Я бачила, що лікареві важко про це розповідати. Вочевидь, сцени отих пекельних зустрічей з віддиранням знавіснілої Хелени від рідної доньки цупко в’їлись у його пам’ять…
– Ви, мабуть, помітили, що з п’яти ліжок у кімнаті, де мешкає Хелена, два залишились порожніми, попри нестачу ліжкомісць. Поселити поруч із нею ми наважились всього двох жінок виключно похилого віку, адже тих, хто не складає конкуренції її вроді, вона не чіпає… Та незважаючи на все, ви не маєте чого хвилюватися – Янчо завжди на сторожі. Єдине – дотримуватись встановлених правил і не заходити до «янгольського» без супроводу… Що ж… Бажаю вам завтра вдалого дня… Гарно виспіться, а я передам ваше прохання на кухню, – лікар приязно всміхнувся на прощання і попрямував до виходу. – І ще. Ба– жано, бодай спочатку, аби ви утримувались від променадів без супроводу під час прогулянок пацієнтів з «янгольського». Адже повітряні «ванни» входять у обов’язковий їхній моціон. Вони мають звикнути до вашої присутності.
Однак, відчинивши двері, я відсахнулася. Мені здалося, що хтось рвучко відірвався від них і шурхнув за ріг будинку. Я сполохано зиркнула на лікаря, проте він, здавалося б, нічого не помітив.
– Гаразд, – відповіла я, прощаючись.
Рівненьким колесом висів у небі повний місяць, і гірське прозоре повітря дурманливо било у ніздрі.
– Чисте повітря – запорука здоров’я, – прокоментував Дмитро Михайлович і почимчикував додому, тобто у такі ж дві кімнатки, лишень у фасадній частині будиночку. його вікна виходили на лікарняні корпуси.
– Щось буде потрібно – я поруч, – заспокоїв мене, розчинившись за тим самим рогом, за котрим щойно, як мені здалося, промайнула чиясь постать. Отож, таки помітив. Просто вдав, начебто все гаразд… Ретельно замикаючи двері на старий розхитаний гачок, я подумала, що треба попросити завтра Пішту-бачія полагодити як слід засув.
Аби заспокоїтись, взялася перебирати стос затертих лікарняних карток, на яких чітким чорнильним каліграфічним почерком було виведено імена, прізвища та дати народження пацієнтів. Історії хвороб різнилися між собою, проте за кожною стояла окрема людська драма… «Шизофренія… Анестетична депресія… Дисфорія… Маніакальний синдром…» Я надто змучилась, аби детально їх аналізувати. Окрім всього, перед очима маячіла вродлива розпелехана Хелена, котра, наче привид, повним докору поглядом просить цей світ відпустити її у інший, де їй буде затишно і спокійно. Проте цей затятий світ вперто не бажав її відпускати і тим самим полегшити душевну муку. Я піймала себе на думці, що не відчуваю до неї ані неприязні, ані презирства, ані зневаги, лишень невимовну тугу за несправедливо понівеченим жіночим щастям… Намагаючись відновити в пам’яті такі ж приклади захворювання, гортала посібник із психоаналізу… Ось… Берта Паппенгейм («Дослідження історії» Бройєра та Фройда): «…Симптоми захворювання визначаються замаскованими спогадами про забуті травмуючі події…».
Часом пам’ять повертала мене до подій, що трапились вдома. Та дивним чином вони відійшли на задній план, начебто все оте жахіття трапилось дуже давно і зовсім не зі мною… Не було ані жалю, ані розпачу від побаченого та скоєного. Ніби по операції, коли видаляють злоякісну пухлину і пацієнт із надією очікує цілковитого одужання… Наразі пухлину видалила собі я сама, без хірургічного втручання, повіривши у те, що хвороба не прогресуватиме… Отак, із вицвілим від часу посібником у ліжку я і заснула, ледь притулившись до подушки, у відтепер уже й моєму притулку…
* * *
…Макс нервово перебирав аркуші з переліком вільних робочих місць, що люб’язно роздрукувала на принтері Корнелія Олександрівна. Він не знав, з чого розпочати пошуки і як далеко зайшли наміри втікачки. Чи вона спинилась у межах регіону, а чи дременула кудись далі… Макс не міг доручити літній секретарці делікатну пошукову справу: було соромно зізнатися у тому, що його, успішного бізнесмена, поважного сім’янина, знану в місті людину наважилась отак запросто, без жодних докорів сумління покинути дружина… Але ж вона сама винна у всьому, що трапилось… Він так настирно просив її залиши– тись удвох того дня… Чи не вперше в житті просив… Він хотів розповісти їй, що планується нарада директорів кампанії, де вирішуватиметься доля і його акцій… І що весь цей офіціоз нагадує блюзнірство, адже за лаштунками доля тих акцій давно вирішена… І що він бачить отой вклад наперед програшним і неперспективним… Словом, війни не уникнути. йому конче потрібно було комусь довіритись, а може й поплакатись, уткнувшись у рідне плече… Адже він – не машина, як вважають всі навколо… А навіть якщо й так… Кожна машина дає бодай одного разу збій… І головне вчасно її обслужити, замінити стерті коліщатка на нові чи бодай змастити олією, аби не рипіли… І тоді вона ще довго й безвідмовно працюватиме… А його у той день просто проігнорували, викинули на смітник, як зайвий мотлох… Начебто насправді їй не все одно, у який саме день відвідувати рідну домівку і оплакувати рідню, котрої вже не повернеш. А він же отут, поруч, живий… Серце стискало, наче кліщатами, і Макс, обхопивши голову руками, занімів над столом, усвідомлюючи власну безвихідь.
