– Як не одужати? Син поряд. З ранку до ночі молиться за вас.
Гоцик не молився. Гоцик цинкував за Ісусиком, проходу не давав.
– Як моя мама? – звик уже до того, що для всіх вони тут – син і мати. Не пручався. А хто вона йому? Рідна? Рідна…
– Краще. Температура впала. З пієлонефритом успішно боремося. З нервовою системою складніше. І рана…
Тільки не про рану! Ніколи Гоцик за собою відразливості й страху не помічав, та про той язик і слухати не міг.
Підходив до вікна палати, в якій лежала Марічка, усміхався їй оптимістично.
– Мамо Марічко! Мені нині у дворі один дядько про вас, знаєте що, сказав? «Твоя мати – рейна! Гуапа!»
Брехав, сука, як пес шолудивий! І не те, щоб геть нахабно. Бо як вдивитися пильно, то й сліпий побачить: Марічка – рейна! Королева! Гуапа – красуня. Тільки понівечена, скривджена. І хоч із дядьками розмов не вів, мізки зламав, бо що не скаже Марічці – у тієї тільки сльози. От і з королевою тою.
Глянула на Гоцика ошелешено, руками очі затулила…
– Ей! Мамо Марічко, – перехилявся через підвіконня. Зазирав у палату. – Тільки не плачте, прошу. Ви – сильна… Сильна…
Ісусика за шкірку.
– Робіть щось, щоб віру повернути. Радість…
Та радість ніяк не поверталася до Марічки. І серпень добігав кінця. І в дупу пекло.
Одного дня Гоцик перестрів сестру Терезу біля лікарні.
– Мені тут на пару днів в одне місце змотатися треба, – мовив напружено. – Чи не могли б ви в ці дні біля мами Марічки побути?
Сестра Тереза, певно, святою була. Погладила Гоцика по плечу, бо до голови не дотягнулася, перехрестила: не хвилюйся.
Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша – шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.
Слів не добирав.
– Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?
– Ні.
– Камінь маю… справжній. Ви де?!
Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.
Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!
Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку, рухатися тільки пішки, бо то і є природна швидкість, з якою варто йти по життю. Та нині звичайне життя зникло. Нині било у дзвони надзвичайне.
До Кадиського узбережжя дістався на таксі вже проти ночі. Відшукав поміж пагорбів неподалік дюн і соснових лісків скупчення старих автівок з фургончиками, причепами і трейлерами.
– І ви тут… – гірко усміхнувся, побачивши під соснами двох сумних сірих коней.
Завмер на верхівці дюни поблизу табору. Ночі чекав. Плану не було. Відступати не збирався. Напружено вдивлявся у млявий рух у циганському прихистку: декілька чоловіків лежали під соснами, молода вагітна жінка лупцювала маля, а те видиралося, верещало. Тільки надвечір до табору потягнулися роми. Жінки тягли на собі важкі торби з товаром, що, певно, увесь день втюхували його заїжджим туристам. Під’їжджали автівки з відкритими фургончиками замість салонів – ущент набиті хітанос. Роми ґелґотіли, вивалювали крам, розбирали по фанерних домівках.
Ніч ковтала світло, та неспокійні роми й не збиралися спати. Запалало вогнище, зазвучала гітара. У хиткій тиші молодий циган сумно і проникливо співав про «корасон»…
– Суки ви, суки… – прошепотів Гоцик знічено. Наче вривався на чужу територію зі своїми правилами. Наче засумнівався. Наче не мав права мститися…
Плану так і не з’явилося. Відступати… передумав.
Табір заснув далеко за північ. Догоряли дрова багаття, місяць визвався присвітити місце забави. Псів не видно. Коні на місці. Гоцик затамував подих, пішов до табору.
Віднайшов андалусійців.
– Вибачте…
Перерізав шкіряні паски, що ними коней прив’язали до сосен. Ляснув їх по боках.
– Геть! Геть!
Коні відсахувалися здивовано, не іржали, мовчали. Відступали від сосен, від незрозумілої хижої людини.
Гоцик напружився, тихо пішов до автівок. У відкритому причепі однієї – купа лахміття, схожа на секонд-хенд. Підхопив ще червону вуглинку з багаття, закинув у причіп – лахміття задиміло.
Збудився. Вихоплював з багаття гаряче вугілля, кидав на капоти автівок, на фанерні дахи фургончиків. Учепився у великий пекучий шмат, і хоч табір уже просинався, побіг до білого трейлера, одним ударом кулака вибив скло.
– Привіт, Пауло!
Вкинув усередину чорний камінь із червоними язиками полум’я.
З фургончиків уже вискакували роми.
Гоцик роззирнувся, побачив чималу дровиняку біля трейлера Пауло. Ухопив. Ускочив усередину. Одним ударом зніс бороданя, що в самих тільки білих трусах уже спішив до дверей.
