Увечері після роботи Віталій поїхав на станцію техобслуговування – час міняти літню гуму на зимову. Поки хлопці в синіх комбінезонах возилися з колесами, він пройшовся метрів сто туди-сюди вечірньою вуличкою, набрав Жанну, але вона скинула виклик. Зайнята, не може говорити чи не хоче? За негласною угодою, телефонував зазвичай він. Вона ж набирала його нечасто, тільки коли точно знала, що Віталій не вдома, не зайнятий, не… Інколи слала смски. А він завбачливо виставив на них не звуковий, а вібросигнал. Від гріха. Хоча, власне, на сам «гріх» це ніяк не впливало.
Для думок про гріх він був не надто релігійним, і важко сказати, чи був узагалі віруючим. Швидше за все – «умовно віруючим», як більшість вихідців із радянської «кузні» тих часів, коли Пасха та ленінський суботник регулярно збігалися.
Одного разу в лазні колеги почали обговорювати тему стрибків у гречку, і хтось жартома сказав: «Не нагрішиш – не покаєшся». На що інший рубанув козирем: «Гріх подружньої зради – це коли ти з дружиною вінчався, а пішов у любощі на сторону. А як ні з ким не вінчаний, то й гріха немає!»
Замотані в білі простирадла чоловіки дружно дзеньк нули над столиком спітнілими келихами з холодним пивом і розреготалися.
Віталій своїх «неуставних стосунків» не афішував і не обговорював. Він тримав їх десь у потаємному куточку й обходився без повірених, на відміну від тих знайомих, що вихвалялися своїми перемогами чи натякали на них, таким чином підвищуючи власний рейтинг.
Удома він розігрів у мікрохвильовій печі котлети та овочеве рагу, поставив на плиту чайник. Увімкнув маленький телевізор. Поклацав пультом. З екрана полилися пустопорожні серіали, не менш дурнувата реклама та політичні новини з відтінком приреченості на безкінечність війни влади й опозиції, які давно забули про існування решти населення країни.
Увімкнув один музичний канал. Сучасно. Надто голосно. Надто відверто. Надто безглуздо. З претензією. Порожньо.
Поклав до рота половину котлети, задумливо прожував, перемкнув телевізор на інший музичний канал. Недалеке минуле. Хіт п’ятирічної давності. Знову щось заворушилося під грудиною.
Здригнувся від свистка чайника. Встав, заварив собі чаю, вимкнув телевізор, довечеряв у тиші.
Тамари все не було. Він влаштувався зі своїм ноутбуком у вітальні за журнальним столиком, перевірив пошту – нових листів від Жанни не було. Набрав її на мобільному: «Абонент недоступний». Сердиться чи вечеряє з Андрієм?
Без особливого ентузіазму відкрив нове оповідання, передчуваючи чергову підступну ін’єкцію чужорідної трактовки гендерних нюансів.
Здивувався з прозаїчної назви.
– «Бювет»?! Ну-ну…
Бювет
Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…
Ви не знаєте, що означає слово «бювет»? О, це ваше щастя! Чи нещастя? Це слово походить від французького «boire» – пити. У санаторіях так називають джерела з мінеральною водою, упорядковані для курортників. У великих сучасних містах – колонки з артезіанською глибинною водою, які встановлюють коштом адміністрації, обладнавши естетичною альтанкою, лавочками й ліхтарями навколо.
Народ тягнеться до краси. Особливо якщо там ще можна набрати чистої, не хлорованої, ідеальної для пиття води. Те, що тече вдома з кранів, для внутрішнього вживання вже не годиться. Не так уже й багато ми п’ємо та на воді готуємо. Чого лінуватися? Можна й пройтися раз на пару днів. Або й машиною проїхати, запастися на тиждень…
Мер натхненно розповідав у мікрофон про те, як місто піклується про своїх громадян, які плани має адміністрація на найближче та на віддалене майбутнє. Вдячні жителі району слухали, поставивши порожні пластикові баклажки на укладену плиткою площадку, й аплодували.
