Ілія скривився, обмацав потилицю, зиркнув на Гоцика тоскно: певно, час… Розповісти братові правду: ніяких скарбів немає, наплів здуру, бо хотів шкатулку і золото забрати. Ілія насмілиться і признається. Бо Гоцик – справжній брат. Знову врятував його, хоч якби Ілію так підло зрадила людина, яку він витяг з ополонки, Ілія прокляв би покидька і жадав би йому тільки одного – смерті.
– Брате… – прошепотів. – Маю сказати тобі…
Підвівся важко. Усміхнувся сумно.
– Тільки не зізнавайся мені знову в любові, – іронічно скривився Гоцик. – Бо ще трохи слини і відчую себе педіком.
– Та ні… Я про інше. Про головне…
Роззирнувся розгублено: зелені пагорби, долини, у долинах червоно-жовті черепичні дахи, мов намальовані. Оливи, кипариси… Хоч ви дайте сили видушити із себе правду.
Ковзнув поглядом по невеличкій низинці праворуч містечка і закляк: поміж зеленого буяння голою кісткою стирчала напівзруйнована церква.
Ілія ошелешено закліпав повіками.
– Гоцику! Гоцику… – поліз на каміння, вдивлявся, тремтів. – Он вона! Он!
Сумніви, страхи – геть! Побіг пагорбом до низинки, кричав:
– Матір Божа! Є! Є…
І хай би вбили – вірив: знайшов! То саме та напівзруйнована церква, про яку писав Коельо, всередині ростиме величезний сикомор, а сни… Сни мають нездоланну силу вести навіть тоді, коли ти жодного разу не згадав гидкого дідугана, що він уїдливо сміявся, погрожував покрученим пальцем і все повторював: «Сантьяго ще миє склянки, до церкви йому ще йти і йти. Йти і йти…»
Гоцик уздрів церкву тоді, коли Ілія вже збігав пагорбом у низинку.
– Почекайте… – сказав далеким андалусійським коням. – Може, і встигну забрати вас у ромів…
Заспішив за Ілією.
Той раптом притишив ходу, озирнувся, усміхнувся знічено.
– Знайшли… – сказав розгублено.
Захват зник, залишилося тільки ясне усвідомлення: якщо під сикомором є скарби, то Ілії від них не дістанеться й… однієї монетки. Зажурився. «Ну, чому я такий йолоп?! – бідкався. – І Горана поряд немає. Я запитав би: що робити? А він відповів би: сам знаєш. І хіба не так? Не маю віддавати скарби за шкатулку і золото. У скрині, певно, у тисячу разів більше…»
– Блін! Шукачі скарбів… Хоч би одну лопату прихопили! – Гоцик стояв всередині напівзруйнованої церкви, зосереджено роздивлявся величезний сикомор.
Обійшов його. Дістав сокирку і ніж.
– Де копати?! – гукнув Ілії.
Ілія не чув. Гарячкові думки метушилися: Ізідора, дідуган у тюрбані, іспанський пастух, Гоцик – загроза…
– Не треба копати! – зрозумів раптом.
Підбіг до сикомора, упав навколішки, по-собачому принюхувався, роздивлявся землю всередині церкви.
– Не копали… Тут сто років ніхто не копав, – захват повернувся, виплескував зсередини чистим фонтаном.
– І що?
Ілія роззирнувся, підійшов до Гоцика.
– Сюди має прийти одна людина. Вона знає, де копати. Нам краще сховатися. І дочекатися її.
– Може, та людина вже побувала тут?
– Ні! Ти ж глянь – усе поросло травою. Ніхто не копав. Вчасно встигли!
План здався Ілії ідеальним. І безпечним. Гоцик кивнув.
– Починаєш ворушити мізками, – сказав.
Пішов вивчати місцевість. Віднайшов величезний камінь – нависав над церквою на найближчому пагорбі.
– Отут чекатимемо.
– Чому тут? – Ілія насупився, бо вважав: командирські повноваження автоматично переходять до нього. Він знайшов церкву! Він привів… Він, врешті, читав Коельо, а нахабний Гоцик – ні…
– Звідси всі дороги, що ведуть до церкви, як на долоні.
Терпіння вичерпалося на третій день. Першим засумнівався в ефективності плану сам Ілія. Сидів на камені, до піску в очах вдивлявся в обриси храму, хоч навколо нього не спостерігалося жодного руху. Здавалося, після того як з розваленої церкви пішов Бог, його покинуло усе живе. І тільки невгамовні зграї чорних круків час від часу влаштовували на куполі гармидер, змушували Ілію завмирати, із ще більшою увагою чіплятися очима за зруйноване часом і людьми творіння чиїхось працьовитих рук.
