– Як? Як це сталося?
Хлопчина винувато підняв очі:
– Ви пробачте, це я того м’яча відкинув. Автоматично вийшло, я нічого такого не хотів, повірте.
Анатолій роздивлявся, як з хлопчачого підборіддя стікають крапельки поту, й думав, що ось цей хлопчина, якого ні разу в житті до цього не бачив, однієї фатальної миті невдало відбив жовтий м’яч. Всього-на-всього. Короткий рух, і його доня пішла, щоб знайти вже не м’яч, а свого убивцю.
Парубок ніяково опустив плечі й продовжив:
– Власне, нас було п’ятеро. Я, Валентин, Петька, Вітько й Микола, того дня потренувались і вирішили відволіктись, аби потім увечері знову повернутись до басейну. Віктор Федорович, тренер наш, запропонував у парк рвонути – тут поруч і можна морозива поїсти. Ми пішли, а він пізніше на машині під’їхав. Ну що ще? Сиділи, відпочивали, жартували. Віктору Федоровичу нудно стало. У нього, напевно, проблеми якісь, не знаю, але останні місяця два він похмурий ходить. Ніби й відволіктись хоче, а не вдається. Словом, не до нас йому стало, вирішив повернутись до клубу й пішов.
– Що потім?
– Потім… потім дівчатка м’яча кинули, такого пронизливого жовтого кольору, що не помітити ніяк не вийшло. От я й поцілив ногою. Ніби й не сильно, а той залетів аж у кущі. Хлопці засміялись, а дівчинка посміхнулась розгублено та й пішла. Коли… коли закричала, ми ж одразу кинулися туди, а там лише сандалик у траві, поруч з м’ячем. Як не кликали, не шукали – нічого. Ми кущі взад-вперед кілька разів обнишпорили, потім далі пішли, а все одно – не було її ніде. Згодом міліція, собаки. Бр-р-р. Не день, а нічне жахіття якесь. Багато б віддав, аби повернути все й виправити. Ех! Ми тоді настільки шоковані були, що коли повернулись до клубу, ніхто до басейну так і не зайшов. Та й Федоровича не було, здається, друга зустрів давнього. То те, то се – словом, не до нас.
– А того дня, коли друга дівчинка загинула, хтось з ваших у парку був?
Хлопець примружився й заперечливо хитнув головою:
– Ні, не було. Це точно. Ми тоді тренуватися мали, але відпросилися у Віктора Федоровича, бо Миколі якраз двадцять стукнуло. Ніби ювілей, розумієте, от і святкували. Микола навіть Федоровича запросив, але той відмовився. Весело було, а потім хтось з наших телевізор увімкнув, пізно, а там репортаж про ще одну жертву. Думаєте, маніяк?
Анатолій нервово стис кулаки.
– Мені все одно, аби тільки ту паскуду дістати.
Хлопчина спантеличено відвів погляд і зітхнув.
– Прийміть мої співчуття.
– Спасибі, і за розмову – спасибі. Якщо раптом згадаєш щось іще, або хтось з хлопців, дзвони ось по цьому номеру. Буду вдячний. Ще одне. Можу я з тренером вашим поговорити?
– Його сьогодні нема, але можна спробувати в будь-який інший день, ми постійно тренуємось.
– Ну що ж, успіхів.
Хлопчина широко посміхнувся й озирнувся назад, де на величезному стенді рівними рядочками висіли дипломи про нагороду.
– Дякую. Плавання – ніби життя, тільки справжнє.
– Напевно.
Куди податися далі, Анатолій не знав. Палив цигарку за цигаркою й стікав потом. Спека. Знову і знову вона. За великим рахунком, майже вся картинка була зібрана, всі дрібниці враховані, але запитань чомусь не меншало, вірніше, відповідей на них – як не було, так і нема. Зачакловане місто, прокляте й вичавлене, схоже на хмарку тютюнового диму – сірувато-прозорого та їдкого. Тут навіть повітря бракує, отого свіжого, справжнього повітря, яким хочеться дихати, дихати, дихати, а значить, і жити. Поруч загальмували пошарпані «жигулі» – такого ж сірого кольору, як і його думки. Скрипнули дверцята.
– О! Ви встигли вже й сюди дібратися? Доброго дня, пане Кравченку.
Анатолій потис простягнуту долоню, дивлячись у вже знайоме обличчя із залисинами:
– Якби ж це допомогло зрушити справу з місця, а то… Ви краще розкажіть, як просувається офіційне розслідування?
Майор замислено роздивлявся вивіску на будівлі, ніби міг прочитати там підказку або навіть відповідь. Якби ж усе було так просто.