– Лежи!
Бив усе, що бачив: посуд, меблі, Пауло, знову меблі, Пауло… Матюкався, захлинався. У вухах дзвеніло.
Нахилився до бороданя.
– Я, сука, увесь час поруч буду… Допетрав?!
Відсахнувся, побіг у дальній кінець трейлера – до туалету. Буцнув ногою по стіні – проломилася, вивалилася разом з унітазом.
Вискочив у ніч, дременув до дюн. Упав на пісок під сосною, зиркнув на табір. Роми й не сіпнулися переслідувати нападника. Метушилися-волали, гасили лахміття-дахи-автівки. З вікна білого трейлера густими клубами валив сірий дим. Біля розкиданого вогнища набундючений злий Пауло прикладав ганчірку до скривавленого лоба.
Гоцик усміхнувся винувато.
– Ну, не до смерті ж…
Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик – що не роби, не повернути.
Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився – берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.
– Красені, – усміхнувся зачудовано.
Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.
Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут – як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.
Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, – великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.
– «Дом Васко»! – показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді – «DOM VASCO».
Фотокартку свого часу надіслала мама з написом на зворотному боці: «Працюю поряд із цим чудовим готелем. Іноді можу поплескатися у його басейні. І випити тут кави». Коли мама встигла каву полюбити?
Перехожі роздивлялися світлину, кивали, лопотали привітно, махали руками: це досить близько. Не беріть таксі. Пішки!
Пішки… Гоцик ледь вгамовував живий букет яскравих, таких різних – від радості до приголомшення і люті – почуттів, що охопили серце. Мама… Сьогодні ж! Нахєр оте найманство! Воно так кривдить, нікому не побажаєш. Додому…
Готель уже виднівся в кінці вулички. Гоцик зиркнув праворуч, на яскраву вигадливу вивіску місцевого ресторанчика, й остовпів. На відкритому майданчику закладу за столиками під великими парасолями відвідувачі відпочивали від спеки. Їх було небагато – голів з десять на двадцять круглих столиків, укритих помаранчевими скатертинами. За одним із них біля великого глиняного горщика зі звичайними українськими чорнобривцями сиділа мама… Весело усміхалася високому жилавому дідугану років сімдесяти в білих шортах і смугастій футболці.
– Мамо…
Гоцик застиг біля парасоль. Підступні сльози, мать їх, де й взялися. Проковтнув, крикнув гучніше, бо мама не почула: нахилилася до моряка, турботливо витирала серветкою залишки помаранчевого фрешу на його вустах.
– Мамо!
Мама здивовано озирнулася. Очі на лоба. Учепилася у стільницю, підводилася важко, а очі метушилися: то на Гоцика, то на моряка.
– Семен?…
Обернулася до діда, щось плела йому схвильовано. Дідуган насупився, підвівся, як не розсипався. Пошкандибав геть. Лише кивнув Гоцикові, коли повз нього сунув.
– Здрасьтє… – сказав Гоцик.
Мама проводила моряка полохливим поглядом, раптом розплакалася, заспішила до сина. Обійняла.
– Сьомочко… Синочку… Ну, як це ти тут об’явився?
– А по борщ… Борщу твого давно не їв.
– Господи Боже… А худий. А неголений!
– Пішли… – Гоцик відсторонився від мами, обійняв за плечі.
– Куди? – мама заклякла, закліпала повіками.
– Та до тебе. Де ти тут живеш? Показуй. Голитимуся, а ти борщу навариш.
Мама усміхнулася розгублено.
– Сьомочко… Давай отут за столик присядемо. Поговоримо спочатку.
Гоцик зиркнув на маму насторожено. Пішов до столика, упав на стілець, кинув рюкзак під стіл. Мама присіла поряд. Збентежена, знічена.
– Добре, що ти тут. Я тобі роботу тут знайду…
– Чого про навчання не питаєш?
– Як університет? Усе добре? – наче схаменулася.
– Покинув.
– Що? – мама розгубилася ще більше, та не розгнівалася. Сіпала край помаранчевої скатертини. – Ну… Нічого. Працюватимеш. Я – поряд.
– Ма… Я по тебе. Поїхали додому.
– Та що ти?! А хто гроші зароблятиме? Хто татові допоможе?
– Не треба татові твоїх грошей. Він за тобою журиться…
Мама сплеснула руками, приклала їх до грудей.
– Господи, Боже мій…
– Ма… У мене грошей тепер – до фіга, – сказав Гоцик. – Ти «мерседес» хочеш? Давай на «мерседесі» додому поїдемо. Га?
Мама не встигла відповісти. До столика підійшла чорнява дівчина у фартушку, ввічливо усміхнулася.
– Синьйоро Алмейдо! Що запропонувати вашому гостеві?
Мама почервоніла до скронь, видушила привітну посмішку.
