– Що з тобою?
– Нічого, ніч яка. Чуєш? Пташки?
– Вони.
Стояв, занурений в ніч по вінця, і сам собі не вірив, більше – боявся розхлюпати оцей раптовий щем.
– Оксанка… Знаєш, вона любила солов’їний спів. Все просила показати пташку з таким казковим голосом.
Жінка мовчки торкнулась руки.
– А я… Я говорив, що та – сіра, маленька, й завжди ховається. Знаєш, що вона відповіла? Тату, просто ти… лишень дивишся, от соловейко й ховається, соромиться, а треба його слухати, тоді він обов’язково з’явиться. Я так жодного разу його не послухав з нею – все було не до того.
Жінка притислась щільніше й зітхнула:
– Ходімо в будинок, час.
Вже лежачи в ліжку, він слухав, і слухав, і слухав, неначе чекав, що казкова птаха ось-ось залетить у відчинене вікно. Під подушкою лежав потаємний блокнот, так само чекаючи, що його відкриють. Анатолій поклав руку під подушку, торкнувся, а відкрити – не зміг. Іноді того, чого хочеться найбільше, зробити… боїшся. Чоловік заплющив очі, але руки не забрав, так і заснув – торкаючись дива.
Вранці прокинувся з посмішкою, навіть одразу не зміг збагнути, де він знаходиться, потім довго лежав нерухомо, намагаючись затримати сновидіння якомога довше, але врешті-решт підвівся й пішов до кабінету. Його зустріло сонце. Воно нестримним потоком лилося в кімнату, не питаючи дозволу чи благословення, просто було і все. Сліпучо-яскраве, вже тепле. Сонце нового дня. Анатолій увійшов у його промені, підняв голову й, мружачи очі, спробував зазирнути кудись вище неба.
– Дівчинко моя, тобі там добре?
Сяйво засліплювало. Там не може бути погано. Відкривши щоденника на останньому записі, зі завмиранням серця прочитав:
«Вже кілька днів мене не залишає дивне відчуття. Робиться так легко, що здається, ось зовсім трошки – і я злечу, високо-високо, так високо, що назад дороги не знайти. До чого б це? Мама сказала, що я зачекалась на свій день народження, а мені… мені вперше якось байдуже до нього. Знаю, знаю, тато вже, напевно, купив велосипед отого красивого кольору – морської хвилі, а мама… Мама завантажує себе додатковими заняттями, аби зробити свій, окремий від нього, подарунок. Дивні, ніби це так важливо. Важливо, щоб вона усміхалась, і тато усміхався, щоб всі-всі усміхались, а більше мені нічого й не треба. Я і так щаслива. Напевно, тому літаю. Ну все, буду завершувати. Ми з Вікою йдемо гуляти. Мабуть, підемо до парку. Там менше сонця. Його зараз так багато, що хочеться втекти. Тільки куди?»
Анатолій ніжно торкнувся рівних рядочків. Ну от. Ось чому доня наснилась у хмарах, така світла-світла, й щаслива, безмежно щаслива. Він жодного разу не бачив її такою за життя. Ну чому? Чому він так мало робив, аби вона усміхалась? Це ж треба, а вважав, що робить все, навіть більше. Кар’єра, зв’язки, гроші. Для кого? Звичайно, для неї, єдиної дитини. А ні, все це було потрібно йому. Оксанці ж… їй, виявляється, хотілось, аби він усміхався.
– Ти куди? Толю, а сніданок?
– Спасибі, ніколи. Буду пізно.
– Працювати?
Чоловік озирнувся:
– Ні, жити.
Біля відділка сновигали люди у формі: вибігали, вбігали, повертались і знову йшли. Дочекавшись нарешті знайомого обличчя, Анатолій вистрибнув з машини:
– Петре Васильовичу, зачекайте, будь ласка.
Слідчий зупинився й здивовано обвів його поглядом:
– Бачу. Вже на посту?
– Ну, це як сказати. У вас тут завжди така круговерть?
– Та ні, ранок понеділка, ще й ця справа. Начальство зі столиці нагрянуло, вимагає результатів.
– А щось є?
– Майже, як у вас – як сказати. Ви щось хотіли? Так – питайте, ні – відпускайте. У мене звіти горять.
– Так-так. Петре Васильовичу, мені потрібні адреси дідуся й хлопців тих – з парку.
– Значить, по свідках пішли?
Анатолій схопив його руку:
– Я ж все одно дізнаюсь, з-під землі вирию. А ви… обіцяли.
Слідчий вивільнив руку й втомлено витер краплі поту з чола.
– Гаразд, головне, аби ви своєї обіцянки дотримались.
Чоловік мовчки кивнув головою.
