Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.
Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років – п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) – маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.
– Тітонько Маріє, куди ми йдемо? – наважуюся спитати я.
Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.
– Тихо, цить, дурне хлопчисько, – гримає вона. – Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.
– Як це? – дивуюся я.
– А так, – каже вона. – Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он там, – показує вона кудись у далечину, – там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.
– Ви мене покинете? – тремтячим голоском перепитую я.
– А чому б і ні? – Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. – Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?
– Я… я маленький хлопчик, – лепечу перелякано. – Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.
І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, іду поруч із Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.
«Але хіба в неї була тоді така коса?» – запитую себе.
Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія – моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга – вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?
– Чому? – кажу я вголос.
VІ
Звичайно, я міг спробувати зникнути з пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.
Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану, на якому він ріс, і від усього міста.
Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.
Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти – купляти квитки на черговий концерт якоїсь естрадної зірки, що завітала на Південний берег Криму. Отож, мені лишалося сидіти і чекати приходу Інги, що я й зробив.
Я таки дочекався цього візиту, вже аж перед самим обідом. Вона виглядала до біса спокусливо у білих штанятах, які внизу ледь-ледь спадали нижче колін, у нещільно зв’язаній рожевій кофтині, під якою явно не було ліфчика.
«Може, взяти її на прощання?» – подумав я, побачивши свою коханочку в усій її красі.
– Де ти вештаєшся цілий ранок? – докірливо спитала вона. – Я вже тричі до тебе приходила, стукала, а двері зачинені.
– Я ходив до моря, – відповів я майже безжурно.
– До моря? Такої погоди?
– А чом би й ні? Хтось на яхті навіть вийшов у море. Досі, напевне, бореться з хвилями.
– То міг би й мене взяти. – Інга трохи відкопилила нижню губу і стала схожою на ображену дитину.
– Я ходив прощатися з морем, – пояснив я і здивувався, як спокійно звучить мій голос.
Інга, яка стояла від мене зовсім близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок із квітки, перемішаний із застояною водою, до якої додали краплю спирту та ще якоїсь незнаної трави. Я подумав було, що так може пахнути жінка, коли прийшла від чужого чоловіка, а сам запах таїть для мене загрозу.
– Прощатися? Як це розуміти?
Звуки її голосу, долітаючи до моїх вух, крижаніли на льоту.
Кімната наповнювалася терпкістю, вже не коктейлем, а цілим океаном запахів, і від них, здавалося, я от-от збожеволію.
Я спробував знайти слово, яке б знейтралізувало і ці запахи, і мої думки, і мій страх, але не зміг.
– Я від’їжджаю, Інго, – сказав я, не знайшовши потрібного слова.
– Але чому? Ти можеш пояснити?
Я простяг їй телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.
– І що це означає? Ти маєш щось розповісти мені?
– Саме так, – сказав я і взявся розповідати.
Я розповів Інзі, що із самого початку дурив їй голову. Що насправді я ніякий не відомий художник, я навіть не член цієї бісової Спілки художників.
– А хто ж ти?
– Доречне питання, – погодився я. – Ніхто. Вчитель малювання з провінційного містечка, яке навіть не є райцентром. Часом, правда, мазюкаю якісь пейзажі. Та їм гріш ціна в базарний день, як кажуть в народі, це я добре знаю й усвідомлюю. Хоча ліпше б не усвідомлював.
Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», – подумав стомлено.
– Н-навіщо ти це розповідаєш? – зрештою озвалася – глухо, мовби здалеку, – Інга.
– А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? – спитав я. – Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…
Вона промовчала трохи, а тоді я почув:
– Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?
– Не знаю, – відверто признався я. – А тепер, вибач, мені треба збиратися.
Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподіваючись.
– Що ж, їдь, – сказала зрештою. – Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.
– Саме так – не було.
Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.
Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить абощо. Вона не кинулася.
– Як це підло, – прошепотіла вона і вибігла з кімнати.
Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.
За годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою – може, склянку чи простирадло, – я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.
– То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, – казала покоївка. – П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.
Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.
– Ні, тільки вночі, – була відповідь.
– Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, – сказав я. – Не знаєте, хто то?
– Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, – сказала покоївка. – Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.
– Он як, – муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.
Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів – ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?
До моря? Ця думка, не знаю – чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.
«Геть, – сказав я собі. – Жалкувати нема за чим».
Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка – це я добре знав – мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.
«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» – ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.
VІІ
Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якійсь станції, і чаєм. Кавуна, якого я виторгував на зупинці в запорізьких степах, я привіз-таки Марії, за що заслужив захоплений зойк («який же він великий та рябий») і поцілунок, материнський, хоч із далеким присмаком колишньої пристрасті.