– Дякую, Валсо. Нічого… не треба.
Дівчина щезла. Гоцик усміхнувся спустошено.
– Ма! Чому ти тут синьйора Алмейда? Часом, заміж не вискочила?
Мама видихнула безпорадно.
– Я… не повернуся, синку. Розумієш… Тут… чисто. Привітно. Тут… цей народився… Васко да Гама. Моряк відомий… Люди за столиками каву п’ють. А не самогонку під парканом. Тут квіти увесь рік. Ніколи багнюки нема. Біля плити стояти не треба. Тут… завжди усе свіже. Усе… На підборах ходити можна. А ти…
Гоцик закляк.
– Ма… Ти здуріла?
– А ти залишайся, Сьомочко! Хіба ти зайвий? Я тобі роботу знайду. У порту чи на нафтоочисному заводі.
– Ма! Ти здуріла?! А як же тато?…
Мама замовкла. Опустила голову. Знизала плечима.
– Ти дорослий… Ти ж розумієш… І Джало… Синьйор Алмейда. Він любить мене.
– Оте старе опудало у білих шортах, якому ти слину підбирала?!
Мама насупилася роздратовано. Сильніше засіпала край скатертини.
– І що мені тепер… вбити тебе?! – сказав Гоцик спустошено. Мама відсахнулася.
– Господи, синочку! Та що ти таке верзеш?! Хіба ми з татом… перші люди, що розвелися, бо…
– Бо скурвилася ти, мамо! – прошепотів Гоцик байдужо і холодно.
Всі емоції померли, полягли під час короткої розмови, тільки тоскна холоднеча полірувала реальність металевим блиском.
– Ну, знаєш…
– У мене брат є! – уп’явся у маму поглядом. – Батько покинув їх із матір’ю, коли той ще малим був. Так він мріяв убити його. А я казав: правильно, чувак. Тільки так і треба. А тепер… Мені що робити?
Мама зціпила руки.
– Сьомо… Заспокойся. Ти… надто близько усе до серця береш. Ну, навіщо ти так? Тато… теж знайде собі… А ти… Порадувався б за маму. Що щаслива… Я… познайомлю тебе із Джало. Ви обов’язково потоваришуєте. Ти гостюватимеш у нас. Купатимешся в океані будь-коли. Тут цей… віндсерфінг. Ну, кому із твоїх товаришів так пощастило? Щоб в океані…
– Та ти геть здуріла!
Гоцик важко підвівся, підхопив рюкзак. В очі впало глибоке декольте трикотажної футболки – обтягувало маму, наче пута.
– Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!
Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила. Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.
– Ей! Людино… Тобі погано? – українська мова звучить за метр від Гоцика.
Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.
– А ти тут… звідки?
– Я… всюди…
– Гоцик.
– Це ім’я?
– Тобі не однаково?
– Однаково. А мене тут звуть Ясмін.
– А вдома як звали?
– Ясею… – Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. – Тобі погано?
– Тут горілку продають?
– Як і всюди…
– Купи мені багато горілки.
Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро – так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.
– На всі? – дівчина жваво хапає гроші. – Я собі трохи лишу?
– Їж! У мене ще є…
– Багато?
– Горілки хочу!
– Ага!
Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?… Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…
Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!
Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.
– Пляшки дзеленчать! Чуєш?
– Давай сюди!
– Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!
– А де можна?
– Ходімо!
Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках – голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…
– Тут можна!
Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» – холодно констатує подумки.
– Ти чудний!
Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.
– Хочеш? – простягає Гоцикові.
– Що це?
– Хеш. Хліб.
– Гашиш?
– Будеш? – Яся усміхається розслаблено. – На твої купила.
– Травися, чортику…
– Ідіот!
– Пішла звідси!
– Я?! – Яся дивиться крізь Гоцика, мружить очі. – Дай грошей!
Гоцик хитається, ковтає з пляшки. Падає поряд із Ясею.
– Якого ти тут трешся? Теж океану захотілося?
– Океан всюди…
– Ти звідки?
– З Києва.
– Вдома є хто?
– Мама. Бабця. Малий.
– Брат?
– Син.
Гоцик збуджується до люті, грубо штовхає дівчину.
– Коза!
– Дай грошей!
– Зароби!
– Добре. Що робити? – Яся регоче, кашляє, падає на пісок. Завмирає.
Гоцик напружується, штовхає Ясю черевиком.
– Е! Коза…
Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку – просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.
– Що ти робиш, потворо?!
– Чуєш, коза. Тобі скільки років?
– Двадцять три.
– І давно тиняєшся?…
– Чотири роки.
– Поїхали додому…
Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.
– Дай, дай, дай… Даси грошей – поїду додому.
– Добре.
Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.
– У чому справа?!
По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.
– Бачила? Поїдеш зі мною – не пошкодуєш. Ти чого хочеш?
Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.
– Тільки нікуди не йди, – гукає.