… У двері постукали. На порозі стояла Славка – як завжди вишукана, з високо піднятою зачіскою, у вузенькій спідниці, згідно з регламентом – до колін, з-під якої притягували погляд звабливі, мов у красунь із каталогів, ніжки у тугих безколірних панчохах.
– Ходять чутки, що «надибанка» вирішила випустити кігтики і проявити характер? – вонаєхидно всміхалася, показуючи на світ Божий низку дрібних хижих зубів.
Макс вийшов із задуми і метикував, звідки ж їй так швидко все стало відомо. Ага… Корнелія Володимирівна таки поділилася з облесливим стерво власними думками щодо останніх вказівок шефа.
– Що я тобі казала, Максе?! В тихому болоті дідько водиться… І це лишень початок… Я дивуюся, як вона до цього стримувалась стільки часу, аби не виказати своє істинне я… І це вона наважилась на таке, незважаючи на все, що ти для неї зробив!!! Тварюка невдячна!!! Та я б на її місці ноги тобі цілувала до останньої хвилини життя…
І тут Славка замовкла. Вона, жахаючись, спостерігала, як поступово, всотуючи її промовисті звинувачення, Максові очі наливаються кров’ю, нагадуючи оскаженілий погляд бика на кориді, котрому, аби розпалити лють, промовисто мотуляють перед очима червоною ганчіркою. Вона відчула себе тією ганчіркою так реально, що підсвідомо почала відступати до дверей. І зробила це дуже вчасно, будучи від народження спритною і завбачливою (недаремно Макс дражнив її чоловіком у спідниці). Отой крок назад, здавалось, врятував їй життя. Макс, наче знавіснілий звір, що потрапив у пастку та не хоче усвідомити власної приреченості, заревів на неї страшним нелюдським голосом:
– Геть!!! Стерво продажне!!! Сука!!! Блядь кабінетна!!! Це ж завдяки тобі все трапилось, чуєш?!! Це ж ти винна у всьому, що трапилось… Щоб я тебе більше не бачив, інакше розчавлю, як таргана!!!
Він висунувся з-за столу, готовий власними руками схопити її за ще донедавна зваблюючий стан і вижбурнути, як непотріб, геть…
Та Славка передбачила і це. Миттєво зорієнтувавшись у ситуації, вона, задкуючи, опинилась вже в передпокої і, ледь відчувши себе у такій-сякій безпеці, єхидно прошипіла на прощання:
– Ну-ну… Далеко підеш без мене, – і тихенько вислизнула за двері…
* * *
… Я прокинулась, коли за вікном білів день і сонечко грайливо зазирало у вікно. Спросоння не могла збагнути, де я і що тут роблю. За мить оговталась, пригадавши всі події вчорашнього дня і помітивши поруч стос лікарняних карт та книгу, на якій заснула, відразу зосередилась і посерйознішала. Випроставши стерплі ноги у пошуках капців, зойкнула – піймала скалку. Дощата підлога виявилась шурхою, і я пошкодувала, що не маю вовняних шкарпеток. Утім, як і багато чого необхідного. Запланувала найближчим часом навідатись у село і навстіж відчинила двері – потужним струменем сонячні промені увірвались в кімнату. На ґанку стояв жбан із молоком та замотана у домоткану ряднину, ще тепла, щойно спечена чвертка хлібини. Я вдячно посміхнулася, бажаючи бабі Гальці довгих років життя…
Поснідавши, я вийшла надвір і з подивом помітила, що майданчик «Притулку» кишить людьми, на відміну від вчорашнього затишшя. Дехто з них поводився доволі дивно, і я збагнула, що це і є час щоденної прогулянки «янгольських», про що обачно застерігав мене напередодні Дмитро Михайлович. Певне напруження видавав чіпкий погляд нянечки, котра не зводила очей з кожного, та ще Янча, що попри вдавану байдужість, розтягнувшись на лавиці у дерев’яній альтанці посеред подвір’я, примруженим котячим оком тримав усе під контролем.
