– Бери! – вигукнула.
Ілія ухопив золото так жадібно, що у першу мить не відчув болю, та метал був пекучо-гарячим. Ілія зойкнув, відпустив брусок – пальці вкрилися пухирями.
– З чужим золотом так завжди, – почув голос Міліци. – Воно стає твоїм тільки тоді, коли ще гаряче…
Ілія не зважав. Підхопився, кружляв навколо столика, на якому стигло золото. Дмухав на пальці правиці. Присідав біля мармурової стільниці, вдивлявся: мамо рідна, справжнє золото!
Врешті наважився. Простягнув ліву необпечену руку, одним пальцем обережно торкнувся бруска. Золото вже не обпікало. Ілія затремтів і ухопив теплий брусок.
– Поклади на стіл, – наказала Міліца.
– Ти ж сказала: бери! Ти ж сама… – Ілія притискав брусок до грудей, відступав до ліжка.
– Коли дозволила взяти – не зміг! Тепер поверни.
– Але я спробував узяти… Спробував! Ні! Зумів! Хоч мить, та протримав в руці. Хіба то не рахується? – Ілія наштовхнувся спиною на бильце ліжка, сіпнувся – брусок вислизнув, із дзвоном покотився по підлозі, завмер біля ніг Міліци.
Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.
– Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.
– Навіщо? – запитала жінка.
– У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, – тремтів. – Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…
– Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.
– Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!
– Яка?
– Щастя! Золото потрібне мені для щастя!
– Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє – щастя…
– Маячня! – Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. – Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!
– Немає секрету.
Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.
– Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.
Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.
– Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!
– Не завжди, – почув голос Міліци. – Скоро ти теж знайдеш своє золото.
– Коли?! – закричав Ілія і прокинувся.
Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…
До кімнати увійшла молода жінка.
– Міліцо! – вигукнув мимоволі.
Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.
– Мене звати Софія.
– Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.
– Вчора ти спав цілісінький день.
– Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…
– …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, – жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. – Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.
– Ніч? Але тут не буває ночі, – Ілія геть розгубився.
– Там, де немає ночі, немає і майбутнього…
Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею – над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.
Ілія ковтнув слину не голоду – ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.
Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.
– Що це? – запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.
– Він приносить мені золото, – відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.
Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.
– Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.
Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.
– Дякую, – видушив Ілія. – Не можу…
– Спробуй… Не пошкодуєш, – відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.
Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.
Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.
– Доброї ночі, – мовив украй ввічливо. – У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?
Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця – перед ним стояв Гоцик.
– Проходь, – почув голос Софії. – Зараз наллю тобі гарячого супу.
Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.
– Гоцику… Радий тебе бачити, – ляпнув ошелешений Ілія.
Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.
– Привіт, бухгалтер, – відповів Гоцик.
Ілія відчув – щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.
Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.
– Смачно, – почув Ілія.
Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.
– Дякую, Софіє…
– Спати час, – відповіла Софія. – Завтра рано вставати.
Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» – тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає – спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!
Задзеленчала порожніми тарелями Софія – певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.
Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» – перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.
– Геть не хочеться спати, – сказав Софії.
Жінка глянула Гоцикові у вічі.
– Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, – сказала, пішла до важких кутих свічників.
Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», – подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.
– Але… той хлопець, – Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. – …Звав тебе Софією.
– Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.
– Як забажаєш, – знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.
– Пити хочеться, – сказав.
– Будемо пити!
Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.
Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:
– Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.
Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.
– Мене прихопите? – запитав Гоцик.
Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…
– Обіцяю, – Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. – Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.
– Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.
– Не зустріну, – відповів.
Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.
– Візьми, – наказав. – У дорозі згодиться.
Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.
Відпив з келиха, поставив на стіл.
– Дивний у тебе дім, Міліцо.
Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.
– Не вбивай його…
Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», – сказала б Тайка!
– Про що ти? – запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.
Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.
– Я купую його життя, – сказала. – Цього досить?
Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.
– Що це? – запитав Гоцик.
– Золото…
Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.
– Це моє?
– Холодним золотом платять тільки за людське життя, – почув незрозуміле.
– Дякую.
– Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, – сказала Міліца з роду Црноєвичів.
Гоцик роззирнувся. При стіні – тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.
– Хіба тут заснеш, – гукнув господині. – Може, загасиш свічки! Ніч надворі…
– Тут не буває ночі, – відповіла Міліца.
Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.
Свічки сяяли, наповнюючи таємничу кімнату безжалісним різким світлом. На ліжку біля стіни зітхав уві сні Ілія. На лаві біля комода усміхався уві сні Гоцик.
Міліца не зважала на гостей, ніби була абсолютно впевнена: ті не прокинуться раніше ні за яких умов. Зосереджено рухалася кімнатою, збирала речі у торби. Наповнила першу. Розкрила другу, вкинула у неї білу вовняну фуфайку, тоненькі книжечки, невеличке дзеркало зі стіни.
– Міліцо… – почула тихий, схожий на стогін голос.
Жінка завмерла. Розгублено роззирнулася. Притисла руки до грудей.
На ліжку смикнувся Ілія, прокинувся від сумного голосу у правому вусі, продер очі, завмер, обережно повернув голову.
Міліца не помічала.