– Може… Я збігаю до церкви, подивлюся? – питав Гоцика.
Гоцик ще тримався, хоч упевнене довготривале терпіння не входило до переліку його життєвих пріоритетів.
– Їсти хочеться, – відповідав похмуро. Озирався у бік містечка. – Ти краще до людей збігай. Хавки купи.
– Я? Ні! – Ілія лякався, повертався до спостереження. І хоч шлунок викручувало – спасу нема, від церкви відриватися не збирався.
Прикривав маківку здоровезний листом незнайомої, схожої на лопух рослини, торкався пальцями обпечених плечей. Голод виснажував, та більше допікало невблаганне південне сонце. Від спеки і задухи паморочилося, перед очима прозорими хвилями коливалося повітря, і тільки рятівні ночі берегли залишки сил, дозволяли непомітними тінями дістатися потічка неподалік містечка, набрати води.
Та скільки ж чекати?!
На п’ятий день Гоцик виматюкався, дістав з рюкзака сухарі і сало.
– Все! Час Х! Не поїмо – звалимося.
Ілія проковтнув сало, заліз під камінь.
– Ти ж… розбудиш мене, якщо раптом… – нагадав Гоцикові, бо до вереску боявся, що Гоцик сам зустріне пастуха, який, якщо вірити Іліїним снам, мав би таки з’явитися у церкві.
– Дрихни! – відповів той, уп’явся очима у церкву. Того дня від полудня до вечора – його черга варту нести.
Порядок чергування запропонував Гоцик.
– Зранку до обіду – я, після обіду до вечора – ти! З вечора до півночі – я, з півночі до ранку – ти, – сказав.
Заперечити нема чого. Та Ілії такий розподіл здався вкрай несправедливим.
– Ні! – затявся. – Зранку – я, а ти після обіду!
Гоцик знизав плечима – бери! Ілія мучився під каменем, лежав-крутився, ніяк не заснути від спеки. Уже й сам не розумів: чи виграв, чи знову програв!
Однієї ночі після півночі, коли Гоцик розштовхав Ілію – вставай, твоя черга церкву пильнувати, сам звалився і захропів – Ілія підкрався до Гоцикового рюкзака, дістав шкатулку… Аж схлипнув. Прости, матусю. Перебрав цяцьки – все на місці. Слава Богу. Обережно повернув шкатулку до Гоцикового рюкзака. Хотів уже було тугіше затягнути мотузку, та не втерпів – всунув руку всередину. Де золото? Де?
Важкий брусок лежав на самому дні. Ілія дістав його, зважив на долоні. Роззирнувся полохливо. Може… ну їх, ті скарби?! Маячня ж. До скону тут сидітимуть, Гоцик врешті розгнівається до божевілля, трусоне Ілію раз і той усе за хвилину викладе: про сон, книжку… І непересічну власну інтуїцію.
Ох, підведе! А зараз – шанс же! Ілія ж місяцями мріяв, аби Гоцик заснув без задніх ніг. Вхопити шкатулку, золото і дременути…
Зиркнув на Гоцика: брат?… Зітхнув: не зможе вдруге курвом почуватися…
– Ще трохи потерплю, – вирішив.
На сьомий день не втерпів Гоцик. Підвівся і пішов до церкви.
– Ти куди?! – Ілія перелякався, побіг за Гоциком.
– Подивлюся… Може, там уже сто людей усе перекопали. Вночі… Чи вдень, коли ти чергував, – буркнув роздратовано.
Круків налякала несподівана поява в руїнах двох збуджених нервових парубків. Кружляли, репетували.
– А пішли ви…
Гоцик схилився до землі навколо сикомора, всміхнувся задьористо.
– Що, що? – Ілія мацав землю долонями. – Ні! Нікого не було…
– Цілина, – мовив Гоцик, швидко пішов з церкви. – Доганяй… Ще наштовхнемося на власника.
– Ні, ні, нам треба, аби він нас не помітив спочатку.
– І щоб ми його не пропустили! – нагадав Гоцик.
– Не пропустимо, – сказав Ілія без упевненості.
Той день від ранку ніяк не скидався на інші звичайні. Упевнилися, що у церкві ніхто не копав, прикінчили сало і раптом побачили величезного, як курка, крука. Сидів поміж кущів, не злітав. Гоцик ухопив каменюку, прицілився… Як жбурне у крука.
– Матір Божа! – перелякався Ілія. – Навіщо ти вбив пташку?!
– Їсти хочу, – сказав Гоцик, підхопив мертвого крука. – Ти курку коли-небудь обскубував?
– Я… перепілок раніше їв. Хлопчиків… – Ілію нудило.
