– Розумний хід, нічого не скажеш, – кивнула Сюзанна.
Стретмор помовчав, а потім мовив:
– Кілька разів Танкадо публічно називав свого напарника на ім’я. Він звав його Північна Дакота.
– Північна Дакота? Це, мабуть, якийсь псевдонім.
– Так, але я, про всяк випадок, проглянув Інтернет, використовуючи вираз «Північна Дакота» як пошукову фразу. Я не сподівався хоч щось знайти, але виявилося, що то – адреса електронної пошти. – Стретмор зробив паузу. – Звісно, я припустив, що це не та Дакота, яку ми шукали, але я таки перевірив ту адресу – про всяк випадок. Уявіть, як я був шокований, коли виявив, що поштова скринька на тій адресі повна-повнісінька і-мейлів від Енсея Танкадо. – Стретмор вигнув брови. – А його повідомлення повнилися згадками про «Цифрову фортецю» й наміри Танкадо шантажувати АНБ.
Сюзанна скептично поглянула на боса. Невже він так легко дозволив себе обдурити?
– Командире, – заперечила вона. – Танкадо добре знав, що АНБ у змозі витягти і-мейл з Інтернету, тож ніколи не став би посилати секретну інформацію електронною поштою. Це пастка. Енсей Танкадо навмисне підсунув вам Північну Дакоту. Він знав, що ви шукатимете. Яку б інформацію він не посилав, він робив це для того, щоб ви її знайшли. Це фальшивий слід.
– Маєте гарну інтуїцію, – відказав Стретмор, – але навіть вона зрадила вам. Я не знайшов нічого на ім’я Північна Дакота, тому переінакшив пошукову фразу. Адреса, яку мені вдалося знайти, мала дещо змінений вигляд: не NORTH DAKOTA, a NDAKOTA.
Сюзанна із сумнівом похитала головою.
– Перевіряти комбінації – це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаєтеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варіацію. NDAKOTA – надто легкий різновид.
– Можливо, – погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзанні. – Ось погляньте на це.
Сюзанна прочитала напис. І відразу ж збагнула хід думок боса. На папері виднілася електронна адреса Північної Дакоти:
[email protected]
Саме літери ARA впали в око Сюзанні. ARA означало American Remailers Anonymous – загальновідомий анонімний сервер.
Анонімні сервери мали популярність серед тих користувачів Інтернету, що хотіли зберегти в таємниці свої дані. За певну плату ці компанії-посередники в процесі пересилання повідомлень захищали конфіденційність відправників електронної пошти. То було як номерний поштовий ящик – його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого імені та адреси. Компанія, що обслуговувала сервери, отримувала електронні повідомлення, адресовані псевдонімам, а потім пересилала їх на справжню адресу клієнта. Контракт зобов’язував таку компанію ні за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачів.
– Це не доказ, – мовив Стретмор, – але згоден – це досить підозріло.
Сюзанна кивнула, несподівано відчувши більшу довіру до аргументів боса.
– Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Північну Дакоту, бо особисті дані цього типа і його адреса захищені анонімним сервером?
– Саме це я і хочу сказати.
Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливі варіанти.
– ARA обслуговує головним чином електронні адреси у Сполучених Штатах. Гадаєте, що ця Північна Дакота десь неподалік?
Стретмор стенув плечима.
– Може, і так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролі по різні боки Тихого океану. Якщо він зробив так навмисне, це досить розумний крок.
Сюзанна замислилася. Вона мала сумнів, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрім дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскільки їй було відомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.
– Північна Дакота, – задумливо мовила вона, і її тренований інтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливі значення цього псевдо. – А про що йдеться в його електронних повідомленнях, адресованих Енсею Танкадо?
– Навіть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихідні і-мейли Танкадо. Наразі все, що ми маємо про Північну Дакоту, – це його анонімну адресу.
Сюзанна знову замислилася, а потім спитала:
– А чи не може бути, що це трюк?
Стретмор здивовано звів брови.
– Який іще трюк?
– Танкадо міг посилати фальшиві повідомлення на підставну адресу, сподіваючись, що ми про неї довідаємося. Якщо переконати нас у тому, що він перестрахувався, то можна й не ділитися ні з ким паролем. Цілком можливо, що він працював сам-один.
Стретмор розсміявся.
– Хитра задумка, за винятком одного. Він не користувався жодною зі своїх звичних домашніх чи бізнесових інтернет-адрес. Танкадо заходив до університету Дошиша й користувався їхнім базовим комп’ютером. Вочевидь, він мав там адресу, і саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секреті. Ця адреса – дуже добре захована, і я надибав на неї абсолютно випадково. – Стретмор на мить замовк. – Тому… якщо Танкадо хотів, щоб ми виявили його пошту, то чому ж він тоді користувався секретною адресою?
