– А ви не знаєте, що він про нього говорив? – голосом, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.
– Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторити. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при тому судовий радник аж із глузду з’їхав, його ще й досі тримають в божевільні, щоб, бува, чого не розпатякав. То була не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх напідпитку сиплють.
– А які ж то образи на нашого найяснішого монарха напідпитку сиплють? – поцікавився Бретшнейдер.
– Будь ласка, панове, перемініть пісеньку, – обізвався шинкар Палівець. – Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.
– Які образи на нашого монарха напідпитку сиплють? – повторив Швейк. – Всілякі. Впийтеся, замовте, щоб вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете верзти. Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на ціле життя. Але наш старий добряга насправді цього не заслужив. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил. Жінку Єлизавету проштрикнули терпугом. Потім десь пропав його брат Ян Орт, а брата – мексиканського цісаря – розстріляли під муром якоїсь фортеці. Тепер знову під старість застрелили дядечка. Та тут треба мати залізні нерви. А потім про це згадає якийсь п’яниця й починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!
Швейк хильнув як слід пива й повів далі:
– Ви гадаєте, що наш найясніший усе це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мого дядечка, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія й Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.
Швейк у цю віщу хвилину натхнення був прекрасний. Його простодушне, усміхнене обличчя сяяло, мов місяць уповні. Йому все було просте і ясне.
– Можливо, – малював він далі майбутнє Австрії, – на нас, на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці й турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатись із Францією. Вона ще з сімдесят першого року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танок. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!
Бретшнейдер встав і урочисто промовив:
– Більш і не треба говорити, ходімте зі мною в коридор, я скажу вам дещо.
Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав йому орлика й заявив, що він Швейка заарештовує й негайно відведе до поліції. Швейк намагався довести, що добродій, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити. Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк насправді вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший – державна зрада.
Потім вони повернулися до шинку, й Швейк звернувся до пана Палівца:
– Я випив п’ять кухлів пива та з’їв одного рогалика з сосискою. Тепер дай мені ще чарочку слив’янки, і я піду, бо мене заарештовано.
Бретшнейдер показав панові Палівцу орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:
– Ви одружені?
– Так.
– А ваша дружина може вести торгівлю за вашої відсутності?
– Може.
– Ну, то все гаразд, пане шинкарю, – весело промовив Бретшнейдер, – покличте сюди вашу дружину й передайте їй справи, бо ввечері ми приїдемо по вас.
– Не журися, – потішив шинкаря Швейк, – мене заарештували тільки за державну зраду.
– А мене за що? – заскиглив пан Палівец. – Я ж був такий обережний.
Бретшнейдер усміхнувся й з переможним виглядом пояснив:
– За те, що ви сказали, нібито мухи запаскудили нашого найяснішого цісаря. Ми вам виб’ємо тих мух із голови, Швейк вийшов із шинку «Під келихом» у супроводі агента. Він стежив за виразом Бретшнейдерового обличчя й, коли вони були вже на вулиці, спитав зі своєю добродушною посмішкою:
– Може, мені зійти з тротуара?
– Навіщо?
– Гадаю, що коли я заарештований, то не маю права ходити тротуаром.
Входячи у ворота управління поліції, Швейк промовив:
– Незчулись, як уже тут. Ви часто буваєте «Під келихом»?
Саме тоді, як Швейка вели до канцелярії поліції, в шинку «Під келихом» пан Палівец передавав справи зарюмсаній дружині, по-своєму заспокоюючи її:
– Не плач, не рюмсай! Що вони мені можуть зробити через обісраний цісарів портрет?
Отак любо й мило встряв бравий вояк Швейк у світову війну. Істориків, без сумніву, цікавитиме той факт, що він передбачав далеке майбутнє. Правда, ситуація пізніше склалася інакше, ніж Швейк викладав її «Під келихом», та він же не мав дипломатичної освіти, й це слід узяти до уваги.
Глава II
Бравий вояк Швейк в управлінні поліції
Сараєвський замах переповнив поліційне управління численними жертвами. Тягали одного по одному, а старий інспектор у приймальні добродушно говорив:
– Вам цей Фердинанд боком вилізе!
Коли Швейка замкнули в одній з багатьох камер другого поверху, там уже сиділо ціле товариство – шість чоловік. П’ятеро примостилися навколо столу, а в кутку на нарах, немов тримаючись осторонь від них, чапів чолов’яга середнього віку.
Швейк почав розпитувати, за що саме кого посадили. Від п’ятьох, що сиділи біля стола, дістав майже одну й ту саму відповідь:
«Через Сараєво», «через Фердинанда», «через те вбивство пана ерцгерцога», «за Фердинанда», «за те, що в Сараєві пана ерцгерцога спровадили на той світ».
Шостий, який цурався тих п’ятьох, сказав, що він тому не хоче мати з ними нічого спільного, аби на нього не впала якась підозра; він, мовляв, сидить тут лише за спробу вбивства з метою пограбування одного дядька із Голице.
Швейк підсів до товариства змовників; ті вже вдесяте оповідали, як вони вклепалися в цю історію.
Їх усіх, крім одного, спіткало це в шинку, винарні або в кав’ярні. Винятком був надзвичайно гладкий пан в окулярах, із заплаканими очима. Його заарештували вдома, на квартирі, бо за два дні до замаху в Сараєві він оплатив «У Брейшки» рахунок за двох сербських студентів-політех-ніків; до того ж таємний агент Брікс бачив його п’яненьким у їхньому товаристві в «Монмартрі» на Ржетєзовій вулиці, де він за них теж платив, як це стверджував його власний підпис у протоколі. На попередньому слідстві в поліції він у відповідь на всі запитання тільки одноманітно квилив:
– Я маю паперову крамницю.