– Нового? Працюємо.
– А результати є? Бодай якісь версії?
– Версії кажете? Версії… Картина неясна, мотиви – теж. Намагаємось пов’язати обидві жертви, порівняти, знайти мотив, але поки схоже на те, що це дійсно справа рук людини з маніакальною психікою. Як доказ – типаж втоплених дівчаток: приблизно одного віку, правда, Юлі було тринадцять, однак виглядала дівчинка на десять-одинадцять, світловолоса, одягнена у барвисту сукню. До речі, батьки також розлучені. Мати – психолог у дитячому садочку, батько виїхав на заробітки кілька років тому, і зв’язок обірвався. Його навіть на похороні не було, очевидно, досі не знає, що доньки нема серед живих. Ех. Керівництво лютує, столиця гайки підкручує, а у міста зриває дах. А що у вас нового? Дозволите цигарку, свої десь посіяв – слідчий називається.
Анатолій простягнув цигарку й підніс запальничку. Майор нервово видихнув, вгору поповзла ще одна змійка отрути, однак після неї чомусь стало легше, принаймні пальці припинили тремтіти, і він спокійно вислухав розповідь Анатолія.
– Зрозуміло. Пане Кравченку, у вас навички справжнього слідчого. Може, варто закинути будівельний бізнес і гайда до нас – захищати закон?
– Дякую. Мені якось не до того.
– Кажете, тренера не застали. Шкода, я саме до нього на розмову. Що ж, доведеться іншим разом заїхати.
– А зараз ви куди?
Майор якось щемливо зітхнув і викинув недопалок.
– До матері другої дівчинки. Потрібні її підписи на папірцях.
Анатолій ожив:
– Дозвольте й мені поїхати.
Слідчий здивовано підвів брову, від чого вона стала схожа на крило чайки.
– А навіщо? Такі зустрічі, відверто скажу, – не з приємних, хоча… Ви також дочку втратили, раптом з розмови щось і вийде. А в моїй ластівці, – чоловік обернувся і кивнув у сторону машини, – саме бензин закінчується, тут стоянка, можна лишити. Тільки потім підкиньте мене назад, може, й Горицвіт з’явиться до того часу. Домовились?
Через двадцять хвилин двоє чоловіків стояли біля дверей одноповерхового будинку. Анатолію ще не доводилося бувати у цій частині міста. Здавалось би, нічого особливого: приватний сектор з рівними рядами будинків, але цей… Чоловік набрав повні легені повітря – пахне історією. Так-так, якщо, звичайно, історія має запах. Товсті стіни, немов з мережива, вікна та високий дах, чимось схожий на крівлю аристократичних садиб – все говорило, що будівля бачила на віку багато, надто багато, аби встигнути утомитися від людей.
– Унікальний будинок.
Слідчий звів плечима, мовляв, напевно. Анатолій всміхнувся самими кутами вуст.
– Точно, таких зараз не будують. Можете повірити мені на слово, я за освітою архітектор, завжди мріяв проектувати щось подібне, але… Словом, доводиться будувати те, що будується. Красень. У нього своєрідне обличчя.
– Ну не знаю, не знаю. Ось зараз побачите… обличчя…
Двері їм відкрила примара в чорному. Чорний одяг, чорні очі, чорне під очима, чорнота в душі.
– Антоніно Павлівно, ми до вас. Впустите?
Жінка байдуже кивнула і пропустила в кімнату… кольору весни. Остання наскочила так раптово, що у Анатолія перехопило подих від несподіванки. Конвалії, конвалії, конвалії. Здавалось, що ці шпалери навіть пахнуть лісовими нетрями, ні-ні, галявиною, а квіткові дзвоники дзеленчать, дзеленчать, дзеленчать – лишень тихо-тихо, майже інтимно.
– Сідайте.
Майор нервово м’яв у руках теку з паперами і чомусь боявся дивитися господині в обличчя. Очі тривожно бігали з одного предмета на інший і в кінці кінців остаточно загубились у лісовому затишку кімнати. Анатолій навпаки – відверто насолоджувався інтер’єром, оскільки давно не бачив чогось настільки ж простого і теплого водночас. Всередині гріло відчуття дому. Так, подібне часом трапляється, рідко, але… Опиняєшся десь вперше, а щось підказує: «Це твоє», робиться спокійно, а серце відпочиває. Раптом очі наштовхнулись на дитячі малюнки. На всіх літали метелики – маленькі, великі, велетенські, неймовірних кольорів та форм. Жінка в чорному перехопила його погляд і засяяла, на одну коротку мить перетворившись на такого самого метелика – от тільки з чорними крилами.
