– Вітторіє! Облиш контейнер на місці!
Ленґдон мовчки спостерігав, спантеличений раптовою панікою директора.
– П’ятсот нанограмів! – вигукнув Колер. – Якщо магнітного поля не стане…
– Директоре, немає жодної небезпеки, – заспокоїла його Вітторія. – Кожний контейнер має альтернативне джерело живлення – батарею. Навіть якщо я зніму його з підставки, антиматерія й надалі висітиме там само.
Колера це начебто не дуже переконало. Проте він таки невпевнено опустився назад у крісло.
– Магніти автоматично перемикаються на батарею, якщо від’єднати контейнер від основного джерела струму, – пояснила Вітторія. – Батареї вистачає на двадцять чотири години. Це як запасний бак бензину. – Вона повернулася до Ленґдона, ніби відчувши його тривогу. – Антиматерія має деякі незвичні властивості, містере Ленґдон, і тому доволі небезпечна. У десяти міліграмах – це розмір піщинки – гіпотетично міститься стільки ж енергії, скільки й у двохстах метричних тоннах звичайного ракетного палива.
У Ленґдона знову голова пішла обертом.
– Це енергія майбутнього. У тисячі разів потужніша за ядерну. Коефіцієнт корисної дії – сто відсотків. Жодних відходів. Жодної радіації. Жодної шкоди для довкілля. Кількох грамів антиматерії достатньо, щоб забезпечувати енергією велике місто цілий тиждень.
Грамів? Ленґдон інстинктивно відступив подалі від контейнерів.
– Не бійтеся, – заспокоїла Вітторія. – У цих пастках зберігаються мільйонні частки грама. Така кількість відносно безпечна. – Вона знову почала відкручувати контейнер.
Колер зіщулився, але цього разу не втручався. Коли Вітторія зняла контейнер з підставки, почувся короткий сигнал і засвітився маленький дисплей. Заблимали червоні цифри – почався зворотний відлік часу.
24:00:00
23:59:59
23:59:58
Ленґдон уважно подивився на цей лічильник, він нагадав йому бомбу сповільненої дії.
– Батареї вистачає на двадцять чотири години. Її можна підзарядити, поставивши назад на підставку. Вона виконує функцію запобіжника, а крім того, дає змогу переміщати контейнер.
– Переміщати? – налякався Колер. – Ви що, виносили антиматерію за межі лабораторії?
– Звісно, ні, – сказала Вітторія. – Але мобільність контейнерів дає змогу краще її дослідити.
Вітторія повела Ленґдона з Колером у дальній кінець лабораторії. Там вона відсунула завісу, за якою виявилося вікно до суміжної, доволі великої кімнати. Її стіни, підлога й стеля були суцільно обшиті сталлю. Ця кімната нагадала Ленґдонові цистерну нафтового танкера, на якому він якось плавав до Нової Ґвінеї, щоб вивчати татуювання тамтешніх аборигенів ханта.
– Це анігіляційна камера, – повідомила Вітторія.
Колер підвів голову.
– Ви справді спостерігаєте за анігіляціями?
– Батько захоплювався фізикою великого вибуху: коли з мікроскопічних крупинок матерії утворюється величезний обсяг енергії. – Вітторія витягла з-під вікна сталеву шухляду, поклала на неї контейнер з антиматерією і засунула назад. За мить контейнер з’явився по той бік вікна – він повільно котився широкою металевою дугою на металевій підлозі і нарешті зупинився майже в самому центрі кімнати. – Вітторія слабко усміхнулась. – Увага! Зараз ви вперше в житті спостерігатимете анігіляцію матерії й антиматерії. Кілька мільйонних грама. Обсяг відносно мізерний.
Ленґдон подивився на контейнер з антиматерією, що самотньо лежав на підлозі посеред величезної камери. Колер теж невпевнено повернувся до вікна.
– За звичайних умов нам довелося б чекати цілих двадцять чотири години, доки батарея сяде, але у цій камері під підлогою є потужні магніти, які можуть нейтралізувати пастку. Коли антиматерія торкнеться матерії…
– Відбудеться анігіляція, – прошепотів Колер.
– І ще одне, – сказала Вітторія. – При анігіляції вивільняється чиста енергія. Усі сто відсотків маси перетворюються на фотони. Тож не дивіться просто на контейнер. Прикрийте очі.