– Горане… – прошепотіла тьмяно, покликала. – Горане…
Ніхто не відповів. Міліца заплакала. Простягнула руки вперед, у порожнечу, закружляла кімнатою, наче намагалася зрозуміти, звідки почула тихий голос. Врешті зупинилася, безсила, опустила голову… І в глухій тиші почула:
– Присядь, Міліцо. Ти не зможеш побачити мене, доки я того не захочу. Присядь. Поговоримо, кохана.
Жінка слухняно опустилася на стілець, зчепила пальці рук. Вони побіліли, та Міліца з роду Црноєвичів не зважала. Важка нерухомість її вроди щезла. Щоки запалали, вії тремтіли і не втримували живих гірких сліз.
– Ти… пам’ятаєш? – мовив хтось невидимий.
– Усе! Кожну мить того неймовірного дня, – заговорила Міліца. – Того ранку я мчала додому гірською стежиною. Мені так хотілося, щоб мама з татом ще не прокинулися і не узнали, що всю ніч я була з тобою, моя любове. Я так поспішала, що не помітила круглого, як яйце, хитрого камінця на дорозі. Перечепилася, впала, ткнулася носом у дикий кактус з побляклою жовтою квіткою. Та болю не відчула. Лежала на животі і сміялася від щастя. Адже ти любив мене! Та раптом поряд із жовтою квіткою кактуса побачила тоненьку сиву травинку. Зовсім маленьку, непомітну. Як же мені захотілося понюхати її. Я потягнулася до травинки, вдихнула її запах. То був мій запах! Я не знала, як я це зрозуміла, та точно знала – він тільки мій! Я розрізнила б його посеред мільйона інших трав і квітів. Тільки цієї травички не вистачало, аби рецепт еліксиру безсмертя став довершеним. Я не вагалася. Зірвала травичку і помчала додому. Ти часто насміхався з моїх пляшечок, посудин, баночок з травами. «Відьма! – казав ти. – Міліца з роду Црноєвичів приворожила мене…»
– Пам’ятаю… – пролунав тихий шепіт.
– А я завжди відповідала тобі: «Горане! Я зумію зробити наше кохання вічним. Помруть навіть камені, та ми кохатимемо одне одного», – а ти сміявся… Ти казав, що не хочеш жити вічно. Ти мріяв, щоб Горан і Міліца жили довго і померли в один день. Щоб на їхньому похороні плакали нетямущі малі онуки, а дорослі сильні мужні сини супили брови і високо в небеса піднімали голови, бо гордилися своїми батьками…
– Прекрасна мрія…
– Але того дня я знайшла сиву травицю й опустила її у пляшку, де довго настоювалися інші трави, корінці… Там було так багато всього. Я не знала, чи готовий еліксир, та тої миті, коли я закупорила пляшку, посеред ясних небес гримнув грім. Блискавка розчахнула навпіл стару тополю, що росла на скелі біля нашого дому. Одна його половина згоріла. Інша зеленіла, ніби й не було біди. «Це ми! – зарозуміло вирішила я, вдивляючись у зелене неушкоджене листя. – Це ми – назавжди разом!»
– І що ж ти зробила, Міліцо з роду Црноєвичів?
– Я схопила пляшку, відпила і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, наді мною схилилася мама. Збирала гарячий піт з мого чола, повторювала турботливо: «Міліцо! Доню моя! Тебе перелякав грім?» До вечора я пролежала на постелі. Слухала тріск цикад під вікном і мріяла побачити тебе. А увечері помчала до тебе, коханий. На наше місце у горах біля потічка. Я несла тобі не тільки свою любов, але й пляшку з чарівним еліксиром. Я так вірила: віднині ніщо не зможе розлучити нас.
– Я вже чекав…
– Ти чекав. Стояв біля чорного каменя, наспівував веселу мелодію. «Міліцо! – гукнув, побачивши мене. – Ти чекатимеш мене?» – «Чекати? – запитала я з тривогою. – Куди ти зібрався, Горане?» – «Хіба ти не чула? Війна!..»
– Війна… – відлунням.
– Ти був гордим і веселим, як всі воїни у передчутті битви. «Я повернуся з перемогою, – розсміявся. – Хіба можуть вороги підкорити Горана з роду Івановичів». І я… насмілилася. «Не зможуть, любове моя! – сказав тобі. – Немає на землі такої сили!» Простягнула тобі пляшку, і ти запитав: «Що це, Міліцо?» – «Еліксир безсмертя, – сказала я. – Він зробить тебе непереможним, а наше кохання вічним»… Ти був надто збуджений майбутньої битвою. Відкоркував пляшку. Відкинув корок у кущ шипшини. «За тебе, моя прекрасна Міліцо! За нашу перемогу!» – вигукнув ти, і відлуння прокотилося по горах. Я нахилилася до куща шипшини, щоб знайти корок… Коли я підняла голову – тебе вже не було. Відтоді я більше ніколи не бачила тебе, коханий. І не знаю, що з тобою трапилося…
Міліца замовкла. У кімнаті задзвеніла тоскна тиша. Ілія боявся ворухнутися. На мочці його правого вуха сидів маленький чорний тарган.
Міліца схлипнула.
– Горане… Невже твій голос мені просто ввижається? Горане…
– А потім… – тихо сказав тарган на мочці Іліїного вуха. – Що сталося з тобою потім, любове моя? Я не знаю, як ти прожила майже двісті років. Я знайшов тебе зовсім недавно.