– Який тип?
– Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.
– І він сказав, що містер Танкадо має перстень?
Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.
– Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.
Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».
– А де тепер цей перстень? – спитав Девід.
Лейтенант випустив кільце диму.
– Це довга історія.
Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.
– Розкажіть.
Розділ 15
Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.
У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.
Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, – товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття – то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.
«Не можна дострибнути до зірок, коли в тебе болять ноги, – якось зауважила її тітка. – А коли потрапляєш туди, куди прагнеш, то мусиш дбати про свій збіса гарний вигляд!»
Сюзанна з насолодою розім’яла ноги і взялася до роботи. Вона вивела на екран свого «слідопита» і, готуючись настроїти його, поглянула на електронну адресу, яку дав їй Стретмор.
[email protected]
Чоловік, який називав себе Північна Дакота, мав анонімну адресу, але Сюзанна знала, що вона недовго залишатиметься анонімною. «Слідопит» пройде крізь сервер ARA, потім скерується до Північної Дакоти, а звідти надішле інформацію про справжню інтернет-адресу цього чоловіка.
Якщо все піде за планом, то Північну Дакоту невдовзі виявлять і Стретмор матиме змогу забрати в нього пароль. Залишається тільки Девід. Коли він знайде пароль Танкадо, обидва паролі можна буде знищити; маленька бомба Танкадо, оснащена годинниковим механізмом, перетвориться на безневинну річ, вбивчу вибухівку без детонатора.
Ще раз перевіривши адресу на смужці паперу, Сюзанна ввела інформацію в поле даних. Вона хихотнула, втішившись думкою, що Стретмор не зміг сам впоратися зі «слідопитом». Вочевидь, він посилав його двічі, й обидва рази отримував адресу Танкадо, а не Північної Дакоти. «Це ж елементарна помилка», – подумала Сюзанна. Вочевидь, Стретмор переплутав поля даних, і «слідопит» подався шукати не ту адресу.
Закінчивши настроювати програму, Сюзанна приготувала її до відправлення й натиснула на кнопку «return». Комп’ютер пискнув.
Слідопита відправлено
А тепер – тактика вичікування.
Сюзанна з шумом видихнула. Її й досі гризло почуття провини за те, що вона так жорстко повелася з шефом. Якщо й була людина, здатна самотужки впоратися з цією загрозою, такою людиною був, безперечно, Тревор Стретмор. Він мав незбагненну й лячну здатність використовувати найкращі якості тих, хто кидав йому виклик.
Шість місяців тому, коли ФЕК оприлюднила дані про те, що субмарина АНБ нишпорила біля підводних телефонних кабелів, Стретмор спокійнісінько організував витік інформації-спростування – начебто насправді та субмарина займалася тим, що нелегально скидала в океан токсичні відходи. І доки ФЕК та природозахисні організації чубилися, – чия версія подій має право на життя, – преса втомилася від цієї історії й невдовзі забула про неї.
Стретмор ретельно планував кожен крок. Розробляючи та вдосконалюючи свої плани, він покладався перш за все на суперкомп’ютер. Як і переважна більшість працівників АНБ, Стретмор користувався розробленою в надрах АНБ програмою під назвою «Мозковий штурм» – позбавлений ризику спосіб перебрати всі можливі варіанти на безпечному й надійному комп’ютері.
«Мозковий штурм» – це абстрактний розвідувальний експеримент, названий його творцями імітатором причиново-наслідкового зв’язку. Початково він призначався для використання в політичних кампаніях для моделювання конкретного «політичного довкілля» в режимі реального часу. Ця програма з величезним обсягом даних створювала мережу взаємодій та зв’язків: гіпотетичну модель взаємодії між політичними змінними величинами, включно з видатними постатями сьогодення, їхнім персоналом, особистими стосунками, злободенними питанням, особистими мотиваціями, підкріпленими такими змінними чинниками, як секс, етнічна приналежність, гроші та влада. Користувач мав змогу ввести в комп’ютер будь-яку гіпотетичну ситуацію, і «Мозковий штурм» передбачав вплив цієї ситуації на «політичне довкілля».
Командир Стретмор застосовував «Мозковий штурм» із затятістю релігійного фанатика, але не для політичних цілей, а як потужний інструмент для хронологізації, побудови блоксхем та перетворення даних. Цей інструмент допомагав босу вибудовувати складні стратегії та передбачати слабкі місця. Сюзанна підозрювала, що в комп’ютері Стретмора зберігаються плани та схеми, які одного дня змінять світ.
«Так, – подумала вона. – Я обійшлася з ним надто круто».
Її думки перервало сичання дверей блоку № 3.
До кімнати влетів Стретмор.