Ленґдон трохи нервувався, але зараз йому здалося, що Вітторія надто все драматизує. Не дивитися просто на контейнер? Пристрій лежить на відстані добрих тридцяти ярдів і до того ж за грубою стіною із затемненого плексигласу. Тим паче крупинка антиматерії в контейнері невидима, мікроскопічна. Прикрити очі? – дивувався Ленґдон. – Скільки енергії може утворитися від такого…
Вітторія натиснула кнопку.
Ленґдон моментально осліп. У контейнері з’явилася малесенька блискуча цятка, яка вибухнула навсібіч сліпучим спалахом. Ударна хвиля струсонула скло з неймовірною силою. Від вибуху завібрувала стеля, і Ленґдон мимоволі відступив від вікна. Якусь мить світло яскраво сяяло, потім швидко стягнулося знову в крихітну цятку, а тоді й зовсім зникло. Очі в Ленґдона боліли, зір повертався повільно. Він знову зазирнув до сталевої камери. На підлозі було порожньо. Від контейнера не залишилося й сліду. Ніби він просто випарувався.
Ленґдон був ошелешений.
– О… Боже!
Вітторія з сумом кивнула.
– Те саме сказав і мій батько.
23
Колер з німим подивом дивився на те, що відбувається в анігіляційній камері. Роберт Ленґдон стояв поруч, ще більше вражений.
– Я хочу бачити батька, – рішуче сказала Вітторія. – Я показала вам лабораторію. Тепер поведіть мене до батька.
Колер повільно повернувся. Останніх слів він начебто й не чув.
– Чому ви так довго чекали, Вітторіє? Вам із батьком треба було розповісти мені про це відкриття одразу.
Вітторія здивовано подивилася на нього. Скільки ще причин тобі назвати?
– Директоре, про це ми можемо подискутувати пізніше. Зараз я хочу бачити батька.
– Ти розумієш, що означає ця технологія?
– Аякже, – різко відповіла Вітторія. – Гроші для ЦЕРНу. Чимало грошей. Тепер я хочу…
– І саме через це ви тримали її в таємниці? – допитувався Колер, явно провокуючи дівчину. – Ви боялися, що рада директорів і я захочемо її запатентувати?
– Її обов’язково треба запатентувати, – запально сказала Вітторія, усвідомлюючи, що таки дала втягнути себе в суперечку. – Виробництво антиматерії – важлива технологія. Але поки що небезпечна. Ми з батьком хотіли спершу вдосконалити цей процес і зробити його безпечним.
– Інакше кажучи, ви не вірили, що рада директорів здатна поставити науку вище фінансової наживи.
Байдужий тон Колера здивував Вітторію.
– Були й інші міркування, – сказала вона. – Батько хотів представити антиматерію у належному світлі.
– Тобто?
Невже не зрозуміло?
– Матерія з енергії? Щось із нічого? Фактично це доводить, що біблійна версія настання світу, з наукового погляду, можлива.
– Тобто він хотів, щоб під натиском комерціалізації не втратився релігійний підтекст цього відкриття?
– Можна так сказати.
– А ти?
Хоч як це парадоксально, Вітторія боялася якраз протилежного. Комерційний успіх має вирішальне значення для будь-якого нового джерела енергії. Технологія використання антиматерії як потужного й екологічно чистого джерела енергії має величезний потенціал, однак якщо оприлюднити її передчасно, то є загроза, що вона стане заручницею політики й чорного піару, як свого часу ядерна й сонячна енергії. Ядерну енергію почали широко використовувати, перш ніж вона стала безпечною, і у світі трапилося кілька аварій. Сонячну енергію почали використовувати, перш ніж вона стала економічно вигідною, і люди втратили гроші. Обидві технології мали погану репутацію і «всохли на пні».
– Мої інтереси були трохи приземленіші, – відповіла Вітторія. – Об’єднувати науку з релігією я не прагнула.
– Довкілля? – здогадався Колер.
– Антиматерія – невичерпне джерело енергії. Ніякої експлуатації земних надр. Ніякої шкоди для довкілля. Ніякої радіації. Вона може врятувати планету.
– Або знищити, – саркастично зауважив Колер. – Залежно від того, хто її використовує і з якою метою. – Від його скоцюбленої фігури раптом повіяло крижаним холодом. – Хто ще про це знав?
– Ніхто. Я ж вам уже казала.
