– Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, – гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. – Працює на рідкому водні. Корпус із титана з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги – 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.
– Ця штука літає? – здивувався Ленґдон.
– Ще й як! – усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. – На вигляд страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться – швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.
Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.
– Це прототип «Боїнґа Х-33», – вів далі пілот, – але є й десяток інших моделей – наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці – «ГОТОЛ». Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.
Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.
– Я б краще летів на звичайному.
Пілот показав рукою на трап.
– Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.
За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот усадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.
Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії – наслідок одного випадку в дитинстві, – позбутися якої так і не зміг.
Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалася на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялася вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.
Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.
Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.
– Алло?
– Як чуєтеся, містере Ленґдон?
– Препаскудно.
– Розслабтеся. За годину будемо на місці.
– А де це «на місці»? – поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що гадки не має, куди його везуть.
– У Женеві, – відповів пілот, і двигуни заревіли. – Наша лабораторія в Женеві.
– Женева, – повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. – На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.
Пілот розсміявся.
– Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.
Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.
– У Швейцарії?! – серце шалено закалатало. – Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!
– Так і є, містере Ленґдон, – зі сміхом відповів пілот. – Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.
5
Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М’язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.
Усе пройшло добре, казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днів? Убивця досі пам’ятав кожне слово з тієї телефонної розмови…
– Мене звуть Янус, – відрекомендувався незнайомець. – Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої послуги можна купити.
– Залежить, кого ви представляєте, – відповів убивця.
Незнайомець сказав:
– Це ви так жартуєте?
– Бачу, ти про нас чув.
– Звичайно. Про це братство ходять легенди.
– То чому ж ти мені не віриш?
– Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.
– Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог – той, кого не бояться.
Убивця не дуже вірив.
– Ви хочете сказати, братство існує донині?
– Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно… навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.
– Це неможливо. Вони недосяжні.
– У нас довгі руки.
– Таких довгих рук не має ніхто.
– Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспростовний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.
– Що ви зробили?
Співрозмовник розповів.
Убивця був вражений.
– Не може бути!
Наступного дня новина з’явилася в газетах у всьому світі. Убивця повірив.
За п’ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й тіні сумніву. Братство живе, тріумфував він. Сьогодні вони вийдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.
Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь натовп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулося до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір, подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.
Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.
Доправити…
Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.
Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я. У кого він його запозичив – у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча – яка різниця… Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.
Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу – бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття… коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.
Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.
Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-єдиним словом – гашишин – дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійській мові… але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.
Сьогодні воно звучить як асасин – найманий убивця.
6
Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.
Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.
– Ласкаво просимо до Швейцарії, – голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.
Ленґдон подивився на годинник. 7:07.
– Ви перетнули шість часових поясів, – нагадав пілот. – Тут уже початок другої.
Ленґдон перевів годинник.
– Як чуєтеся?
Він потер живіт.
– Так, наче наївся пенопласту.
Пілот кивнув.
– Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище – на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.
Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, – час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набирання висоти… Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.
По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного «пежо», що стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваніла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.
Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів на годину – понад сто миль. Цей хлопець просто помішаний на швидкості, подумав він.
– До лабораторії – п’ять кілометрів, – повідомив пілот. – Доїдемо за дві хвилини.
Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?
– Любите Рібу? – запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.
«Страшно залишитися самотньою…» – заспівав жіночий голос.
Нічого страшного, розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, – це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті – символіку, водне поло і парубоцьке життя. Останнє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечорами вдома з бренді та хорошою книжкою.
– У нас тут ціле містечко, – сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. – Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.
Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.
– До речі, – додав пілот, – наша машина – найбільша у світі.
– Справді? – Ленґдон уважно подивився навколо.
– Так ви її не побачите, – усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.
Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, й авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.
Ленґдон побачив попереду знак: SÉCURITÉ. ARRÊTEZ3. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.
– О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!
– Він вам не потрібний, – заспокоїв його пілот. – Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.
Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілася зелена лампочка.
– Ім’я пасажира?
– Роберт Ленґдон, – відповів водій.
– Хто його запросив?
– Директор.
Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку в комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.
– Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.
Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.
– Скляний собор, – пояснив його супутник.
– Церква?
– Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина релігія, яку тут сповідують, – це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, – зі сміхом додав пілот, – не опоганюйте лишень кварків і мезонів.
Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:
(CERN)
Conseil Européen pour la
Recherche Nucléaire
– Ядерні дослідження? – перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.
Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.
– Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.
Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними – наче два сірі камінці.
– Це він? – запитав Ленґдон.
Водій підвів голову.
– Оце так! – Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. – Про вовка промовка…
Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.
Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.
– Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.
7
Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість… так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.
Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор – людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла – устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колера.
Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.
Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.
У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.
– Прошу сюди, містере Ленґдон. – Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. – Покваптеся, будь ласка. – Інвалідне крісло швидко покотилося мармуровою підлогою.
Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.
– Мені соромно зізнатися, – спробував зав’язати розмову Ленґдон, – але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.
– Не дивно, – сухо відказав Колер. – Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район – дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айнштайн, Галілей чи Ньютон.