Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку – дідько, гарячий! – витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.
Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», – заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.
Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно – Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі – двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.
Ілія проковтнув окріп і відчай.
– Ви хазяїн? – пробелькотів.
Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.
– Як звешся?
– Ілія…
Велетень кинув сокиру на долівку, ніж – за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.
– А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? – запитав насмішкувато.
Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…
– Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…
– То дякуй!
– Дякую! Гроші я вчора заплатив…
– Які гроші? – Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.
– Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…
– Не розумію, – очі Гоцика сміялися. – Не бачив я твоїх грошей.
– Але жіночка…
– Не знаю ніякої жіночки.
Ілія опустив голову.
– Добре, – вимовив. – Я… заплачу… знову.
Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.
– Допомогти?
Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів – п’ятдесят євро.
– Здачі… не маєте?
Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.
– Ні.
У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів – зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською – ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.
– Ви… українець? – ляпнув.
– Розумієш?
– Розумію.
Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.
– То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.
Ілія так здивувався, що забув про страх.
– Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.
– Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.
Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.
– Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.
Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.
– Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.
Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.
Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.
В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.
– Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.
Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.
Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.
– Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.
Біг-захекувався.
– Гроші він мої взяв, кретин!
– Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.
Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.
Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.
– Чого тобі? – гукнув Гоцик.
Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.
– Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.
– Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.
– Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!
– Хата не моя. Хазяїн – я!
– Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.
– Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.
Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.
Гоцик розсміявся.
– Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.
Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.
– Будь ласка. Віддай мої гроші, – попросив.
Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.
– Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.
– Але це мої… мої гроші!
– Добре, – Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. – Якщо це твої останні гроші – віддам. Останні?
Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації – царем! Збреши – обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи – теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!
– То як? – перепитав Гоцик.
Ілія напружився і раптом сказав:
– Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.
– Куди?
– До Франції.
– Скільки? – спитав Гоцик.
– Сто… двадцять євро, – слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він – геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше – на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…
– Годиться, – кивнув Гоцик. – Давай!
– Що?
– Гроші.
Ілія почервонів од прикрощів – ой, зарано радів! Обдурить же!
– Після… виконаної роботи, – пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.
– Добре, – погодився Гоцик. – Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…
Ілія кивнув поспіхом – годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…
Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували – прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику – краще автостопом, короткими пішими кидками…
– Шукають? – зиркнув на нього Гоцик.
– А тебе? – насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.
– Ні, – відповів Гоцик. Пояснив. – Паспорта не маю. І візи.
– А мені зникнути треба…
– Зникнеш, – пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.
Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.
– Як рухатися планував?
– Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…
– Ні!
– Чому? – Ілію лякала Гоцикова категоричність.
– Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти – ні, – Гоцик тицьнув пальцем у мапу. – Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і – ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!
– Як варіант, – відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.
– Без варіантів! – відрізав Гоцик.
Брат
У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:
– І в чому сенс? Однаково – гори.
– А не скажи, – Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. – Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.
Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.
– До Угорщини – якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.
– Я б зараз поїв, – сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?
Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:
– Сало і сухарі – НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.
– Як? – спитав тоді недовірливий Ілія.
– Та як… Безсоромно й упевнено, – спокійно відказав Гоцик, задумався. – Легенда потрібна. Я – глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш… Куди ж ти мене ведеш?
– Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, – запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!
– Фігня! Не проканає, – скривився Гоцик. – Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми – ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того – ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся – відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…
Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.
– До речі, скільки у тебе грошей?
Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.
– І що ж мені казати йому, Горе?!
Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:
– А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти…
– Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей…
То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.
– Чотириста євро, – здався врешті.
Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (п’ятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє – НЗ!
– Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? – запропонував Гоцик.
Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні – захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку – масло зіб’є.
Гоцик усміхнувся скептично.
– Чотириста… – повторив задумливо. – Сто двадцять із них – мої.
– Чому це сто двадцять? П’ятдесят уже… забрав.
– То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.
Ілія проковтнув образу і запропонував:
– Може, я глухонімим буду? А ти… легенду місцевому люду розповідатимеш?
– Ні.
– Та чому?! – Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!
Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!
– Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся – як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова… Зросту того… Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні – нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають… От я, приміром, дивлюся на тебе… І за що тебе жаліти?!
Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.
– Інша справа – я. Хвалитися не буду, але дівки… А вони, чувак, силу люблять. А тут – таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує… Пожаліють, щоб я був здох! – Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. – Відчув різницю?
– Ти… мені не брат, – ледь чутно відказав Ілія.
Гоцик усміхнувся дияволом.
– І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.
– Я тільки англійську… Трохи.
– А більшого не треба.
Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:
– Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите – бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.
Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.
– Та то таке… – усміхнувся винувато. – Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…
– До нас зараз родичі приїдуть, – обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся – підхопити та братам по маківках. – І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.
Ілія почервонів до скронь – дідько! – зітхнув.
– Вибачте… А поїсти…
Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою – ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу – тарілками дзень-дзень!
– Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!
Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.
– Хай і брат поїсть, дуже прошу, – обережно попросив Ілія. – Не ображайте каліку. Бог побачить…
– Свята людина, – зітхнула жінка. – Як тебе звати, бідахо?
Ілія закляк: не справжнє ж ім’я називати? Ще день-два і мама почне на сполох бити.
– Амброзій, – мовив тихо. – У перекладі з грецької – безсмертний…
– А брата?
– Юрек. Землепашець тобто, – відповів Ілія, уявляючи Гоцика по коліна у жирній чорній багнюці.
Жінка захитала головою – бідний Амброзію, ох і не пощастило із братом! Підкладала Ілії з печені м’ясця побільше, кидала Гоцикові на тарілку пусту картоплю з морквою. А набундючений пан Кшиштоф так і стояв біля бронзового годинника – чи то прибульцям час на їжу відміряв, чи то оборонятися від них готувався. І тільки-но Ілія із Гоциком з тарілок усе повиїдали, кашлянув сердито і повторив:
– Раді би допомогти. Та ніяк не виходить. Йдіть собі…
Справу на самоплив не пустив. Провів хлопців спочатку до ґанку, потім до хвіртки, потім аж на дорогу із ними вийшов, щоб переконатися – не повернуться.