Життя в містечку текло, як і до мого від’їзду, вкрай повільно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осінь, та ще доволі несміливо. Ранкові тумани дарували тонкі, схожі на сіточки, ковдри, забираючи їх за години дві-три. Тягучість містечкового життя я відчував тепер кожнісінькою клітиночкою шкіри. Лише Марія спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свій безпричинний страх, втечу, дорогу, нехіть до повернення і самого життя. Спогад про втечу з Криму обпікав піднебіння, саме він, а не гаряче молоко. Вечірнє вікно здавалося великим оком Інги, яке просвічує мене наскрізь і прагне забрати у свою темно-синю пащу щось більше за душу, чого не пояснити ні словами, ні жестом, ні думкою, ані виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша – від початку містечка до його кінця сіра й одноманітна.
Жоден, кого я міг запідозрити в тому, що саме він послав ту дурну телеграму, не признався у злочині. Ні Петро, сторож на маленькому заводику металовиробів, з яким ми ходили колись на рибалку; ні Андрій, наш сусід, колишній музикант, а нині затятий п’яниця; ні Марко Пересунько, мій колега, вчитель-фізкультурник, бабій і пересмішник. Я спробував вивідати щось натяками за кухлем пива (на Андрія пішла пляшка самогонки, позичена у моєї колишньої хазяйки), але підозрювані мовчали, як риба, що лежала – давно закопчена і щойно порізана на шматочки – на столику перед нами.
Після тих невдалих бесід я став густолугівським Шерлоком Голмсом і подався на пошту. Мусили ж там пам’ятати, хто давав телеграму аж у Крим, на адресу пансіонату такого-то числа, всього тиждень тому.
Ніна, вже двічі розлучена молодичка, що часом спромагалася стосовно мене як потенційного третього чоловіка на вимучену грайливість, автора телеграми не пам’ятала, бо то була не її зміна. Все ж я докопався, що того дня приймала телеграми племінниця моєї колишньої хазяйки і коханки, а тепер просто сусідки, Мирося. То було худюще занудне дівчисько, чиясь майбутня заплакана доля, яке часом приходило до тітки і наносило абсолютно непотрібні візити мені. Сенс тих відвідин старого холостяка, яким я був давно і безнадійно, зводився до випитування про техніку моєї роботи, чим я пишу, як та коли змішую фарби і «що ще збираюся намалювати». Це розпитування повторювалося з візиту на візит, з місяця в місяць, із року в рік і перетворювалося на нудний і начеб обов’язковий ритуал. З часом я, аби спекатися тих дурних розпитувань, став питати Миросю, коли вона нарешті вийде заміж. Думав, що, може, хоч така моя підступність відіб’є бажання до дивної ритуальності, але вже другого чи третього разу отримав по писку.
– Коли ви мене візьмете за дружину, – відрізала Мирося.
«Як рак свисне», – мав би сказати я, але оскільки вже був провінційним інтелігентом у першому поколінні, то стримався, удавши, що не зрозумів її жарту.
– А ти б хотіла? – спитав я наступного разу.
– А чом би й ні? – нахабно вищирила дрібні зубенята Мирося.
– Я старий та підтоптаний, – сказав я.
– Не такий вже й старий, як прикидаєтеся, – заперечила Мирося.
– І непрактичний, – підкинув я аргумент.
– А я б ваші картини продавала, – сказала Мирося, і я зрозумів, із якимось навіть відтінком жаху, що вона щиро вірить у це та вважає мене неабияким художником.
Як своєрідну помсту за її слова я став дарувати їй свої пейзажі, і десь за років два Мирося стала власником чи не найбільшої колекції моїх творінь. Чи мала вона до мене почуття – не знаю. Навряд. Швидше щось легке, ледве відчутне, тихий зойк, а ще швидше – шепіт самотності, що гнав її до мене, точніше, підштовхував, спиняючи біля останньої межі спокуси.
Я спочатку хотів тупцяти на другий куток міста, де жила Мирося, але передумав. Наша гра могла тоді перейти у нову якість, а я цього не хотів, бо мав підозру, що Мирося таки має щодо мене якісь надії. Наче полководець на підхід прихованого резерву, про який відомо йому одному.
Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?
– Таки прийшли ви до мене, – сказала вона з непідробною радістю.
Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.
Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», – сказала Мирося) з її чудернацького змісту.
– Але я нікому не сказала. – Вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. – Нікому. – І по-змовницьки підморгнула.
Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого.
І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто-таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?
– Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? – спитав я якомога грізніше.
Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.
– Кажи! – вже гаркнув я.
– Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, – заторохтіла вона. – Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…
– Тобі було просто цікаво, – здогадався я.
– Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…
Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.
– Я зробила вам недобре?
Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?
– Ти зробила, як і належить, – сказав я.
– Він мені… Він мені дав аж сто гривень, – зізналася Мирося.
– Ого, – сказав я. – То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?
Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.