– Це все Юля. Вона обожню… вала метеликів, стільки знала про них, читала, діставала ілюстрації, фото, ось… малювала.
Анатолій здригнувся, відчуваючи, що ці крилаті створіння оживають, наповнюють кімнату й легким дотиком крил рвуть спокій матері.
– А моя дочка мріяла проектувати кораблі. Так-так, велетенські, аби ті не губились в океані. Дивна мрія… як для маленької дівчинки. Ви так не вважаєте?
Жінка посміхнулась.
– Якби ви тільки знали, наскільки дивними бувають дитячі мрії. Кораблі – це добре. А чим вона захоплюється зараз?
Петро Васильович збентежено закашляв і, знову ж – не дивлячись в очі, видихнув:
– Вже нічим. Антоніно Павлівно, познайомтесь, це батько першої… дівчинки – Кравченко Анатолій Миколайович.
Господиня здригнулась й чомусь заховала обличчя долонями.
– Я досі думаю, що все це сон, мара. Цього не могло відбутися в реальності.
Жінка повільно опустила долоні, оголяючи погляд, від якого хотілося бігти.
– Юля була моїм життям, я… Я не знаю, як… Як жити тепер? А ви? – Її шепіт різав на рівні смужки, а потім скручував їх у знаки питання. – Ви знаєте???
Майор з переляку впустив папірці на підлогу й метушливо почав їх збирати. Листки плутались і знову, і знову випадали з рук. Анатолій видихнув:
– Поки що знаю.
– Поки що?
– Так. Я живу, щоб убити.
Майор відірвався й ошаліло замахав руками:
– Спокійніше, а то ми тут до такого договоримося.
Однак жінка навіть не кліпнула, продовжуючи дивитися кудись глибоко, так глибоко, що, здавалось, торкалась відкритого серця рукою.
– І ви сподіваєтесь, що після стане легше?
Конвалії на стінах задзвеніли: «Легше-легше-легше».
– А що буде після – мені все одно.
Слідчий нарешті зібрав документи й охайно виклав їх перед господинею.
– Будемо вважати, що ніяких погроз я не чув, – він ще раз подивився на Анатолія. – Якби кожного вбивцю вбивали, серед нас не лишилося б живих.
Жінка в чорному здригнулась і подивилась на майора – уважно, фіксуючи кожну деталь, немов бачила вперше. Анатолію чомусь стало зимно. Він повільно підійшов до вікна, крізь відчинену квартирку якого заповзало літо – з усіма своїми жахами та спекою. Він розумів, але вдихаючи просмажене повітря, міг думати тільки про одне: його доня не дихає, не посміхається і не живе через Звіра, Звіра, а не людину. Господиня озирнулась довкола, а потім повільно присіла поруч з майором. Довгі пальці гортали папери, а ті шурхотіли – неначе співали за упокій.
– Я підпишу все, Петре Васильовичу. Покажіть де.
Слідчий витер спітніле чоло і якось винувато тикав ручкою у бланки. Анатолій безсило стискав кулаки, коли раптом спитав, навіть не усвідомлюючи, навіщо це йому:
– А можна подивитися… якою була ваша дівчинка?
Довгі пальці завмерли.
– По… дивіться… Останнє фото стоїть у її кімнаті. Тільки…
Жінка розгублено шукала очі слідчого, або впевнитись, що не нашкодить. Той мовчки кивнув, й господиня обережно відчинила двері дитячої. Чоловіки зробили крок й остовпіли від захвату. Здавалось, що метелики зі всього світу злетілися до однієї кімнати, наповнивши її живою присутністю дива. Вони були тут скрізь: на стелі, стінах, меблях, гардинах, навіть люстра над головою була одним великим сяючим метеликом, малюнки, фото, муляжі, метелики з паперу, тканин, сухого листу, дроту й павутиння, великі, малі, прозорі, червоні, сині, золоті, у крапинку і смужку – вони дивились звідусіль й незримо тріпотіли крилами, від чого кімната здавалась рухомою і живою. Господиня, помітивши видовжені чоловічі обличчя, заспокоїла:
– Вам не ввижається, це кімната-метелик. Ми її так з дочкою називали.
Майор зворушено присвиснув і нарешті вичавив із себе:
– Дивовижно.