Я не ризикнула відкрито підходити до нього, враховуючи все, що сталося напередодні у «янгольському». Натомість дружньо помахала рукою (Янко мене одразу помітив) і вмостилася неподалік на грабовий круглячок.
…Якщо не брати до уваги зрілий вік кожного з пацієнтів, можна було б подумати, що вивели на прогулянку молодшу групу дитячого садочка. Кожен знаходив собі справу до вподоби, не звертаючи уваги на все, що коїться навколо. Один кумедний дядько у безглуздо затісному кептарику, підібравши з землі сухий патичок, присів неподалік і навпочіпки порпав землю, вочевидь, виводив там нікому не зрозумілі ієрогліфи… Інший набурмосено ходив мовчки туди-сюди, і, помітивши, що Янчова увага прикута саме до нього, я чомусь подумала, що треба бути обережною. Ще один, пригрівшись сонечком, несподівано став роздягатися, скидуючи з себе засмальцьовану маринарку, далі непрасовану сорочку – аж до спідньої білизни. Стурбована санітарка, підійшовши до нього, доброзичливо вмовляла одягнутися:
– Годі, Антоне, облиш, задубієш, а пак знову будеш хорий…
І Антон, зворушений її теплою інтонацією, підбирав із землі вбрання, одягав на себе, невпопад защіпаючи ґудзики і забувши затягнути «блискавку» на штанях. А розчулена нянечка, зашарівшись, підказувала:
– Господичку мій, та ти хоч срамоту прикрий, Антоне… Горе мені з вами…
Лишень один чоловічок з усіх настирливо вимагав уваги – смішний, з довгим носом, схожий на Піннокіо (бракувало хіба абетки у руці). Він підходив по черзі до кожного і писклявим дитячим голосом канючив:
– Дядю, дай копієчку…
Ніхто не реагував на його поведінку агресивно, напевно, звикли. Та коли він проробляв це вдесяте хтось таки не втримувався:
Ображений закопилював губу і сором’язливо відходив убік:
– Та пішов ти…
– Злий ти, дядя…
Михайлина, з котрою я вже познайомилась під час відвідин «янгольського», чинно зайняла собі місце на сходах корпусу і тихенько наспівувала молитву, уявляючи себе, вочевидь, на пасхальній службі. Вона виглядала беззахисно урочистою, і ніхто її не чіпав – отой спів вносив бодай якесь розмаїття у нерозбірливе бурмотіння інших.
Маргіта, закутавшись не по-літньому у тепленький вовняний лапсердак, почимчикувала до Янка у альтанку і, присівши поруч, випитувала: «… Як гадаєш, хлопче, вже пора?»…
Терплячий і звиклий до всього Янчо з серйозним виразом обличчя відповідав: «Ще раз чекайте, тютко. То ше зарано…» Куди «пора» і що «зарано» знали добре лишень вони – стара жінка, змучена довічним очікуванням коханого, і могутній велетень Янчо, котрого за два роки служби у війську не зуміло дочекатися дівча…
Окрім Михайлини та Маргіти подвір’ям прогулювались ще п’ятеро значно молодших жінок. Кожна з них бубоніла щось своє, а одна повсякчас голосно реготала, розмовляючи з уявним співбесідником: «…Та облиште вже, кажу я вам… Не дам… Не можу… Кишки болять… Чотири аборти за півроку, далі два викидні…» І вже агресивніше, трясучи у повітрі дрібними кулачками: «…Пішов до біса, я кому сказала… Не чіпай мене, бо вдарю…» Її уста були масно і невпопад підфарбовані вульгарною пурпуровою конфітурою, а на кінчиках волосся руділа не зовсім вилиняла хна. Інші четверо тримались трохи осторонь від неї, наче боялися підхопити нікому не видиму заразу.