Весняне сонце припікало по-літньому, поруч звично гула машинами велика вулиця. Мер перерізав червону стрічку і першим підійшов набрати води з нової колонки. Охоронець із супроводу простягнув йому пластикову флягу.
Кришталевої чистоти вода задзюркотіла, стукнулась об горлечко посуду, а краплі, що не потрапили всередину, розлетілися веселкою у бризках та впали на плитку навколо колонки. Мер закрутив кришкою баклажку, трохи послабив вузол краватки і проковтнув слину.
– Ну, що ж ви стоїте? Підходьте, набирайте, пийте на здоров’я! – промовив він людям і жестом вказав на колонку.
Народ швидко і звично вишикувався в чергу, жваво обговорюючи, як їм пощастило – не доведеться тепер їздити громадським транспортом із баклажками до старої колонки, звідки вони вже пару років возили питну воду. Різноманітний посуд наповнювався водою, складався у сумки, а ті – на візки, люди дякували меру, обмінювалися враженнями від події.
Градоначальник розпрощався і рушив до машини разом зі своєю свитою. Журналісти робили останні кадри для фотохронік. Раптом загальний благодушний звуковий фон розірвав несамовитий крик жінки:
– Ні! Ні! Не можна! Дома нап’єшся!
Усі раптом завмерли, шукаючи очима, що трапилося.
Молода жінка, незграбно перестрибуючи через сумки та бідони, кинулася до лавки, на якій сидів хлопчик років п’яти і відкручував кришку з пластикової пляшки. Вона схопила протигаз, що лежав у нього на колінах, і почала натягувати його хлопчику на обличчя, але дитина відбивалася і кричала:
– Мамо, мені спекотно! Я пити хочу!
Мати вирвала з його рук пляшку з водою, жбурнула її на землю і знову спробувала натягнути протигаз на дитину. Хлопчик заплакав, але раптом принишк, обм’як і вже не пручався. Усі навкруги заціпеніли.
Першим отямився мер. Голосним шепотом він наказав охоронцю:
– Викличте «Службу порятунку»! Може, ще встигнуть.
Оговталися журналісти, заклацали фотоапарати та камери, заахали бабці, безсилі допомогти:
– Недогляділа мамця… Це ж додуматися – знімати протигаз на вулиці! Такого вже давно ніхто собі не дозволяв. Це ж тобі не вдома чи в закритих приміщеннях, де є кондиціонери! Добре, хоч платити за встановлення очисників не довелося, міська влада знов постаралася, підтримала…
Впритул до бювету загальмувала «швидка», з якої вискочила бригада лікарів. До обличчя блідого нерухомого хлопчика, що лежав на лавочці, притулили кисневу маску, швидко завантажили потерпілого в машину, матері дозволили його супроводжувати. Завивши пронизливою сиреною, «швидка» зірвалася з місця і роздушила колесом покинуті пластикові пляшки з водою.
Машина мера теж рушила. У списку було ще багато справ. Напружені весняні дні.
«Страшенно неприємний інцидент, – подумав мер. – Треба буде проявити ініціативу, замовити якомусь науково-дослідному інституту розробку побутового протигаза, що дозволив би пити, не знімаючи його… Щось таке, здається, було вже на озброєнні хімічних військ. Шкода, не додумався раніше. Який був би плюс у передвиборчій кампанії!»
Спекотно. Мер автоматично зафіксував оком, що вікна машини герметично закриті, а кондиціонер працює. Він зняв свій протигаз, послабив краватку, розстібнув ґудзик білої сорочки, проковтнув липку слину. У руці його все ще була холодна спітніла фляга з водою. Він приклав її до лоба. Охоронець, що сидів поруч, зробив рвучкий рух до нього.
– Не хвилюйся, не питиму я. Просто охолону трохи. Втомився, запарився… Дістань-но мені з холодильничка мінералки!
– Якої вам?
– Як завжди, негазованої, зі швейцарських Альп.
