1
Чому це сталося саме зі мною?
Хіба взагалі таке буває?
Банальна думка у небанальній ситуації. Та що там! Неймовірній ситуації.
Христина Бора тихо причинила за собою двері нотаріальної контори і застигла на ґанку. Вітер гнав уздовж вулиці сірі хвилі осіннього дощу — ті йшли виразними смугами: темно-сіра, світло-сіра, свинець — срібло, свинець — срібло. Дрібними краплями засівало навіть сюди, під глибокий дашок над двома сірими від вологи колонами. Освіжаючий холодний душ у розпашіле обличчя — саме те, що потрібно, аби прийти до тями.
Дім у спадок.
Від незнайомої людини.
Господи, дім! Дім, чорт забирай! Повна маячня.
Нічого за півжиття не заробила, про свій будинок вже й не мріяла, як раптом без жодних зусиль, без поруху пальця, як грім серед ясного неба — отримайте, будь ласка, документи, згідно із волею Володимира Лисковича, ви відтепер є власницею будинку, ось адреса, необхідні витрати з вашого боку наперед оплачено попереднім власником.
Відчуття дощового пилу на обличчі цілком реальне. І документи — Бора розшпилює сумку, аби на них подивитись, торкається пальцями цупкого коричневого конверта зі зв’язкою незнайомих ключів — цей вагомий додаток переконує більше, ніж усі папери з печатками. Десь у Львові існує будинок, що належить їй, Христині Борі.
…Коли нотаріус розклав папери і, глянувши на Бору поверх окулярів, назвав незнайоме прізвище таємного благодійника, вони кілька секунд дивилися одне на одного: удавано-неупереджений нотаріус і щиро вражена Бора. «Але чому? — запитала вона. — У нього що, нікого з рідних немає?..» Вона дратувала нотаріуса. Той намагався не виказувати цього, а от помічниця з акриловими нігтями, схожими на пазурі… Як вона працює за комп’ютером із такими довжелезними, хижими кігтями?
Вже на ґанку нотаріальної контори її раптом наче шпигнуло: Володимир, Володимир… як він сказав прізвище? Лискович. Може, йдеться про… Справді, саме Лискович. Чи Лискевич? Якось так звучало прізвище Володьки. Точно! Це Володька. Бачилась з ним востаннє бозна-коли. Одразу й не пригадаєш. Після з’ясування стосунків більше не зустрічались. Хіба коротко і випадково. Та ні, навіть коротко не бачились. І нічого не чула про нього.
Фантастика.
Витягнула парасолю. Розчахнула її, затулилася від вітру та дощу, хоча це й не дуже допомагало, і побігла до трамвайної зупинки, відчуваючи, як у правому черевику робиться холодно й вогко.
Правки у тексті були незначні, здебільшого пунктуаційні. Автор історичної повісті непогано володів мовою, натомість раз у раз припускався помилок, яких міг би уникнути, якби не лінувався зазирнути у словник. Бора виправила «інь-янь» — на «інь-ян», «дермантин» на «дерматин» і, звірившись з енциклопедією, змінила авторського мессершмідта на мессершмітта. У середу працювала у видавництві — здавала правлені тексти, вибирала, якщо була можливість вибору, нові тексти на правку, залишаючись часом аж до вечора. Особливо якщо ніхто не заважав й терміни підходили до кінця, бо вдома доводилось відволікатись на щось інше. Ще й свій роман нарешті пішов, упевнено й незворотньо, як зсув ґрунту, хоч перед тим була тривала пауза, коли вже думала, що ніколи не писатиме. У видавництві, на щастя, графік відвідування був вільний — працюй де хочеш, хоч тут, хоч вдома, хоч у кав’ярні, лише б вчасно здати відредагований текст.
— Христино Богданівно, — зазирнула у двері Оленка, — як по-іншому сказати приблуда? Щоб поруч два однакових слова не стояли?
Христиною Богданівною її називала лише Оленка — юне дівча, з вигляду школярка, яка минулого літа прийшла у видавництво після закінчення університету. Дотепер усі тут зверталися до Бори так, як її ровесники зі студентських часів. За прізвищем. Новенькі, що потрапляли у колектив, підхоплювали традицію, не одразу й дізнавшись, що Бора — це прізвище, а не екзотичне ім’я чи прізвисько. Вперше почувши «Христино Богданівно!», Бора не одразу й відреагувала. Ледь стрималась, аби не озирнутися, чи не стоїть, бува, за спиною її тезка. До звернення на ім’я та по батькові ще треба звикнути.
— У словник синонімів не дивилась? — запитала Бора учительським тоном. — То зазирни спочатку туди, не лінуйся. Знайдеш, що треба. — І додала м’якше: — Я ж контексту не знаю. Може бути зайда, хороше слово. Захожа — теж фактурний варіант…
У двері енергійно й коротко стукнули два рази — фірмове «дозвольте?» дівчинки, що розносила піцу. Безтурботна усмішка на рожевій мармизі, на кирпатому носі сяють веснянки: замовлення виконано!