Гоцик розсміявся. Відрубав сокиркою крукову голову, обідрав пір’я разом зі шкірою, розвів вогнище.
– Що ж ти так смердиш, падло, – сказав безголовому крукові.
Тримав його на гілці над полум’ям, сходив потом. З небес – сонце, від вогнища – пекло.
– Чого не зробиш заради хавки, – рипів зубами.
Та жорстке вонюче м’ясо без вагань зідрав з кісток. Ілія погодився скуштувати ніжку. Гриз-гриз…
– Ні… Краще посплю… – упав і вирубався.
Гоцик колупався у зубах тонкою кісточкою, дивився на пусту дорогу.
– І я поспав би… – раптом вирішив. Ну не могло ж такого бути, аби у цю післяобідню пору, саме цього дня незнайомий хлоп, на якого вони чекали майже тиждень, несподівано з’явиться на дорозі.
Позіхнув. Зиркнув на дорогу. Напружився… Примружив очі, схилив голову набік, усміхнувся.
– Привіт, чувак… – прошепотів недобре.
Штовхонув Ілію.
– Брате… – сказав. – Недарма крука з’їли. Сили згодяться…
– Навіщо? – запитав ошелешений Ілія.
Гоцик кивнув у бік шляху. Ілія підняв голову і ледь не зомлів. Порожнім шляхом до напівзруйнованої церкви важко йшов утомлений хлопець.
– Господи, Господи… – Ілія заметушився, засмикався, припав до Гоцика. – Брате, Господи… Так, так! Що робити? Побігли туди? А? Гоцику! Не мовчи.
– Замовкни! – хижо наказав Гоцик, хоч і не було у тому сенсу, – хлопець був ще далеко.
Ілія упав між двома великими брилами, завмер. Гоцик причаївся поряд.
– І щоб не рипався, – прошепотів Ілії. – Не вистачало ще, щоб ти усе зіпсував.
– Мовчу, мовчу… – Ілія не відривав погляду від незнайомого хлопця.
Той ішов хоч і втомлено, та впевнено, як людина, що бувала тут не раз.
– Що робити? Що нам робити?! – Ілію прорвало. Затуляв собі рота долонею, та де там вмовчати. – Гоцику…
Незнайомець уже підходив до руїн. Ось досяг провалля, на місці якого колись були важкі двері. Зник у порожнині покинутої церкви.
– Де він? Де? – Ілія підхопився, витягнув шию.
Гоцик смикнув Ілію до себе, затулив йому рота важкою долонею.
– Мовиш хоч слово – уб’ю, – пообіцяв холодно.
Відпустив Ілію.
– За мною йди. Та тільки тихо…
Гоцик присів, крадучись, посунув до розлогих кущів біля церкви. Ілія закусив губу, прибився до землі, поплазував за Гоциком.
Засіли у кущах: видно геть усе, що відбувається всередині церкви.
Незнайомець не поспішав. Наче точно знав – оце його місце і ціль, до часу тут ніхто і нізащо не з’явиться. Ось дістав невеличку лопату, пішов до сикомора, та раптом зупинився, задумався. Усміхнувся, відклав лопату, дістав з торбини пляшку вина. Відпив, улігся під сикомор і… заснув.
– Твою наліво! – здивувався Гоцик, ляснув себе по животу – під кущем жила колонія мурах: аж ніяк не зраділи несподіваним гостям.
Незнайомець прокинувся наступного дня, коли сонце уже височенько піднялося. Відшукав лопату, взявся копати під коренями сикомора. За півгодини лопата дзенькнула, наштовхнулася на щось тверде. Хлопець кинув лопату, нахилився до ями – руками відкидав землю. Врешті покінчив і з цим. Опустив руку в яму, щосили потягнув до себе невеличку важку скриню. Поставив її на траву, упав на траву поряд, змахнув з чола піт.
У кущі Ілія схопився за серце… Гоцик примружив очі, затаїв подих.
Хлопець обтрусив з долонь землю, ще й витер їх об штани, покрутив замок скрині. Замок брязнув, повис грушею. Хлопець усміхнувся і відкрив віко скрині. Засяяли дорогоцінні камінці, жовтими площинами заявляли про себе старовинні золоті монети.
– Я йду до тебе, Фатіма… – весело гукнув хлопець.
– Йду? – закричав Ілія.
– Зачекаєш, – буркнув Гоцик.