Сюзанна замислилася над цим запитанням.
– А може, він користувався секретною адресою, щоб ви не здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неї, подумали, що вам поталанило. І це додає довіри його фальшивим і-мейлам.
Стретмор хихотнув.
– Вам слід було оперативником працювати. Гарна ідея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надіслав Танкадо, приходила відповідь. Танкадо писав, а його напарник – відповідав.
Сюзанна спохмурніла.
– Досить переконливо. Отже, ви стверджуєте, що Північна Дакота – це реальна людина.
– Боюся, що так. І ми маємо цю людину знайти. Причому – тихо, без шуму й пилу. Якщо напарник Танкадо запідозрить, що ми йдемо по його сліду, нам – гаплик.
Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навіщо Стретмор її викликав.
– Дозвольте висловити здогадку, – сказала вона. – Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справжню особу Північної Дакоти?
Стретмор стримано всміхнувся.
– Міс Флетчер, ви читаєте мої думки.
Коли йшлося про детальний і ретельний пошук в Інтернеті, ідеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рік тому одному з високопосадовців Білого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоїсь анонімної адреси. АНБ попросили знайти цього добродія. Хоча Агентство національної безпеки було досить впливовою організацією й могло вимагати в транзитної компанії розкрити справжнє ім’я користувача, воно вирішило застосувати тонший метод – метод слідопита.
Сюзанна створила тоді маяк-покажчик, замаскований під електронне повідомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанія, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фіксувала інтернет-координати реальної адреси й пересилала їх назад до АНБ. А потім самознищувалася й безслідно зникала. Після створення цієї програми анонімні дописувачі перетворилися на обридливих мух. Принаймні для АНБ.
– Ви зможете його знайти? – спитав Стретмор.
– Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?
– Ну, взагалі-то… – нахмурився бос. – Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотів, щоб про цю справу знав хтось іще, окрім мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слідопитів», але ви написали цю бісову штуку однією з отих нових гібридних мов; тому в мене нічого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала мені якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирішив залучити до справи вас.
Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.
– Я цим займуся, – сказала вона, підводячись. – Піду до свого термінала.
– А скільки приблизно це займе у вас часу?
Сюзанна зупинилася й замислилася.
– Ну, це залежить від того, наскільки ефективно сервер ARA пересилає свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебуває десь тут, у Сполучених Штатах, і користується послугами компаній «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дізнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродій працює в якомусь університеті чи корпорації, то на це піде трохи більше часу. – Сюзанна нервово всміхнулася. – А решта залежатиме від вас.
Вона знала, що «решта» – це ударний загін АНБ, який знеструмить помешкання аноніма і вдереться крізь вікна зі зброєю шокової дії. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що увірвалися до криївки якогось наркоділка. А потім на сцені неодмінно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблів та друзки скла, він підійде, куди треба, і знайде 64-бітний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захиріє, навічно замкнена сама в собі.
– Ви ж дивіться, посилайте «слідопита» дуже обережно, – проінструктував її Стретмор. – Якщо Північна Дакота здогадається, що ми на нього вийшли, то впаде в паніку і зникне разом із паролем іще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.
– Це буде операція типу «вдарив і втік», – запевнила його Сюзанна. – Як тільки «слідопит» знайде його адресу, він безслідно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо ніколи не дізнається, що ми його вирахували.
– Дякую, – втомлено кивнув бос.
Сюзанна приязно всміхнулася. Її завжди дивувала здатність цього чоловіка зберігати спокій навіть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’єрі Стретмора й піднесла його до вищого ешелону влади.
Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транскоді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.
– Не баріться, – гукнув їй Стретмор – і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».
Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»
Стретмор винувато всміхнувся.
– Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.
Сюзанна розгубилася.
– Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!
– Ну аякже. – Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. – Мені довелося інструктувати його.
– Інструктувати? – невдоволено спитала Сюзанна. – Для чого?
– Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.
Розділ 11
«Іспанія. Я послав Девіда до Іспанії».
Слова боса вкололи її, як осине жало.
– Девід в Іспанії? – недовірливо перепитала вона. – Ви послали його до Іспанії?! – У її голосі бриніли гнівні нотки. – Але навіщо?
Стретмор був приголомшений. Він не звик до того, щоб на нього кричали, навіть керівник шифрувального відділу його організації, і сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищає своє дитинча.
– Сюзанно, – почав він. – Ви ж говорили з ним? Девід усе вам пояснив?