– Тоді чому твого батька вбили, як ти гадаєш?
– Поняття не маю. – Вітторія напружилася. – Він мав ворогів тут, у ЦЕРНі, ви ж знаєте, але це не може бути пов’язано з антиматерією. Ми заприсягнулись одне одному тримати це в таємниці ще кілька місяців, доки не будемо готові.
– І ти впевнена, що батько не порушив обітниці мовчання?
Вітторія почала втрачати рівновагу.
– Батько ніколи не порушував обітниць, навіть значно серйозніших!
– А ти сама нікому не казала?
– Ну звісно, ні!
Колер видихнув і якусь мить мовчав, наче ретельно добираючи слова для наступного запитання.
– Якщо припустити, що хтось таки довідався і якось зумів проникнути до лабораторії. Як ти думаєш, що саме його б тут цікавило? Може, твій батько тримав тут якусь документацію? Опис технологічних процесів?
– Директоре, я терпіла довго. Тепер я хочу пояснень. Ви весь час натякаєте на крадіжку, але ж ви бачили сканер сітківки. Батько дуже серйозно ставився до питань безпеки.
– Зроби мені ласку, – різко перервав її Колер, чим дуже здивував. – Скажи лише, що б звідси зникло?
– Поняття не маю. – Вітторія сердито оглянула лабораторію. Усі контейнери з антиматерією були на місці. Батьків стіл наче теж у порядку. – Ніхто сюди не заходив, – упевнено сказала вона. – Тут, нагорі, все має вигляд, як завжди.
– Нагорі? – насторожився Колер.
Вітторія сказала це машинально.
– Ну так, у верхній лабораторії.
– А ви користуєтеся ще й нижньою?
– Ми там дещо зберігаємо.
Колер під’їхав ближче і знову закашлявся.
– Ви щось зберігаєте в камері для небезпечних матеріалів? Що саме?
Небезпечні матеріали, що ж іще! Вітторія почала втрачати терпіння.
– Антиматерію.
Колер сперся руками на поруччя крісла й трохи підвівся.
– Є ще й інші зразки? Якого дідька ти не сказала відразу?!
– Уже сказала, – відрізала Вітторія. – Раніше ви не давали мені такої можливості!
– Треба перевірити, чи ці зразки на місці, – сказав Колер. – Негайно.
– Зразок, – уточнила Вітторія. – Один-єдиний. З ним усе нормально. Ніхто не міг…
– Лише один? – здивувався Колер. – То чому він не тут?
– Батько волів, щоб він про всяк випадок зберігався під скельною основою. Він більший від інших.
Вітторія зауважила стривожені погляди, якими обмінялися Колер із Ленґдоном. Колер знову під’їхав до неї.
– Ви створили зразок, більший за п’ятсот нанограмів?
– Ми мусили це зробити, – переконувала Вітторія. – Треба було довести, що поріг витрати/випуск легко долається.
Вона знала, що перше питання, яке має принципове значення, коли розглядають нові потенційні джерела енергії, – це співвідношення витрат до обсягу здобутої енергії. Немає жодного сенсу споруджувати бурову вежу заради видобутку однієї барелі нафти. Але якщо з тієї самої вежі можна дістати мільйони барелей, лише трохи збільшивши витрати, то така інвестиція, безумовно, вигідна. Так само і з антиматерією. Щоб створити в шістнадцятимильному прискорювачі крихітний зразок антиматерії, потрібно більше енергії, ніж міститиме сама ця антиматерія. Аби довести економічну доцільність цієї технології, треба створити значно більший зразок.
Батько не дуже поспішав створювати більший зразок, але Вітторія його переконала. Щоб антиматерію сприйняли серйозно, твердила вона, їм потрібно довести дві речі. По-перше, що можливо виготовляти такі обсяги антиматерії, які виправдають витрати. І по-друге, що антиматерію можна безпечно зберігати. Урешті-решт він таки здався, але поставив дві суворі умови. Він наполіг, щоб, по-перше, цей зразок зберігався в камері для небезпечних матеріалів – невеличкій гранітній печері на глибині сімдесят п’ять футів під лабораторією. І по-друге, щоб про нього знали тільки вони двоє. І щоб тільки вони двоє мали до нього доступ.
– Вітторіє? – не відступався Колер. – Наскільки великий той зразок, що зберігається внизу?
