли люди з однаковими обличчями, немов кимось розставлені статуетки: очі вбік, лише не на матір з дитиною, куди завгодно, аби не на них.
– Доню…
Жінка вдивлялася у дитяче личко з таким шаленим запалом, немов хотіла або увібрати її в себе всю до крихточки, або одним-єдиним поглядом вдихнути життя вдруге. А у відповідь – спокій у кожній лінії, моторошний і безапеляційний, такий приходить і вже не боїться бути сполоханим. Вічний? Анатолій зробив крок вперед й похитнувся.
– Іро, не треба.
Чоловік спробував відірвати колишню дружину від доньки, однак жінка рвучко відштовхнула його руки, різонула безоднею очей й прокричала прямісінько в обличчя:
– Вона ж мала бути з тобою сьогодні! З тобою!!! А ти?!! Втік у свою роботу, свою Ренату, своє нове бісове життя… А моя дівчинка так хотіла, чекала… і тепер… її нема. Її – нема!!! Задоволений? Звільнився? Чуєш? Ти – вільний!!!
Анатолій відсахнувся, а кремезний слідчий метушливо забігав довкола:
– Ну? Чого стоїте? Не бачите, жінці необхідна допомога? Де той лікар? Лікаря! Швидше-швидше, пропустіть. Її потрібно заспокоїти, і було б непогано поставити кілька питань. Лікарю, вона зможе давати відповіді?
Огрядний чоловік в окулярах заклопотано чаклував над збудженою жінкою, уводячи чергову дозу заспокійливого зі снодійним.
– Вам аби людину до божевільні довести. Не бачите, в якому стані? Запитання, запитання… Тут невідомо, чим все це закінчитись може. Так, хлопці, в машину її. Госпіталізація та ретельний нагляд, товаришу слідчий, тому ніяких допитів. Розумію, що убивцю слід по гарячому сліду затримати, однак… Пізніше звернетесь до її лікаря за дозволом, але щоб у найближчі дні отримали – сумніваюсь.
Анатолій шоковано спостерігав, як за дружиною зачиняються дверцята «швидкої», а в голові стукотіло одне-єдине слово – ВБИВЦЯ. Його Оксанку, його дівчинку-світлячка… вбили? Як? Чому?
– Де це сталось?
Слідчий ожив й заходився діставати якісь папери.
– Де знайшли мою дочку?
– Та тут ось, біля самого берега знайшли. Плавала обличчям донизу серед латаття. Хлопці, передайте, що експерти закінчили з тілом, нехай забирають.
Два молодика у білих халатах швидко переклали дитину на ноші. Анатолій, похитуючись, наблизився.
– То… то не тіло. Чуєте?
Слідчий зблід, а на чолі виступили дрібні намистинки поту. Він ледве зміг вичавити з себе:
– Ви… бачте…
Чоловік нахилився й торкнувся вустами чола. Холодне… Й вологе. Провів долонею по щоці:
– Оксанко… дівчинко моя… Як так? Ну як?
Слідчий мовчки кивнув молодикам, і ті зрушили з місця. Анатолій наостанок намагався віднайти дитячу долоньку. Це здавалося таким важливим, найголовнішим з усього, що він міг зараз зробити. Ніби варто лишень вкласти її руку в свою, й Оксанка стисне її легенько пальчиками, як робила це завжди. І все. Це жахіття скінчиться. Він прокинеться, просто прокинеться. Ну ось. Ухопив, стиснув і застиг, пронизаний наскрізь одвічним холодом. Холодна. То… це і є кінець? Відпустив, похитнувся й заплющив очі. Його дівчинку забрали остаточно, віднесли на ношах, а він так і не подивився услід. Не зміг… бачити дрібнесеньку цяточку на мізинці. Ось так. Його світ розщеплюється, розлітається на шматки, котрі вже ніколи не зібрати докупи, а в нього перед очима малесенька плямка, крихітна, ледь помітна, та, яка була у дочки від самого народження.
– Уб’ю!!!
Слідчий зітхнув. Він весь час стояв поруч:
– Розуміємо ваш стан, Анатолію… Миколайовичу, однак, при всій повазі, не втручайтесь. Це лише попередня версія.
Чоловік здригнувся й крізь стиснуті зуби прошепотів:
– Розумієте? А ваша дочка теж ось так плавала у цьому клятому болоті?
Слідчий знітився й замовк, навіть допитувати ретельно не став, хоча колеги час від часу кидали здивовані погляди. Може, збагнув чи відчув: не варто лізти в оголену душу. Якось швидко попрощався, щоправда, лишив свій номер мобільного.
– Ви б речі які завезли дружині, – прямий погляд очі в очі. – Вона у першій міській.
Анатолій мовчки кивнув, відчуваючи, як вниз по спині сповзають струмочки поту, а спека підійшла впритул і прагне видихнути своє розпечене нутро просто йому в обличчя. Хотілося бігти, ні – тікати, інакше від нього не лишиться нічого, окрім… Власне, що може лишитись на згарищі? Чоловік глибоко вдихнув, а потім повільно підійшов до самої води, легенько торкнувся її рукою.
– Тепла…
Спека підскочила й ображено покрутила біля скроні, мовляв, якою ж їй ще бути?
Він не знав, він нічого не знав про цю воду, окрім того, що серед латаття якась наволоч утопила його дитину.
То якою має бути така вода?
Біля старої п’ятиповерхівки причаїлась біда – древня кістлява старенька, котра встигла побачити на своєму віку все, навіть смерть дитини. Будинок винувато нітився під її сивим поглядом і мовчав, адже не проженеш, коли вже на порозі. Анатолій дивився на вікна четвертого поверху і ніяк не наважувався зробити перший крок назустріч непроханій гості. Вона ж терпляче чекала саме на нього. На сидінні поруч застрибав мобільний телефон, замовк і знову продовжив свій метушливий танок, доки чоловік таки не взяв його до рук.
– Де ти є?!! Я від хвилювання місця собі не знаходжу. Що сталося? Коли ти будеш удома?
Запитання, запитання, запитання… І на жодне бракувало сил відповідати.