Жінка посміхнулась:
– Метелики справді дивовижні створіння. Юля знала про них усе. Мріяла потрапити до Південної Америки, аби побачити на власні очі політ тропічних морфид. Вона часто повторювала, що бразильські індіанці називають їх «шматочками неба, що впали на землю». Красиво. Правда? Це ніби небо живе, бо воно тріпочеться у тебе над головою. Хоча, хоча метелики скрізь, є навіть полярні, щоправда, вони не такі яскраві, скоріш навпаки – прозоро-сріблясті, неначе крижинки.
Анатолій підійшов до письмового столу й обережно взяв до рук фото з точно такою ж чорною стрічкою, як і те, що стояло в його будинку. На мить йому навіть здалося, що на ньому Оксанка, просто ця чужа дівчинка була настільки на неї схожа. Світловолоса, блакитноока, з посмішкою, в якій віддзеркалюється увесь світ, щоправда, кращий світ, світліший, отой, де небо тріпочеться над головою.
– Красуня.
Антоніна мовчки кивнула й упіймала сльозу. Майор нервово переступав з ноги на ногу.
– Красуня. Знаєте, я вже раз її втрачала – давно, ще у пологовому будинку. Ніхто не давав шансів на життя, зітхали, мовляв, медицина не всесильна. Пам’ятаю, як я плакала, – жінка здригнулась, – навіть не плакала, а сходила слізьми, неначе кров’ю. Жити не хотілось – така пустка десь отут, всередині. Аж раптом у відчинене вікно влетів метелик, червоний такий, з чорними цяточками. Господи! Як же його Юля називала? Кропивниця? Не згадаю. Він довго кружляв кімнатою, а потім раптово опустився на мокру від сліз руку і злякано склав крила – немов зневірився, що знайде вихід. Вихід! Я так прагнула його тоді знайти, за нього віддала б усе на світі, навіть власну душу, хоча… Метелик і є відображення душі, принаймні про це йдеться у культурах різних народів. Знаєте, про себе я Юлю тільки так і називала – «мій метелик».
А тоді, тоді я накрила несподіваного гостя долонею, підійшла до вікна й відпустила. Він так красиво полетів. І уявляєте? Вже через хвилину до палати позбігались лікарі й так само красиво махали руками. Моя дитина житиме, житиме. Диво. Відтоді я всюди і скрізь її оберігала, плекала, пестила, боялася відпустити від себе і на крок, неначе передчуваючи, що дива швидкоплинні. У метеликів життя коротке. Ось воно є, а за мить… Я не втримала її, моя дівчинка відлетіла… вже назавжди…
Голос матері зірвався, притиснутий глухим риданням, а чоловіки розгублено перезирнулись, не в силі захистити. А як тут захистиш? Коли біда всередині засіла й тримається так міцно, що не вирвеш – хіба із серцем заразом. Майор розчулено обійняв тонкі плечі, незграбно й щиро, немов прагнув заховати бодай від метеликів, котрі були тут скрізь.
– Антоніно Павлівно, я вам обіцяю, що ми знайдемо убивцю. Чуєте? Клянусь.
Анатолій мовчки поставив фото на письмовий стіл. Обіцяти не треба. Обіцяти… Навіщо? Він і без того знає, що Звіра знайде. А от як полегшити біль? Не вирвати ж серце?
Присмак зеленого чаю
Нічна тінь відділилась від паркана й повільно пішла назустріч.
– Толю?
Чоловік здригнувся, впізнавши жіночий голос.
– Валюша? Ти? Господи! Та коли ж ти встигла?
Гостя махнула рукою:
– Облиш, було б тільки бажання. Літаків ніхто не відміняв. А зі столиці на маршрутному таксі кілька годин і вже тут. Як? Як це могло статись? Де Іра? Сьогодні була на вашій квартирі, то сусідка, ну ота всезнаюча стара, своїми оповідями мене ледь у могилу не загнала. Ну, не мовчи!
Анатолій подивився на єдине освітлене вікно.
– Довго розповідати. Ходімо до будинку. До речі, з якого дива ти під стінами варту влаштувала? Чому не зайшла?
Жінка нервово труснула світлою копною волосся:
– Та заходила. Треба ж було спитати, чи я не помилилась. Та стара плутано так пояснила, я дві години блукала.
– Ну? Тим паче. Чому в будинку не зачекала?
Валентина заходилась ретельно розправляти ручки дорожньої сумки.
– Незручно якось. Хто я? Сестра колишньої. Та й твоя… нова обраниця… Словом, мені не до цього зараз. Мені б… – З очей в німоту ночі сповзло кілька солоних краплин. – Мені б до них… чи… Дай мені ключі від Іриної квартири, я там і зупинюсь. Звісно, якщо ти не проти.