– Дідусь той у парку щодня гуляє. Худорлявий, з сивими вусами – фактурна персона, не сплутаєш. А хлопці… Спортсмени місцеві, плавці. Клуб у них недалеко, у центрі, «Хвиля» зветься. Та ви, мабуть, знаєте. Гордість наша місцева, у збірній кілька медалей вибороли. Тренер Горицвіт Віктор, угу, той самий. Більше нічим допомогти не можу, вибачте, пора. Й обережніше там, домовились?
Анатолій знову кивнув і вдячно потис руку.
– Спасибі.
Після дощу парк ожив. Дерева напилися свіжості й тепер дарували її кожному стрічному, мовляв, бери, не соромся. От тільки відпочиваючих від того чомусь не більшало, один, другий – й рахунок закрито. Значить, старого точно ні з ким не сплутати, головне, щоб прийшов, аби тільки прийшов. Умиті доріжки ховали свіжі сліди. Ні, це жінка, дві жінки, закохана пара, професор якийсь, і нарешті – він. Окуляри, сиві вуса, блукаючий погляд. Точно він. Анатолій підійшов і сів поруч на лаві.
– Гарний день сьогодні. Ви так не вважаєте?
Чоловік здивовано завмер і спочатку навіть не знайшов, що б відповісти. Чому? Чому старий заговорив з ним перший, до того ж, одразу.
– Так…
Сиві вуса втопили лукаву посмішку.
– Ви ж мене шукали. Тоді чому мовчите?
– Я… я… Звідки ви взяли?
Старий нарешті відклав убік газету й подивився прямо у вічі.
– Авжеж. Парк, як ви помітили, напівпорожній, вільних лав – більше, аніж людей. Ви ж ідете, вдивляючись у кожне обличчя, а порівнявшись зі мною, старим і потенційно не надто цікавим співбесідником, раптом швидко сідаєте поруч, помітно нервуючи. Ну? Спробуєте переконати мене в протилежному?
Анатолій розвів руками.
– Вас би в розвідку. Каюсь, пробачте за нетактовність. Давайте знайомитись? Анатолій Миколайович Кравченко.
Дідусь зняв окуляри й посміхнувся – тепер вже відкрито:
– Якщо не жартуєте. Степан Олексійович Діденко. Чим завдячую? Хоча… ви не з міліції, то… То хто?
Чоловік замовк, намагаючись підібрати потрібні слова, однак старенький сумно кивнув головою:
– Ясно, батько. Котрої?
– Оксанки.
Дід міцно стис губи:
– Значить, першої. Прийміть мої співчуття. Думаєте – зайве? Бачу, думаєте. Слова… Слова – полова, а воно, бач, і не зовсім так. Слово часом краще за будь-які ліки гоїть, коли ось звідси йде, із серця. Пробачте, якщо раптом старий дід у душу вліз. Відкриту рану тривожить не годиться. Ти, синку, коли що, так і скажи.
Тепла долоня старого легенько торкнулась руки. Зморшкувата і суха, вона несподівано звільнила маленького беззахисного хлопчика, котрий, як виявляється, у ньому досі жив. Десь далеко-далеко, чи то пак, глибоко всередині, настільки, що здавався похованим. Анатолій вдячно потис довгі пальці старого. Відчуття захищеності, давно забуте, а може, розгублене в роках, несподівано повернулось й тихенько прошепотіло: «Ш-ш-ш. Все буде добре». Так кажуть дітям, коли втішають. А діти? Вони вірять, і тоді робиться легше – вже по-справжньому.
– Нічого, ви не зробили боляче. Дякую. Мені б поговорити.
Старий всміхнувся:
– О! Завжди до ваших послуг. Нам, старим капцям, тільки того й лишилось, що поговорити.
– Степане Олексійовичу, ви б не могли пригадати той день, коли мою Оксанку… словом, ви розумієте. І якомога детальніше. Що? Де? Як? Коли? Хто? Все, що бачили. Будь ласка.
Дід чомусь зітхнув:
– Ет, синку, хочеш правду знайти?
– А ви б на моєму місці не шукали?
Старенький похилив голову й заходився копирсатись палицею у траві.
– Шукав би. В тому і біда. А що далі з правдою тією робити, га? Зуб за зуб? Око за око? Кров за кров? Так?
Чоловік стис кулаки, вражений. Це ж треба, дивакуватий старий прочитав потаємні думки так просто, немов заголовок газети. Та і що приховувати?
– Головне – знайти душогуба, а потім… Потім видно буде.
