Спеціальна премія конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА-2012»
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Дорогий читачу!
У тебе в руках нова книжка Христини Лукащук – урбаністична, цілком європейська проза, хоч і не без нашарування гендерних особливостей пострадянської малооб’єктивної реальності.
Ти читатимеш цей роман на одному подиху, бо персонажі такі непідробно життєві, що аж подумки роззираєшся: про кого із твоїх знайомих це написано? І голос авторки такий… правдивий, першоособовий, що навіть тембр його уявляється під час прочитання.
Я, звісно, спойлером не виступатиму і не розкажу, що «убійцей бил дварєцкій», – сам отримуй своє задоволення. Чи від щедрих описів еротичних сцен, чи від чужої щирості. Ти ж явно не належиш до поглиначів постановочних ток-шоу, про яких героїня риторично зітхає: «Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити».
«Курва» написана з легким гумором та іронією, котрі компенсують дещо наївні, виправдовувальні інтонації в коментарях до прямої мови героїв. Тож рівнів прочитання книги вистачить на всіх: потішаться і фанатки серіалу «Секс і місто», і шкільні психологи.
Легкою ходою ніг, обтягнених щільними червоними капроновими колготами, героїня простує на територію постфемінізму. Її історія – це історія заварювання чесного бізнесу молодою жінкою в корумпованій країні, розривання між бажанням бути успішною, незалежною – й такою, котрій чоловіки купують мандрівки, картини і будинки. Якоїсь миті, несвідомо перефразуючи слова Шерон Стоун про те, що всі ми стали тими хлопцями, за котрих в юності мріяли вийти заміж, Марта міркує про одну з подруг: «Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж». Не знаю, як тебе, а мене страшенно тішать моменти апелювання до «простонародного»: «Знаєш, як у народі кажуть: “Lepiej pani rozwódka, niz. pani kurva” (“Краще розлучена, ніж хвойда” (польськ.))». Скромний шарм галицької буржуазії… А ще – зворушливі родинні легенди і купа цілком практичних подробиць штибу рецепта приготування соковитої печінки в яблуках. Пахне дещо смачніше за джойсівську смажену нирку, скажи?…
Проблема героїні знайома не одній із наших сучасниць. Марта добре розуміє: найкращі її роки витрачені на примару, на ілюзію, на розжовану глянцем і кінематографом надію на те, що от-от Він покине дружину і прийде до неї, коханки, бо хто, як не вона, зробить Його щасливим. І після одного «героя» приходить наступний, тільки щастям щось мало кому пахне. Та й взагалі, спостерігаючи за одруженими й самотніми подругами, героїня мимоволі зважує, що ж страшніше: «ущербність» існування самотою чи «сірі будні» сімейного життя? Утім, у своїй родині Марта сірості не зауважила: були виїзди на природу, спорт, спільне дозвілля – усе це конфліктує з її дитячою образою на батьків і класичною недолюбленістю, що нібито спричиняє проблеми в побудові дорослих стосунків.
Усвідомлювати, прощати, приймати. І інших, і себе саму. Чи буває на світі робота, важча за цю?
P. S. Автор – молодець. А вбивця – дружина коханця.
Ірена Карпа
* * *
Я – курва. Ні-ні, я цього не стверджую, але й не заперечую. Не маю права, сили, бажання. У жодному разі.
Мені б дуже хотілося, аби згодом можна було сказати, що це такий ефектний хід, поштовх, аби заінтригувати, зачепити і змусити читати далі. Як ото в романі полячки Моніки Шваї «Я – зануда». Там уже через кілька сторінок розумієш, що героїня аніскілечки не зануда. Просто навколо неї такі люди, що ніяк не доберуть, яка ж вона насправді приваблива, чесна, справедлива…
От і я могла б інтригувати, це було б, мабуть, гарно, але вже не цікаво. Нічого в житті не буває просто так, випадково. Усе сплановано, закономірно, справедливо, та про це я довідалася згодом, значно пізніше. А сьогодні я – курва…
…Ми з Павлом на декілька хвилин заскочили в нашу улюблену кав’ярню «Світ кави», що на площі Катедральній. Ну, це надто голосно сказано – наша улюблена кав’ярня. Моя – так, його – так, але не наша вдвох. Одне на двох у нас тільки кохання, що знекровлює, виснажує і забирає всі сили. А чи бувають інші? Мабуть, таки бувають. Мусять бути. Бо якби не було, то люди виглядали б, як ми: вимотані, схудлі, під очима – синці від утоми, розгублений, зацькований погляд загнаного звіра. І поводилися б, як ми: з острахом озиралися б навсібіч, тільки-но майне чиясь тінь чи силует, ховали б погляди в разі зустрічі зі знайомими, переходили б на інший бік вулиці, якщо встигли зауважити їх раніше.
Львів – не Київ. Тут імовірність зустріти того, кого знаєш, набагато більша, ніж у великому місті. Тим паче, що всі люди вештаються приблизно тими ж маршрутами, адже, попри й справді велику пропозицію, вибір невеликий. А коли прикипиш до чогось серцем, то вже надовго. Отак і заробляють у Львові кав’ярні та невеличкі крамнички на надмірній сентиментальності.