У глибині душі Вітторія мимоволі відчула зловтіху. Вона знала, що цей обсяг приголомшить навіть великого Максиміліана Колера. Подумки вона побачила антиматерію в нижній камері. Неймовірне видовище! У такій самій пастці висить досконало видима для неозброєного ока крихітна блискуча сфера. Не якась там мікроскопічна крупинка – крапля завбільшки як кулька від підшипника.
Вітторія набрала повні груди повітря.
– Ціла чверть грама.
– Що! – Колер сполотнів. Він сильно закашлявся. – Чверть грама?! Це прирівнюється до… майже п’яти кілотонн!
Кілотонни. Це слово Вітторія ненавиділа. Вони з батьком ніколи його не вживали. Кілотонна дорівнює тисячі метричних тонн тротилу. Кілотонни – це для зброї. Корисне навантаження. Руйнівна сила. Вони ж із батьком послуговувалися електрон-вольтами та джоулями, і енергія, яку вони створювали, призначалася для мирних цілей.
– Така кількість антиматерії може знищити абсолютно все в радіусі півмилі! – вигукнув Колер.
– Так, якщо анігілювати все відразу, – погодилася Вітторія, – але ж цього ніхто не робитиме!
– Хіба що хтось матиме особливі міркування! Або джерело живлення дасть збій! – Колер уже їхав до ліфта.
– Саме тому батько й зберігав цей зразок у камері для небезпечних матеріалів з безперебійним живленням і додатковою системою безпеки.
Колер повернувся з надією в очах.
– Ви поставили там додаткову систему безпеки?
– Так. Іще один сканер сітківки.
Колер вимовив тільки два слова:
– Униз. Негайно.
Вантажний ліфт летів униз, наче камінь.
Ще сімдесят п’ять футів у глиб землі.
Вітторія явно відчувала в обох чоловіках страх, який зростав тим більше, чим глибше вони опускалися. Обличчя Колера, зазвичай абсолютно байдуже, тепер було напружене. Я знаю, думала Вітторія, цей зразок величезний, але ж із такою системою безпеки…
Ліфт зупинився.
Двері розсунулися, і Вітторія пішла вперед тьмяно освітленим коридором, який закінчувався величезними сталевими дверима. НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Сканер сітківки біля дверей був ідентичний з тим, що нагорі. Вітторія підійшла. Обережно наблизила око до лінзи.
Раптом вона відсахнулась. Щось було не так. Завжди бездоганно чиста лінза була заляпана… вимазана чимось, схожим на… кров? Збентежена, вона повернулася до чоловіків і побачила їхні воскові обличчя. Колер із Ленґдоном, неймовірно бліді, дивилися в одну точку на підлозі біля її ніг.
Вітторія простежила за їхніми поглядами…
– Ні! – закричав Ленґдон. Але було запізно.
Вітторія вже встигла побачити те, що там лежало. Цей предмет здався їй зовсім чужим і водночас дуже знайомим.
Потрібна була тільки мить.
І тоді, охоплена жахом, вона збагнула. З підлоги, викинуте, як непотріб, на неї дивилося око. Цю світло-кару зіницю вона упізнала б де завгодно.
24
Охоронець затамував подих, доки начальник, перехилившись через його плече, вивчав зображення на довгому ряді моніторів. Минула хвилина.
Те, що начальник мовчить, нічого дивного, думав охоронець. Начальник завжди суворо дотримується інструкції. Він ніколи в житті не дослужився б до поста керівника однієї з найелітарніших у світі служб безпеки, якби звик спершу говорити, а тоді думати.
Цікаво тільки, що він думає?
Таємничий об’єкт на моніторі був схожий на скляну банку. Власне, це визначити було нескладно. Складним було все інше.
Усередині цієї банки якимось чудодійним способом плавала в повітрі крапля рідини, схожої на ртуть. Вона то з’являлася, то зникала в блиманні маленького червоного дисплея, що вів зворотний відлік секунд. Від цього дисплея охоронцеві чомусь було лячно.
– Зменшіть, будь ласка, контраст, – попросив начальник, чим здивував охоронця.
Він виконав наказ, і зображення трохи зблідло. Начальник нахилився ближче, придивляючись до чогось знизу на загадковій банці, чого раніше не було видно.
Охоронець простежив за його поглядом. Поряд із дисплеєм ледь помітно блищала якась абревіатура. Чотири літери.