– Якби ж, якби ж… То неділя була, так-так. Спекотно: ні вдихнуть, ні видихнуть, а відпочиваючих – яблуку ніде впасти. Не те, що зараз, самі міліцейські пики. А ще сонця було багато, скрізь шматочки сонця. Уявляєте? Краса. Ось тут, на доріжці, гралися в класики дві дівчинки, у таких барвистих сукнях, вони ще розліталися, коли дівчатка підстрибували. А он там далі, на газончику, відпочивали хлопці, мабуть, з шестеро, якщо не більше. Сміялися. Жартували голосно. Про якісь змагання говорили. Плавці, здається. Вони, до речі, часто тут бувають.
Так от, дівчатка грали в класики, а потім згадали про м’яча, що поруч лежав, такого яскраво-жовтого кольору. Я навіть посміхнувся, мовляв, сонце в дитячих руках вистрибує. Коли раптом той м’яч якось невдало полетів – далеко, аж до хлопців, ну а ті, сказано – молодь, жартома відбили за он ті кущі. Дівчинка посміхнулась так сором’язливо і… пішла. Далі – крик, потім – тиша. Подружка кинулась шукати, хлопці теж підключились, до речі, одразу ж, пройшла хвилина яка, а дівча встигло зникнути, немов у воду кануло. Ой! Та що це я… Вибач, синку. Я у міліцію зателефонував, ті ще віджартовувались, мовляв, діду, може, діти у піжмурки грають, але приїхали. Швидко приїхали, та у траві тільки сандалика одного знайшли і м’яча, а вже потім… та ти знаєш, що потім. Ось і оповідь вся. Навряд чи допоможе.
Анатолій уважно вслухався у кожне слово, пильно роздивляючись довкола. Хотілося відтворити картинку минулого до найменших деталей, аж до запаху гарячої трави під ногами та шелесту нагрітого листя над головою.
– Степане Олексійовичу, а ви часом не були присутні, коли другу дівчинку знайшли?
– Чому ж? Був. Я тут, синку, щодня гуляю, за будь-якої погоди.
– То розкажіть, як це сталося?
Дід звів до купи кудлаті брови.
– Як… Як? Тоді я мало що бачив. Здається, дівчинка та гуляла з матір’ю в іншій частині парку. Люди розповідали, що мати читала журнал, дочка бавилась поруч, побігла за метеликом – і все, зникла в кущах. Жінка кликала, пішла шукати, дочки ніде не було, запанікувала, стала просити допомоги. Хтось повідомив патрульного, їх, щоправда, тоді не стільки було, як зараз. Той одразу ж до озера, а в озері… словом, не встиг.
– А хлопці ті, плавці, були у парку?
– Знаєш, може, хто один і був, я ж в обличчя всіх не запам’ятав, але всієї компанії – точно не було.
– А чогось дивного, що було б спільним для тих двох днів, не зауважили?
Старенький розгублено розвів руками:
– Хіба що спека, тільки вона одна. Вона за останній місяць встигла вже ось сюди залізти, – і старий ткнув довгими пальцями у сиву скроню. – Нема від клятої порятунку.
Анатолій обережно дістав із кишені складений листок паперу, розгорнув і показав старому.
– Подивіться, це Оксанка намалювала перед тим, як пішла сюди останнього разу. Як гадаєте, що це?
Вицвілі очі старого примружились, а потім здивовано піднялись догори.
– Так це ж озеро, саме те озеро, де… Дивно… Дивно… Що я тобі скажу, Анатолію, мудра у тебе дитина була, ой мудра. Ти напис читав?
– І не раз, ніяк не збагну, що він означає. Порятунок всюди, де є любов.
Дід повернув малюнок і задумливо похилив сиву голову.
– Отож бо й воно. Де любов. Дехто життя проживає – довге, заплутане, а її не знаходить, а дівчинка твоя віднайшла. Може, може, тому й пішла з цього світу так рано? Га? Душа її вже була готова для вищої любові.
Чоловік розгублено заховав аркуш назад й лише зітхнув у відповідь:
– Загадками говорите, Степане Олексійовичу. У Оксанки ще все життя було попереду, красиве, світле життя, а якась наволоч його під водою поховала назавжди. Не повинно так бути. Яка може бути любов? Ну яка?
Старий підняв очі догори, у сірих зіницях застрибали сонячні крапельки.
– Якби ж всі ми знали, яка…
Анатолій підвівся.
– Дякую. Приємно було познайомитись.
– І мені, синку, приємно. Заходь, ще поговоримо.
Анатолій кивнув і загнаним звіром подивився на стежину, що вела до озера. Старенький помітив:
– Хочеш сходити туди?
– Не знаю.
– Слухай серце. Якщо воно готове – йди.
– Дякую. Я його якось перестав відчувати.
Парк спантеличено розступався по обидва боки, пропускаючи вперед чоловічу постать. Він відчував: щось його кличе, тягне, чекає. Йому здалось, що він навіть чує голос – прозоро-дзвінкий, невловимий, ось ніби є, а в наступну мить зникає.