Дочитавши до кінця, Віталій сидів ошелешений. І не стільки хитро закрученим сюжетом, що так відрізнявся від попередніх оповідань своєю загальнолюдською екологічною тематикою без натяків на чоловічо-жіночі стосунки, скільки… У голові його, наче в домашньому кінотеатрі, пронеслися відеорядом спогади: яскравий весняний день, вони з Лілею під’їжджають його машиною до новенького бювету неподалік від її будинку. Дві колонки в круглій альтанці на витих металевих стовпчиках, навколо – почесна варта стилізованих під старовину ліхтарів. Від альтанки променями розходяться стежки, викладені плиткою посеред соковито-зеленої трави, уздовж них нещодавно насаджено кущі та молоді клени – міська влада причепурила старий район, подарувала мешканцям бювет із якісною водою.
Вони з Лілею набрали дві п’ятилітрові баклажки, поставили їх на лавку всередині альтанки. Віталій повернувся до колонки, однією рукою натиснув важіль, а другу підставив під струмінь води – черпав долонею і сьорбав, черпав і сьорбав. Ліля дзвінко сміялася з нього: «Хлопчисько!» Цвірінькали горобці, яскравими плямами жовтіли посеред трави кульбаби. Маленька оаза в нетрях великого запилюженого міста дійсно зробила його в цю мить щасливим хлопчиськом, адже такі колонки в його дитинстві можна було зустріти на околицях Києва, де тоді ще залишалося чимало приватних будинків.
Віталій рвучко натиснув важіль, відпустив його і миттю вловив воду під краном обома долонями, засміявся і занурив обличчя в озерце, що утворилося в долонях. Завмер. Вода стікала по шиї за комір сорочки, у рукави попід манжетами, Ліля дивилася на нього і сміялася, мов дзвіночок. Це була несподівана мить щастя: він кохав її і знав напевне, що вона теж його кохає.
Раптом поруч прозвучав старечий голос:
– Умиватися підземною водою, без сумніву, корисно, але…
Він озирнувся. Позаду стояв літній чоловік із ціпком, поблажливо посміхався і похитував головою.
– Але пити її, боюся, не набагато корисніше, ніж ту, що у вас у кранах.
– Чому це? – здивовано перепитав Віталій, утерся рукавом і вказав рукою на прибитий до альтанки металевий прямокутник, де зазначалося, що свердловина має таку-то глибину, вода подається до бювету з глибин такого-то археологічного періоду і має такий-то хімічний склад…
– Тому що все це, перепрошую, брехня! – розвів руками пенсіонер. – Я шістдесят років віддав геології і живу тут поруч. Гуляючи, бачив, якими верстатами бурили тут землю місяць тому. Це були аж ніяк не машини глибинного буріння! Звичайнісінька свердловина, як у людей на дачах. Але в місті. У нашому нещасному загидженому місті! Для мене це так само очевидно, як і те, що ви – чоловік, а не жінка, а ваша чарівна супутниця – жінка, а не чоловік!
Читаючи надіслану Жанною «позагендерну» страшилку, Віталій мимохіть бачив за літерами тексту саме ту мізансцену: весна, спека, альтанка, колонка, кришталева вода і веселка у крапельках, що розлітаються на плитку…
«Як це можливо?! Чому? – думав він. – І ця раптова зміна настрою оповідання! Так само, як тоді після слів пенсіонера-геолога, який мимоволі підкинув ложку дьогтю в ту щасливу мить…»
Віталій знову впився очима в текст, пробігаючи його із самого початку рядок за рядком. Раптом він здригнувся.
– А чого це ти тут сидиш у темряві? Так захопився, що й не чув, як я прийшла? Що читаєш?
Він не помітив, як підійшла дружина і дивилася йому через плече.
– Я? Я… Та то Синявського дружина почала раптом писати якусь прозу, прийшла сьогодні і несподівано… Несподівано попросила мене почитати і висловити думку… Я сказав, що не великий знавець літератури, але незручно було відмовити, то вона мені й скинула з флешки. Ось… Читаю ось…
– А мені покажеш? – усміхнулася дружина і поклала йому руку на плече.