– Сюзанно, – кинув він, не зупиняючись. – Щойно телефонував Девід. У нього стався прокол.
Розділ 16
– Перстень? – спитала Сюзанна із сумнівом у голосі. – Пропав перстень Танкадо?
– Так. Нам іще пощастило, що Девід виявив пропажу, продемонструвавши неабияку пильність і прискіпливість.
– Але ж вам потрібен пароль, а не коштовна прикраса.
– Знаю, – відказав Стретмор, – але мені здається, що це може бути одне й те саме.
Сюзанна розгубилася.
– Це довга історія.
Вона кивнула на програму-«слідопит» на екрані.
– А я нікуди й не поспішаю.
Стретмор зітхнув і став походжати кімнатою.
– Вочевидь, були свідки смерті Танкадо. Поліцейський повідомив у морзі, що сьогодні вранці до поліції зателефонував якийсь охоплений панікою канадський турист і сказав, що в парку в якогось японця стався серцевий напад. Коли офіцер прибув на місце й застав там мертвого Танкадо, а поруч із ним – отого канадського туриста, то він викликав телефоном «швидку». Поки медики забирали тіло Танкадо до моргу, поліцейський спробував розпитати канадця про те, як усе сталося. Та дідок лише щось белькотів про перстень, який Танкадо віддав йому перед смертю.
Сюзанна скептично поглянула на боса.
– Танкадо віддав перстень?
– Так. Вочевидь, він тицяв цим перснем старому в обличчя – немов благаючи забрати його. Бо інакше яким чином дід зміг так добре його роздивитися? – Стретмор зупинився й різко обернувся.
– Старий сказав, що той перстень був гравірований – якимись літерами…
– Літерами?
– Еге ж, і, якщо вірити йому, напис був не англійською. – Стретмор очікувально скинув брови.
– Японською?
Стретмор похитав головою.
– Я теж спочатку так подумав. Але зверніть увагу ось на що: канадець поскаржився, що ті літери нічого конкретного не означали. Японські ієрогліфи неможливо сплутати з римською абеткою. А старий сказав, що той напис був таким, ніби по клавіатурі потопталася кішка.
Сюзанна розсміялася.
– Командире, невже ви й справді думаєте, що…
Але Стретмор перервав її:
– Сюзанно, це ж ясно, як божий день. Танкадо вигравірував пароль «Цифрової фортеці» на своєму персні. Золото – тривкий метал. Спатиме Танкадо, митиметься в душі чи їстиме – пароль буде при ньому, будь-якої миті готовий до негайного оприлюднення.
На обличчі Сюзанни відбився сумнів.
– На пальці? У всіх на виду?
– А чому б ні? Можна подумати, що кожен другий в Іспанії – талановитий шифрувальник. Та ніхто й гадки не матиме, що ті літери означають! До того ж, якщо цей пароль має стандартні шістдесят чотири біти, то навіть серед білого дня ніхто не зможе прочитати й запам’ятати всі шістдесят чотири символи.
Сюзанна спантеличено поглянула на боса.
– І Танкадо за кілька секунд до смерті віддав цей перстень незнайомцю? Чому?
– А дійсно чому? Як ви гадаєте? – примружився Стретмор.
Йому не довелося довго чекати. Сюзанна швидко збагнула, у чім річ, – і від здивування її очі широко розкрилися.
Стретмор кивнув.
– Танкадо намагався його спекатися. Він гадав, що це ми його вбили. Відчув, що помирає, і зробив логічний висновок, що це ми винні. Бо збіг обставин видавався аж надто підозрілим. Він припустив, що ми на нього вийшли й застосували отруту чи якийсь хімікат, скажімо, препарат повільної дії, що затримував серцеву діяльність. Він знав, що ми насмілимося вбити його тільки тоді, коли знайдемо Північну Дакоту.
По Сюзанниній спині побігли холодні мурашки.
– Ясна річ, – прошепотіла вона. – Танкадо подумав, що ми нейтралізували його страховий поліс і вирішили знищити і його.
Тепер Сюзанна все чітко зрозуміла. Серцевий напад стався так вчасно для АНБ, що Танкадо вирішив, що саме агентство і є винуватцем його смерті. Його передсмертним інстинктом було бажання помститися. Й Енсей віддав свій перстень – то була відчайдушна спроба оприлюднити пароль. А тепер – подумати тільки! – якийсь канадський турист, нічого не підозрюючи, став власником наймогутнішого шифрувального алгоритму в історії!
Сюзанна поволі набрала повні легені повітря й поставила очевидне запитання:
– І де ж тепер цей канадець?
Стретмор спохмурнів.
– У тім-то й проблема.