– «Де ти?», «Де ти?»
– «Сюди», «Сюди», «Швидше».
Анатолій спинився, зрадницьки тремтіли коліна, однак ноги продовжували нести калатаюче серце далі й далі, вглиб парку. Він відчув воду раніше, аніж побачив. Її незрима присутність була тут скрізь: у найменшому камінці, на запиленій стежці, у траві, деревах, небі – скрізь і всюди, здавалось, навіть у ньому самому. Вода зустрічала його, тихо, без зайвої метушні, зойків, сліз, але зустрічала – кожною краплею, до самого дна, немов знала, що він обов’язково повернеться – що б не сталося, а прийде сюди. Чоловік повільно підійшов впритул, так, щоб вона могла торкатись його черевиків. Впізнала. Дивно. Але в нього було саме таке відчуття – впізнала, пригадала й чомусь замовчала, на хвилину, ніби вшановувала пам’ять. Дико. Хочеться бігти, але озеро не пускає, міцно тримаючи невидимими ланцюгами.
– Ну що? Я прийшов. Задоволена?
Тиша, тільки вже печальна, сповнена проханням про вибачення. Якби ж так легко було вибачати смерть. Анатолій нахилився ближче і здригнувся, злякавшись свого відображення. В обличчі, що дивилося з глибини, важко було впізнати його колишнього. Запалі очі, якісь холодні й… спустошені, гострі вилиці, тверде підборіддя, вологе від спеки русяве волосся – все було неначе не його, страшне і зневірене.
– Боляче?
Він кивнув.
– До одуріння.
Від дерев відділилася тінь. Патрульний швидким кроком підійшов до чоловіка.
– Лейтенант Іваненко. Пред’явіть, будь ласка, документи. Так… Добре. Пане Кравченко, з якою метою ви тут?
Анатолій нервово посміхнувся:
– У цьому озері втопили мою дитину. От, милуюся.
– Вибачте, але ви можете завадити у спостереженні.
– Не хвилюйтесь, я вже йду.
– Що ж, спасибі й до побачення.
Анатолій провів поглядом молодика і зітхнув:
– От бачиш, яка у тебе охорона?
Озеро байдуже палило свічки із квітів латаття.
– «Не допоможе».
Вдома на нього чекали, цього разу не тільки солодка жінка. Вже на порозі почулося полегшене:
– Господи! Ну нарешті прийшов.
Анатолій навіть не встиг роззутися, коли поруч опинилось знервоване жіноче обличчя.
– Толю, що ти собі думаєш? Навіщо вимикати мобільний? Ну як? Як з тобою можна зв’язатися? Та ти навіть коли на зв’язку – все одно не відповідаєш! Господи, Толю, Костянтин до тебе вже другу добу добитися не може, скоро по місту виловлювати доведеться. Ну де ти був? Де?
– І тобі привіт. Їздив у справах. Телефон відволікає. Вибач.
Рената ображено відсторонилась і осудливо провела поглядом.
– Костя тут, він чекає на тебе вже четверту годину.
– Йому нічим зайнятися? То хто в цьому винен?
– Толю, ти мене лякаєш. Не можна так. Чуєш? Ти геть закинув роботу.
– Мила моя, кому вона тепер потрібна?
Чоловік втомлено пройшов до вітальні, а спантеличена жінка ще довго дивилась на його спину, немов намагалась впізнати, він це чи ні. З дивану піднявся чорноволосий чоловік у дорогому костюмі сніжно-білого кольору.
– Привіт, друже. Ось вирішив тебе тут упіймати. Ти як?
– Як? Живий. Страшенно втомився, спека скоро доконає це місто.
– Та ну, старий, вона, кажуть, скрізь тепер. Я тут деякі папірці привіз. Подивись, а то клятий «Будівник плюс» з такими темпами тендер на торговий центр хапане, сам розумієш, що шматочок ласий: роботи вистачить на весь сезон і заплатять достойно.
Анатолій втомлено пірнув у серце дивана й відсторонено заплющив очі.
– Не зараз.
– Так… Як не зараз? Не сьогодні-завтра все вирішується. Нема куди відкладати, брате, діяти треба і діяти швидко.
– Моє тобі благословення, я – пас.
– Стій. А як… як же справа? Ми ж залишимось ні з чим!
Чоловік розплющив очі й різонув поглядом:
– А в мене й без того не лишилося ні-чо-го.
Костянтин спантеличено м’яв у руках білі аркуші з дрібними рядочками можливих прибутків. Скільки ж там нулів? Виявляється, всього-на-всього один, один великий нуль і крапка.
– Ну я навіть не знаю. Це все пережити важко, зрозуміло, але, старий, життя ж не закінчується.