Та вона була надто шокована.
«Іспанія? Ось чому Девід відклав нашу поїздку до “Кам’яної садиби”?»
– Сьогодні вранці я послав за ним авто. Він сказав, що зателефонує вам перед виїздом. Вибачте, я гадав, що…
– А навіщо вам було посилати Девіда до Іспанії?
Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керівника шифрувального відділу. А потім пояснив:
– Для того, щоб забрати другий пароль.
– Який це другий пароль?
– Той, що був у Танкадо.
Сюзанна розгубилася.
– Про що ви кажете?
Стретмор тяжко зітхнув.
– Цілком очевидно, що Танкадо на час смерті мав при собі копію пароля. І я не хотів би, щоб той пароль безконтрольно валявся собі в севільському морзі.
– І тому ви послали Девіда Бекера? – Сюзанна була більш ніж шокована. Усе довкола втратило свій сенс. – Але ж Девід не працює на вас!
Стретмор отетеріло витріщився на неї. Ніхто не дозволяв собі так розмовляти із заступником директора АНБ.
– Сюзанно, – почав він, стримуючи роздратування, – у тім то й річ. Мені треба було…
Та тигриця скипіла гнівом.
– Під вашим началом двадцять тисяч працівників! Хто вам дав право посилати до Іспанії мого нареченого?!
– Мені був потрібен цивільний кур’єр, людина, що не має стосунку до уряду. Якби я став діяти офіційними каналами і хтось випадково дізнався про…
– І Девід Бекер – єдина цивільна людина, яку ви знаєте?
– Звісно, що ні! Девід Бекер – не єдиний цивільний, якого я знаю! Але о шостій ранку, коли події розгорталися так швидко, мені треба було приймати блискавичне рішення! Девід знає іноземні мови, він розумний, я довіряю йому, і я гадав, що роблю йому послугу!
– Послугу?! – огризнулася Сюзанна. – Послати його до Іспанії – це послуга?
– Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларів за один день роботи. Він забере манатки Танкадо й полетить назад додому.
Сюзанна замовкла. Вона все зрозуміла. Справа у грошах.
Плівка її пам’яті відмоталася на п’ять місяців назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського університету запропонував Девіду підвищення: посаду завідувача кафедри іноземних мов. Президент попередив тоді, що його викладацькі години скоротять, побільшає паперової роботи, а от заробітна плата істотно зросте. Сюзанні хотілося кричати: «Девіде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маємо купу грошей – і байдуже, хто з нас їх заробляє!» Та він бачив цю ситуацію по-своєму. Насамкінець вона підтримала його рішення прийняти пропозицію, і тієї ночі, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрішній голос постійно твердив їй, що то буде катастрофа. Вона мала рацію. Але щоб настільки! Такого вона й уявити не могла.
– Ви заплатили йому десять тисяч доларів? – гнівно спитала вона. – Це брудний шахрайський трюк!
Нарешті Стретмор не стримався.
– Трюк? Ніякий то, у біса, не трюк! Я навіть не сказав йому про гроші! А попросив його про особисту послугу. І він погодився.
– Звісно, що погодився! Ви ж мій бос! І заступник директора АНБ! Він не міг вам відмовити!
– Маєте рацію, – відрізав Стретмор. – Саме тому я й звернувся до нього. Я не міг дозволити собі розкіш…
– А директор знає, що ви послали цивільного?
– Сюзанно, – мовив Стретмор, втрачаючи терпіння. – Директор не в курсі справи. Він нічого про це не знає.
Сюзанна недовірливо дивилася на Стретмора. Їй здалося, що вона зовсім не знає чоловіка, якого бачить перед собою. Він послав її нареченого – цивільну людину – виконувати секретне завдання для АНБ і навіть не повідомив директору про найсерйознішу кризу в історії цього агентства.
– Леланда Фонтейна не повідомили?
Нарешті Стретмору урвався терпець. І він вибухнув.
– А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо мені потрібен союзник, а не слідчий! Я пережив жахливий ранок. Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидів отут біля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На світанку мені довелося проковтнути своє самолюбство й набрати номер телефону директора – мушу вам сказати, що я дійсно прагнув цієї розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кілька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадійно застарів. І застарів через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальників, на яку витрачаються мільярди доларів, не спромоглася розродитися чимось хоч віддалено схожим на цей алгоритм!» – І Стретмор хряснув кулаком по столу.
Сюзанна заклякла на місці, їй відняло мову. За десять років роботи вона лише кілька разів бачила, як бос гнівався, але жодного разу це не траплялося через неї.