– Той поліцейський не знає, куди він подівся?
– Ні, не знає. Розповідь канадця видалася поліцейському абсурдною, тож він вирішив, що старий або перебуває в шоковому стані, або просто несповна розуму. Тому він посадив його на свій мотоцикл, щоб відвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, і впав з мотоцикла, не проїхавши й кількох футів. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.
– Що?! – аж задихнулася Сюзанна.
– Офіцер хотів відвезти його до шпиталю, але канадець оскаженів: сказав, що краще піде пішки до Канади, аніж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому поліцейський просто відвів старого до невеличкої громадської клініки біля парку й залишив його там для медогляду.
Сюзанна нахмурилася.
– Наскільки я розумію, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девід.
Розділ 17
Девід Бекер ішов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будівля міської ради. Вона височіла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й білими кахлями азулехо. Арабські шпилі міськради та її тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своєї історії будівля пережила військові перевороти, пожежі та була свідком публічних страт через повішення, більшість туристів відвідували її тому, що в місцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англійців у фільмі «Лоуренс Аравійський». Для студії «Колумбія пікчерс» було набагато дешевше знімати фільм в Іспанії, аніж у Єгипті, тому мавританських мотивів у севільській архітектурі виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що він бачить Каїр.
Бекер перевів свій годинник «Сейко» на місцевий час: 9:10 пополудні – навіть не вечір за місцевими стандартами. Справжній іспанець ніколи не вечерятиме до заходу сонця, а ліниве андалузьке сонце рідко покидало небеса до десятої вечора.
Та Бекер у передвечірній спеці рухався крізь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливішим, аніж вранці. Його нові інструкції не залишали місця для хибного тлумачення: «Знайдіть канадця й заберіть перстень. Робіть усе можливе, але перстень – заберіть».
«Що ж там такого важливого в тому персні з гравірованими літерами? – подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. – Це ж АНБ – Ані про що Не Базікати».
На протилежному боці авеніда Ізабели було добре видно клініку з універсальним символом на даху: червоним хрестом у білому колі. Офіцер поліції залишив дідка там кілька годин тому. Зламана п’ясть і забита голова – ясна річ, що пацієнту вже встигли надати допомогу й виписали з лікарні. Бекер просто сподівався, що в клініці залишилася якась інформація – адреса місцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зі старим. Бекер сподівався, що йому поталанить: він застане канадця в клініці, забере в нього перстень і вирушить додому без подальших ускладнень.
Стретмор сказав Бекеру:
– Скористайтеся тими десятьма тисячами готівки, щоб викупити перстень – якщо виникне необхідність. Я потім відшкодую.
– У цьому немає потреби, – відказав Бекер. – Бо я збирався повернути ці гроші.
Він поїхав до Іспанії не через гроші, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був їй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побігеньки – це найменше, чим міг віддячити Бекер цьому чоловіку.
На жаль, цього ранку події розгортатися зовсім не так, як запланував Девід. Спочатку він мав намір зателефонувати Сюзанні з літака і все пояснити. Він хотів попросити пілота, щоб той зв’язався зі Стретмором по радіо й передав повідомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своїми сердечними проблемами.
Тричі Девід намагався зателефонувати Сюзанні сам: спершу – із замовклого мобільника під час польоту, потім – з таксофону в аеропорту і ще раз – із моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно – де ж вона може бути?» – подумалося Девіду. Він спромігся додзвонитися до її автовідповідача, але повідомлення не залишив: те, що він хотів сказати, для автовідповідача не призначалося.
На проспекті він помітив телефонну будку біля входу в парк. Бекер підтюпцем підбіг до неї, вхопив слухавку і, вставивши картку, набрав номер. Номер відповів не відразу. Але нарешті почулися гудки.
«Нумо, підходь».
Через п’ять гудків почулася відповідь.
– Привіт. Я – Сюзанна Флетчер. Перепрошую, наразі мене немає вдома, але якщо ви залишите ваше ім’я…
Бекер дослухав повідомлення. «Та де ж вона?» На цей час Сюзанна, мабуть, уже вдалася у відчай. «А може, вона поїхала до “Кам’яної садиби” сама?» – подумав він. У слухавці писнуло.
– Привіт, це Девід. – Він помовчав, не знаючи, що сказати. Його страшенно бісило в автовідповідачах те, що вони вимикалися, якщо зупинишся, не придумавши, що сказати. – Вибач, що не зателефонував раніше, – випалив він саме вчасно. І подумав – а чи можна розповісти їй про те, що тут відбувається. Але визнав за краще не робити цього. – Зателефонуй командиру Стретмору. Він тобі все пояснить.