– Давай на другий поверх, – пропонує підкреслено уважно.
Саме ця уважність і виказує в ньому розгубленість, яку він будь-що намагається приховати. У такі миті мені його шкода. Доводиться вдавати, ніби нічого не бачиш, не розумієш, не відчуваєш. Коротким кивком голови погоджуюся. А що буде, коли одного разу спробувати?… Зауважити, зрозуміти, відчути. Що тоді?… Не сьогодні, не зараз, не цієї миті. Не в переддень нашого першого спільного відпочинку.
Насправді я люблю цей другий поверх. Значно світліший, ніж перший, і створює відчуття не просто кав’ярні, а чиєїсь зі смаком оформленої вітальні.
Я люблю ходити в гості, зустрічати різних людей. Це в мене своєрідне хобі. Весь час гостини я уважно спостерігаю, слухаю розмови, ловлю погляди і наприкінці вже маю образ – готове чуже життя з усіма його кольорами-нюансами. Іноді мені вдається розгледіти між людьми зв’язки, які ті вдало приховують роками. Навіщо воно мені? Не знаю.
Я про це досі нікому не розповідала. Павло – перший, кому зізналася. Не тому, що була впевнена: йому це сподобається, він зрозуміє, долучиться і можна буде разом тішитися, розкодовувати, забавлятися. Не через те, що надіялася: це нас зблизить, зріднить, з’єднає. Ні, аж ніяк.
Я знала, що він у кращому випадку зниже плечима, усміхнеться і залишить все як є – без осуду чи схвалення, без уваги, коротко кажучи. Зізналася лиш тому, що це я, це моє, тільки моє, персональне, приховане, виплекане. Бо хотілося мені, аби серед десятків, сотень дівчат-жінок міг вирізнити, ідентифікувати мене – єдину і неповторну для нього. Саме через це кортіло зізнатися геть-чисто в усьому, щоб міг він іще сильніше мене полюбити. Полюбити власне мене, а не образ жінки, який переслідує його роками…
Ніжний відтінок лимонного кольору на стінах, ледь проявлена пастель чудового ручного розпису, який здалеку нагадує старовинну фреску. Багато теплого натурального полірованого дерева, поверхні якого тягне торкнутися. Та попри все це, мене другий поверх приваблює іншим. І тут, і на третьому (так, є ще й третій) завжди експонують картини місцевих художників. Для мене це особливо цікаво, бо кілька останніх років я працюю дизайнером. Скромним і дуже вузької спеціалізації – кераміка. Я розписую керамічну плитку в тому стилі, який запропонує керівник проекту.
– Як завжди? – знову Павло, і знову неймовірно уважний.
– Так, – усе-таки всміхаюся. Намагаюся приховати усмішку схиленою вперед головою. До біса приємно, коли знають твої вподобання.
Я сідаю біля найближчого до вікна столика. Тут можна, адже у вітрини другого поверху не так просто зазирнути, тим паче, що навпроти – катедра. Катедральний собор – як німий докір нашому коханню.
– Доброго дня, одну каву середньоміцну і сильнокислу… Так, ви добре почули, – терпляче, – сильнокислу, і одну… – розгублено, – каву дня попрошу.
У цій кав’ярні важко прийняти рішення навіть гурманам, якими, до речі, у нашому місті себе вважають мало не всі. Що вже казати про дилетантів, до яких зараховую і себе. Саме тому давно завчила напам’ять і за потреби вистрілюю, не задумуючись, про оту середньоміцну та сильнокислу.
– Трафив? – просто в очі.
– Як завжди… – Я вмію визнавати очевидні речі.
– Гарно тут. – Роззирається, наче вперше.
Я ж бачу – нервується. Ми на другому поверсі, подалі від людського ока, а він таки нервується. Раптом мені стає прикро за нього – дорослого, самодостатнього заможного чоловіка, власника однієї з найпотужніших мереж супермаркетів у нашому місті. Бере досада за себе, за своє почуття до нього. Він мене соромиться, бо інакше чого б озирався полохливо, як злодій?…
Дошкульні слова готові зірватися з уст, але я стримуюся. Лише день, один-єдиний день – і ми вдвох на пляжі з традиційним коктейлем у руці. Самі-самісінькі на весь готель, себто без знайомих, друзів, родини. Можливо, саме цього нам уже майже два роки не вистачало, то можна й зачекати той один день.
– Так, – промовляю ледве чутно.
Зле приховую своє розчарування. Але я можу не перейматися – він не побачить. А якщо й помітить, то не зреагує, не спитає. Бо нащо то йому? А раптом ще розплачуся… Отак, просто в кав’ярні, прилюдно, як, зрештою, вже було не раз.
Хлопи стають дітьми, коли бачать жіночі сльози. І саме в той момент, коли жінка потребує його міцного, надійного плеча, чоловік стає безпораднішим за малюка. Я, на жаль, про це відала давно.
– Ти знаєш художницю? – Переконаний, що мені ця тема є близькою.