— «Маргарита» з подвійним сиром! — урочисто повідомило руде сонечко.
— Сюди! — підняла вказівний палець Оленка. Озирнулась: — Христино Богданівно, залишу вам шматочок?
Борі було видно з вікна, як руденька дівчинка вийшла, відімкнула замок на ланцюжку, що з’єднував раму велосипеда із решіткою на брамі. Повільно втоплюючи педалі до землі, руденька рушила вздовж вулиці, підстрибуючи на бруківці й набираючи швидкість. Як тільки їй вдається довозити піцу неушкодженою…
Дощ вгамувався ще перед обідом, вітер підсушив брук, підсунув опале листя ближче до тротуару. І тут Борі спало на думку: а чи не подивитися сьогодні, що за дім дістався у спадок?..
— Ти мене не слухаєш?
В очах Руслани — докір. Вона мовчить. Таке трапляється лише в одному випадку — коли вона помічає, що її слова пропускають повз вуха. Згодом, віднайшовши прогалину у поінформованості співрозмовника, Руслана охоче нагадає: а я тобі про це казала! А ти не слухала! Втім, зосередитись на побутових подробицях із життя Руслани не вдавалося нікому. Будяки порожніх слів надійно глушили тендітні паростки важливого, тому ніхто не чув того, що варто було почути.
Руслана глибоко вдихнула, зі стогоном видихнула, а відтак повернулась до марудної оповіді про те, як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:
— Владе, ти ввечері вільний?
— Ма, — нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… — Давай швидше. Я біля Орлика.
— Хотіла з тобою один дім подивитися.
— Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.
— Ну… давай.
Глянула на годинник — і набрала номер Лідії.
— Говорити можеш?
— Не дуже. Щось термінове?
— Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.
— Хіба завтра. А що за будинок?
— Приїдеш — розповім.
Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» — «Завтра», — почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».
Яка дурня часом приходить у голову.
Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.
— Ви знаєте, куди їхати?
Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.
— Ображаєте! — прогуркотів він. — Я знаю Львів, немов свої п’ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім — у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.
Над будинком летіла хмара вороння — з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала — чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер — додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, — і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.
Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво- та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба — таке враження створював дашок, що нависав над ґанком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою — ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима — уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.
Лівіше від ґанку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам’яній, втопленій у траву стежці.
Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам’яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.
Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив’яленими сонцем та вітром, наче родзинки.
Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..
Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, — це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч — зачинені двері. Зліва, за широким прорізом — вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, — масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу.
Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок.
Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача.
Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір’я, міцний дзьоб — в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли — дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев’яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, — під топкою, в отворі нижньої «П».
У центрі кімнати — овальний стіл, під стіною — різьблена шафа, заповнена книжками. Вікна в еркері — ті, що бачила їх з вулиці, — ховаються за цупкими оксамитовими портьєрами фісташкового кольору. Праворуч від входу, ближче до каміна, — шкіряний диван із картою світу над ним; по інший бік від каміну — крісло, глибоке й помітно продавлене. За прочиненими дверима — наступна кімната. Бора зазирнула туди: з правого боку кімнати — дерев’яні сходи вгору, в куті — п’єц з білого потрісканого кахлю. Праворуч від запнутого шторами вікна — софа, за нею, під сходами, ховається етажерка з книжками та дерев’яний порожній вішак на гнутих ніжках із викрученими ротанговими ріжками, маленький низький столик під вікном із настільною лампою молочного скла, зліва — шафа темного дерева із невеличким дашком.
Інтер’єр для зйомок фільму про п’ятдесяті роки. Або про тридцяті-сорокові. Або й навіть про початок минулого століття, якщо внести деякі корективи.
На додаток до верхнього освітлення Бора увімкнула ще й настільну лампу під абажуром — і тепле світло залило кімнату. Початок поруччя сходів вінчала відшліфована безліччю доторків куля, схожа на маленький дерев’яний глобус з обрисами невідомих континентів. Куля лагідно лягла під руку, затримала її на собі. Бора зупинилась. Страху вже не було, залишилась зосереджена, трохи напружена цікавість. Вона й винесла її міцними сходами у невелику кімнату з вікном посередині та двома боковими дверима. Бора відхилила край штори і побачила за вікном сад, а далі — за біло-сірим муром — парк, дерева у шаленстві осінніх барв — від зріло-зеленої та червоного золота — до іржавої охри. Кімнату вмебльовано лише найнеобхіднішим: по один бік від вікна — софа з двома подушками, по другий — робочий стіл з поличками над ним, зліва від сходів — шафа. Кімната з’єднувала нижню частину дому та інші кімнати — чи що там ховалося? — за двома дверима обабіч. За ті двері Бора зазирнути не наважилась, не хотіла зараз заглиблюватись у нетрі будинку. Спускаючись сходами, полічила подумки кімнати: нагорі три, якщо за дверима кімнати, і внизу дві або три, бо при вході є ще двері праворуч. А внизу тоді що? Там, куди ведуть кілька похилих сходинок.