– Звісно, ти роздягайся, повечеряй, зараз я піду поставлю чайник. Іди, мий руки.
Дружина вийшла. Віталій глибоко вдихнув, затримав подих, повільно видихнув і розгублено глянув на монітор. Серце його калатало. Щось раптом ускладнилося, щось пішло не так…
5
Жанна після роботи вирішила дійти до готелю пішки. День був прохолодний, але світлий, прозорий, сонячний. Лишень починало вечоріти, і їй захотілося руху, повітря, можливості побути на самоті, пройтися, подумати. І було про що. Може, то на неї впливала осінь: рік тому, десь під зиму, так само невдоволена собою, Віталієм, їхніми безперспективними стосунками, вона зробила спробу все змінити. Але… Швидко відчула щось подібне до ломки, залежності, а тут ще й занудні холодні листопадові дощі, сіре, раптом недружелюбне місто, чужі, байдужі обличчя… Хоча, здавалося б, жінка в чоловічому колективі, молода, приваблива, незакомплексована, – чого тобі бракує? Озирнися навколо, обирай найкращого – і вперед!
Вона дійсно вирішувала сама, а не підкорювалася і дякувала долі, коли обирали її. Віталія також обрала Жанна. А він піддався. Після того не раз питав її, чому саме він? Адже того вечора було чимало й інших чоловіків у ресторані «Піросмані», прикрашеному ззовні і зсередини репродукціями картин грузинського майстра. У великій залі за трьома окремими столами святкували чергову зустріч однокласників три різні покоління «школярів». Віталій не раз повертався у спогадах до того вечора. Але вона мовчала. Знизувала плечима і зводила все на жарт.
Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.
Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.
Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.
– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!
Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».
– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.
Андрій по-пацанячому тішився цим недалеким ретро: крутив ручку, опускаючи скло, показував, як поворотом відкриваються трикутні віконця-кватирки на передніх дверцятах, пояснював, що таке підсос і як ця штука допомагає заводити холодну машину, раптом та не заводиться сама: «Перекриває заслінку в карбюраторі і таким чином збагачує робочу суміш…» Все це дуже відрізнялося від його домашньої іномарки і неймовірно тішило дослідницький інтерес.
Жанна, котра спочатку насторожено поставилася до його проявів уваги і вже чекала пророкованих Віталієм залицянь, дивилася на це ретро-шоу й усміхалася. Вона згадала свого молодшого брата Володьку та його захоплення технікою – очі їхні горіли однаково, хоча братові було двадцять п’ять, а Андрію добряче перевалило за тридцять. Пацани…
Місто поринуло в ніч, ліхтарі траплялися рідше, ніж хотілося б, а вибоїни на проїжджій частині – набагато частіше, ніж у Києві.
За півгодини вони перейшли на «ти».
– Це не місто, це чорна діра, – беззлобно констатував Андрій. – Ти помітила, що тут практично немає дорожніх знаків? Мабуть, їх тут ніколи і не було. А навіщо? Місцеві жителі і так знають, куди їхати, як швидко і де повертати. А заїжджі хай шануються і їздять тихенько. Хіба що перед залізничним переїздом сьогодні один знак здибав, аж здивувався! А що вже дороги… Недарма мій тутешній знайомий не купує іномарки. Хіба вони витримають такі дороги? А ця – танк! ГАЗ-24 – це ого-го! Ти водиш машину?
– Так, у мене «Шевроле», але я зазвичай мотаюся по місту чи інколи на дачу до друзів, міська їздака. Та й досвід у мене невеликий, трохи більше року, раніше якось не до того було.
– По Києву кататися – то теж випробування! Хоча ось приїздили з Москви родичі, кажуть, що наші дорожні проблеми – узагалі не проблеми порівняно з їхніми.
– Усе відносно, – посміхнулася Жанна, хотіла ще щось додати, як раптом у її кишені заграв мобільний.