На що діставав таку ж стереотипну відповідь:
– Це вас не виправдовує.
Невеликий на зріст пан, якого схопили у винарні, був учителем історії й намагався викласти власникові винарні історію різних замахів. Його заарештували саме тоді, коли він кінчив психологічний аналіз кожного замаху словами:
– Ідея замаху така ж проста, як «колумбове яйце».
– Так само як те, що вас чекає панкрацька тюрма, – доповнив його висновок комісар поліції на допиті.
Третій змовник був головою добродійного товариства «Доброміл» у Годковічках. Того дня, коли стався замах, «Доброміл» влаштував у парку гуляння з музикою. Прийшов жандармський вахмістр і попросив присутніх розійтися, бо, мовляв, Австрія в жалобі, на що голова «Добромілу» добродушно відповів:
– Зачекайте хвилинку, хай дограють до кінця «Гей, слов’яни».
Тепер він сидів з похнюпленою головою й нарікав:
– У серпні переобиратимуть правління, і коли я доти не повернуся додому, може статися, що мене не оберуть. А мене вже десятий раз обирають головою. Я цієї ганьби не переживу.
Дивну штуку втнув небіжчик Фердинанд четвертому заарештованому, людині бездоганної вдачі й незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердинанда й раптом увечері в кафе за «мар’яжем», б’ючи трефового короля козирною бубновою сімкою, сказав:
– Сім кульок, як у Сараєві.
П’ятий, котрого, як він сам засвідчив, посадили «через те вбивство пана ерцгерцога в Сараєві», ще й сьогодні мав наїжене від жаху волосся та бороду й тим дуже скидався на кошлатого пінчера. У ресторані, де його заарештували, він не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердинанда. Він сидів сам-один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти й несподівано запитав:
– Ви читали?
– Не читав.
– Знаєте?
– Не знаю.
– А знаєте, про що йдеться?
– Не знаю, мене це не цікавить.
– А все ж таки вас це повинно було б цікавити.
– Не знаю, що б мене могло цікавити. Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватись?
– Значить, вас не цікавить оте вбивство в Сараєві?
– Мене взагалі не цікавить жодне вбивство, хай то буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. На це є державні установи, суди та поліція. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?
Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він що п’ять хвилин лише голосно повторював:
– Я не винен, я не винен.
Ці слова він вигукував і в воротях поліційного управління, ці ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.
Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав за доцільне розтлумачити усю безнадійність їхнього становища.
– Кепські наші справи, – так почав він свої слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усім нічого не загрожує. Для чого ж тоді поліція, коли не для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що в ерцгерцогів смалять, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до поліції. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще служив у війську, під замком не один раз сиділа половина роти. Таких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було й було. Та не лише в армії, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жінку за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неї народилося лише одне дівчатко, яке їй пощастило задушити зовсім безболісно, ані писнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або отой невинний циган із Забєгліце, що вломився вночі під Різдво до крамнички. Він клявся й божився, ніби хотів лише погрітися, – та лисого дідька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у свої руки, – біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них подумати, та спробуй-но відрізнити порядного від пройдисвіта, а надто сьогодні, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у війську в Будєйовіце, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоїмо, ані руш. А капітан ходить довкола нас і горлає: «Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас усіх треба в карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми». Так тоді ж ішлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слід.
– Я не винен, я не винен, – твердив наїжачений чолов’яга.
– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розіп’яли. Ніколи, ніде й нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. «Maul halten und weiter dienen», – як казали нам у війську. Це найпевніше і найкраще.
Швейк ліг на нари й заснув щасливим сном.
Тим часом привели ще двох. Один із них був боснійцем. Він ходив по камері, скреготів зубами й через слово сичав: «Йоб твою душу». Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик із крамом.
Другим новачком був шинкар Палівец. Помітивши знайомого, Швейка, він збудив його й трагічним голосом вигукнув:
– І я вже тут!
Швейк щиро потиснув йому руку й мовив:
– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли казав, що по вас теж прийдуть. Така точність – надзвичайно добра річ.
Одначе пан Палівец відповів, що така точність гівна варта, й пошепки поцікавився у Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло зашкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голіце з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до їхнього товариства.
Пан Палівец образився та запротестував – він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, й він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.
– Засрали його, бестії, – кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав він погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, аби відвести на допит.
Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на Голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.
Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю й в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:
– Добрий вечір вам, панове, всім разом.
Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра й підштовхнув до столу, за яким сидів пан із холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість – ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо «Про типи злочинців».
Він кровожерливо глянув на Швейка й наказав:
– Не робіть ідіотської міни.
– Це від мене не залежить, – серйозно відповів Швейк. – Мене списали з військової служби за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.
– Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.
І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності та членів цісарського дому. У центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан із звірячими рисами обличчя.
– Цього й справді багато, – невинно відповів Швейк, – а що забагато, те шкодить.
– Ось бачите, самі погоджуєтесь.
– Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…
– Заткніть пельку! – ревнув поліційний радник на Швейка. – Говоріть тоді, коли вас про щось питатимуть. Розумієте?
– Чому ж не розуміти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповісти, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватись.
– З ким маєте зносини?
– Зі своєю служницею, шановний пане.
– А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?
– Маю, шановний пане. Купую вечірній випуск «Національної політіки» – «сучки».