– Так, Анна Булкіна – дружина мого одногрупника. Тобі подобається? – Мені й справді цікаво, бо я давно шаленію від її робіт.
– Хто? Авторка чи живопис? – пробує жартувати.
Недолуга спроба.
Відмовчуюся. Вдаю, що не розчула. Даю шанс реабілітуватися.
– Не все. Ось ця графіка подобається, наприклад, – киває на невелику роботу. Живопис на склі, синє тло, дівчинка на фоні будиночка пригортає до себе кошеня з такими ж, як і в маленької господині, наляканими і широко розплющеними очима.
Пробує бути відвертим і розкутим. Дивно, вказав на одну з кращих робіт. Назагал він нічого не тямить у мистецтві, але зараз серед багатих модно колекціонувати живопис і розумітися на ньому. Він не те щоб розуміється, але достатньо тямущий, аби слухати тих, хто в цьому розбирається. Завчив напам’ять кілька прізвищ майстерних живописців і пару відомих шкіл, тож серед собі подібних виглядає інтелектуалом. Поруч зі мною губиться і дещо ніяковіє: в мене-бо спеціальна освіта. Не любить виглядати дилетантом у будь-якій сфері. Не вміє визнавати того, що помиляється або не має рації.
Це й справді чи не найкраща робота Анни. Поряд висить велике полотно з аналогічним сюжетом. Але та, менша картина вабить, бо холодна, колюча. Такої колючості можна досягти лише завдяки властивостям скла – недорогого й крихкого, але такого ефектного матеріалу. Коли довго дивитися на цю фігурку за склом (бо мальована вона зі зворотного боку), то виникає бажання простягнути руку і забрати з тієї морозяної синяви дівчинку з розпущеним волоссям. Притулити її до себе, як вона тулить свого котика, і більше ніколи не відпускати…
Я його ненавиджу. Адже встигаю зловити, пережити те саме відчуття, що й він. Я давно зауважила, що в нас із ним схожі імпульси.
– Мені також ця робота одразу впала в око, – резюмую коротко.
– Справді? – дивується наче щиро.
Не звик, що я так швидко з ним погоджуюся.
– Так. Це виняткова графіка. Купиш? – раптово, сама від себе не очікуючи такого зухвальства.
– Звичайно! – миттєво, наче переймався тим, аби не передумала.
Отакої! Що це з ним? Іноді, аби Павло щось мені купив, доводилося довго і нудно теревенити. Переконувати, як та чи інша річ мені вкрай потрібна, ба навіть життєво необхідна. Часом вдаватися й до розмаїтих жіночих хитрощів… Можливо, хтось і має ілюзії щодо купівельної спроможності багатих чоловіків, тільки не я. Давно переконалася, що всі вони як один – скнари. Це не жарт і не нарікання, це факт. Тішило лише те, що моїх заробітків зазвичай вистачало на всі забаганки.
– Справді? – розчулююсь я.
– А чому б і ні? – задоволено.
Нечасто йому вдається мене заскочити. Краєм ока глянув на свій годинник. Усередині мене все заніміло. Раптово, несподівано, брутально, наче в найцікавіший момент порвалася кіноплівка. Я не любила, коли він дивився на свій годинник. По-перше, його подарувала Павлові дружина на якусь там річницю їхнього шлюбу, і відтоді годинник завжди при ньому. Чого не скажеш про дружину, хоч її не назвеш і колишньою: рівно два роки тому вони вирішили пожити нарізно, «у сепарації»… По-друге, той приховуваний погляд віщував, що в нього обмаль часу й сьогодні опинюся у своєму ліжку сама.
– Дякую… – тихо, бо в ту мить, коли зиркнув на годинника, я втратила будь-який інтерес до картини.
– Уявляєш, уже завтра ми будемо безтурботно валятися на пляжі і ніжитися на сонці… – старається перевести розмову в інше русло, встигнувши зауважити, що втрачає контроль над ситуацією.
– Уявляю… – приймаю правила його гри.
Я, саме я це роблю першою. Він – ніколи. Та й взагалі мені здається, що коли б не я, то наші стосунки давно вже залишилися б у минулому…
– А хочеш іще якусь роботу. Живопис?
Не вірю своїм вухам. Краще б хай дивився на свій годинник. Принаймні все, що відбувається згодом, можна спрогнозувати. Не розумію, що він затіяв, але ясно, що другого шансу в мене не буде.
– Ось ця червона робота навпроти дверей! – без передиху.
– З дівчинкою на ровері?
– Так.
– Мені вона не дуже подобається.
Невже капітулює?…
– Зате вона подобається мені, – я не відступаю.
– Добре.
Отак просто?
Раптом мій погляд наштовхується на молоду жінку, яка щойно ввійшла до зали. Я її не знаю. Уперше бачу, але не можу відвести від неї очей. Вона гарна. Страшенно. Аннині роботи з витонченими дівчатками, тихий спів маловідомої француженки з динаміків, вишуканий стиль інтер’єру кав’ярні роблять її в моїх очах героїнею фільму з Каннського фестивалю.
– Гарна? – запитую, не дивлячись на Павла.
– Так… – Навіть не затнувся, не зніяковів для годиться.