Одним стрибком подолав відстань між кущем і проваллям, на місці якого колись були двері храму. Сам став дверима, заступив вихід. Позаду біг Ілія, захлинався: Матір Божа, Матір Божа…
Незнайомець закляк – у пащі провалля, як два привиди, стояли двійко збуджених, обірваних людей. Вони були молодими. Може, одних із ним літ. Перший – високий, міцний – іронічно усміхався. Другий – невисокий, худий із чорними пронизливими очима – метушливо і панічно жестикулював руками, ніби у німому кіно.
– Гоцику… Я… Я домовлюся… Спілкування… можна виграти.
– Давай! – наказав Гоцик.
Ілія зробив до хлопця крок. Той заступив скриню, ухопився за лопат у.
– Я – Ілія… – Ілія усміхнувся якомога ширше.
– Сантьяго, – спустошено прошепотів хлопець.
– А це Гоцик, – Ілія вказав на Гоцика.
Сантьяго кивнув, та погляд його ковзав порожніми руїнами, наче шукав і кликав когось. І стільки чорної туги тьмяніло в його очах.
Ілія аж рота роззявив: Матір Божа! Невже це дійсно той наївний ідіот з книжки Коельо?! Розреготався:
– Сподіваєшся побачити тут ще когось? Пусте! Сюди ніхто не прийде! Ми з братом достатньо вивчили це місце. Тут живуть тільки круки.
Ілія підхопив камінець, жбурнув під купол – у відповідь чорні птахи сердито залопотіли крилами. Вони теж достатньо вивчили звички цих двох голодних обірваних людей, щоб ставитися до них легковажно.
– Всесвіт… – прошепотів Сантьяго. – Він казав: якщо дуже сильно чогось забажати, допоможе Всесвіт…
Ілія пожвавішав, завівся.
– Чого ж ти так сильно жадав?
– Знайти скарб…
– Усе без обману. Ти знайшов.
– Але ви… Ви відберете його.
– А треба було чітко формулювати бажання. Навіщо тобі скарби? Що зробиш?
– Не знаю… Обіцяв віддати десяту частину циганці. Повернутися до Фатіми. Вона чекає…
– Покинув кохану заради золота? Геть у злиднях жив?
– Ні. Я був багатим. А поряд – та кохана і єдина, заради якої можна пожертвувати життям. Але ті голоси… Вони не давали спокою, увесь час вимагали, щоб я пройшов свій шлях до кінця.
– Ти йолоп! – Ілія відчував себе мудрим і сильним. – Хіба чужі вуста можуть знати, куди веде твій шлях?! Хто змусив тебе віддати все і покинути кохану? І заради чого? Заради золота? Воно було у тебе, але ти віддав його. Задля чого?! Щоб отримати інше золото?!
Замовк, насупився.
– Ні, не дарма ми тут з’явилися, – мовив. – Хтось же повинен тебе покарати. Протринькав час і життя.
Сантьяго приголомшено глянув на Ілію. Обхопив голову руками, опустився на гірку свіжої землі.
Гоцик роздратовано насупився: може, досить балачок?
– Чого він побивається?! – спитав. – Через скарб?
– Журиться, що втратив кохану. І час.
– А якщо я дам йому трохи… зі скрині… Його туга зменшиться?
– Не маю сумніву, – бадьоро відповів Ілія.
Завмер: чорти забирай! Посеред напівзруйнованої церкви стояла Гоцикова скриня. І крапка! Гоцик уже розпоряджався нею.
Підійшов до скрині, поманив Сантьяго. Указав на скарб.
– Бери!
Сантьяго зрозумів. Злодійкувато косував на мандрівників, сунув до скрині. Загріб у жменю камінців, закинув у торбу.
– Матір Божа! – не витримав Ілія, ухопив Гоцика за руку. – Що ти робиш, брате?! Навіщо? Ми так довго йшли! Ми страждали…
– Цікаво, коли він зупиниться, – недобре усміхнувся Гоцик.
– Ти зупини його. Чи я…
Ілія ухопив Сантьяго за руку.
– Досить! – вигукнув гарячково. – Однаково не знаєш, що з тим робити!
Сантьяго смикнувся.
– Я… встиг подумати. Почну спочатку. Куплю овець.
В ошелешеного Ілії відвалилася щелепа.
– Він хворий! – сказав Гоцикові.
– Чому? – зацікавлено запитав Гоцик.
– Він… завжди мріяв подорожувати. Свого часу навіть покинув заради того навчання у семінарії, купив собі отару овець, валандався із ними цією… Андалусією…
– Так він пастух?! – напружився Гоцик.
Підійшов до Сантьяго, ухопив за грудки.
– Ти пастух? – обернувся до Ілії. – Брате! Запитай! Чи не його часом дівчина чекає… Ізідора.
– Ізідора? – Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. – Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.
– Та знаємо! – буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. – Це він. Його вона… чекає.
Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.