Хелени серед них не було, і я зрозуміла, що її вигулюють окремо…
* * *
– Доброго дня… Мене звуть Дара… Від сьогодні ми збиратимемось разом, аби розповісти одне одному про себе і вислухати кожного з бажанням порозуміти і допомогти…
Вісімнадцять напружених пар очей слідкували за кожним моїм рухом і словом. Дмитро Михайлович, заздалегідь отримавши мій дозвіл на присутність, нечутно причаївся у закутку і спостерігав за поведінкою пацієнтів. Він полюбляв поговорити з кожним, проте зазвичай оті розмови відбувалися віч-на-віч. А щоб отак – звести їх докупи, претендуючи на відвертість – надто сміливе рішення, враховуючи специфіку закладу. Лікар терпляче не втручаючись очікував подальшого розвитку подій.
– Кожен із вас мав причину на те, аби сюди потрапити… Кожен із вас залишив удома щось, що приносило йому біль і душевні страждання… Проте кожна біда припиняє бути бідою, коли про неї говорити вголос. Тоді вона стає звичайною проблемою – однією з багатьох, які переслідують нас протягом життя і які можна вирішити спільними зусиллями…
Я замовкла, аби передихнути, уважно придивляючись до незвичної аудиторії. Я усвідомлювала, що слухачі не є цілком адекватними, і була напоготові, адже мої слова могли викликати непередбачувані емоції, ба, навіть агресію або ж безпідставний сміх. Я була готова до всього, проте панувала мовчанка. Завмерши, аудиторія не реагувала на мою промову. Хтось (зазвичай жінки) з-під лоба спостерігав за мною, до кінця не збагнувши, про що йде мова. Я не бачила дружелюбності в їхніх очах, і це було найгірше. Хтось байдуже порпав у носі і жадібно поглядав на пиріжки, викладені на тацях, гадаючи, що то і є головна причина нашого збіговиська. Безсловесний Михайло-чоботар, з яким ми теж мали нагоду зустрітися напередодні, сидів, наче глиба, низько опустивши голову, ніби його не торкалося все дійство. Іван-тесля стурбовано шкрябав потилицю, оцінюючи скрутність моєї ситуації. Один Мітя, вчитель фізики, уважно прислухався до почутого і схвально хитав головою, даючи зрозуміти, що контакт існує.
– Людині важко самотужки боротися з влас– ними протиріччями. Все залежить від тих, хто її оточує, від середовища… В даному випадку те середовище – це є ми з вами. Я і ви – ми одне ціле, знаходячись тут, адже маємо спільну мету – знайти порозуміння. Це є та причина, що звела нас і об’єднала у стінах «Притулку»…
– Ви не плутайте себе з нами… Ми потрапили сюди примусово, а ви з власної волі. Тому між нами існує величезна прірва… Чи вас, як погану дівчинку, теж відрядили сюди на перевиховання? – колишній вчитель фізики несподівано цупко і навіть в’їдливо сприйняв отриману інформацію і, дивлячись просто мені увічі, чекав відповідь, укотре примусивши мене замислитись над тим, що, власне, він, з цілком ясним розумом і навіть кмітливістю, тут робить?…
– Я приїхала сюди з власного бажання – це правда. Питання в тому, що мене сюди привело… Та про це пізніше… У кожного із нас є певна історія, певна біографія, і кожен із нас, я впевнена в цьому, має що сказати. Нехай це станеться раніше чи пізніше, проте все те, що виплеснеться назовні, обов’язково дасть позитивний результат, – я помітила, що вчитель тихенько, у вус, посміхається, отже, промова лунала непереконливо…
– Хто бажає щось розповісти про себе? – мій погляд ковзав по присутніх, шукаючи прихильні очі, проте панувала зловісна тиша. Ситуація стала критичною, і якоїсь миті я ладна була розплакатись, втекти світ за очі… «Яка ж бо я дурепа, – щеміло в голові. – Як можна було розраховувати на порозуміння людей із порушеною психікою, неадекватних, з гіпертрофованими почуттями, недавніх пияків та потенційних шизофреніків, людей, яким понад усе на світі хочеться одного – аби їх не чіпали…» Я відчувала майже фізично, як моя непохитна самовпевненість котиться у безодню.
«Ну добре, – моя свідомість вперто не хотіла змиритися з безпомічністю, – з тими, що у «ян– гольському», все зрозуміло: позбавлені усвідомлення власної неповноцінності, вони до кінця днів сприйматимуть навколишній світ на тваринному рівні, що лояльно формулюється діагнозом «важко виліковні». Але ж люди, котрі сиділи переді мною без найменшої іскорки в очах, колись таки зобов’язані будуть повернутися у колишнє середовище. В картках, які я встигла попередньо проглянути, так і написано: «реабілітаційний період».