…Гордій мовчки спостерігав за тим, як Божка розтягнула й стягнула міхи акордеона. Два тривалих дисонансних звуки видав інструмент.
— Дай-но!
Між словом та жестом застрягла двосекундна пауза, ніби у Гордія спочатку зірвалось з язика, а тоді вже й рука потягнулась до акордеона. «Weltmeister» розправив легені, роздихався, узяв кілька пробних акордів. Пальці прошурхотіли по клавішах та кнопках, намацуючи мелодію. А коли Гордій заспівав, Бора спочатку не упізнала мови.
Це згодом вона попросила його переписати слова, і він узявся було диктувати, але Бора раз у раз перепитувала, то Гордій забрав у неї кулькову ручку і сам настрочив нерівним почерком текст пісні у стовпчик. Божка той аркуш паперу сховала у свій наплечник, а тоді набрала текст на комп’ютері і принесла видруки.
…Реакція на пісню була бурхливою — з оплесками та вигуками.
— Ла-ла прийшла карта нароковаць! — заспівала Божка. — Ла-ла ла-ла ла-а-а дошіковаць! Як класно. Ні фіга не зрозуміло, а так класно!
— Я у якомусь фільмі її чула.
— Та і я, власне, не вперше чую. А ніби вперше.
— Лем за мном заплачут… Лемківська говірка! — піднесено виголосив Іван Іванович.
— Та я ж лемко, — погодився Гордій. — По татові.
— Ви музикант? — допитувалась Божка.
— Був колись.
— Виступали?
— З хлопцями, не сам. У нас був рок-гурт.
— Справді? Як ваш гурт називався?
— Ти не знаєш, тебе ще тоді не було…
— І що з того? Як ви називалися?
— Ну, «Бубуйки».
Лідка шумно втягнула повітря, вийшло щось на зразок горлового здивованого «ги?» — й водночас підхопилась на прямі ноги.
— Го-орік?!
Ніхто нічого не второпав.
— Ти? — голос Лідії злетів, аж по вухах різонуло. — Точно, Горік!
— Хм! — зніяковів Гордій. — Я, власне, давно вже не Горік.
— А я думаю: де бачила цю манеру тримати акордеон? — не вгамовувалась Лідія. — Ніби жінку! Боро, ти чуєш? «Бубуйки»!
У часи захоплення Лідії «Бубуйками» Бора була ще з нею незнайома і про групу під такою назвою лише чула. Вона не могла розділити бурхливої радості колишньої прихильниці фолк-рок-музикантів.
А Лідія усе не заспокоювалась, усе примовляла, як часи змінюються.
— Так, — підтримав її Гордій, торкнувшись свого носа, — багато чого змінилося.
Бора знала, що він — зараз чи згодом — сам розповість те, що вважатиме за потрібне. Або триматиме свої таємниці при собі, за огорожею мовчання. І запитувати, підштовхувати його — даремна справа, бо він сам вирішує, коли і чим ділитися, що оприлюднювати, а що залишати за сімома колодками. Із кожним спільним вечором невідомого, пов’язаного із Гордієм, не зменшувалось, навпаки — ставало усе більше. Він не поспішав розкривати свої таємниці, а може, й не вважав їх такими. Чи взагалі не мав такої потреби — говорити про своє з усіма.
10
Спідничка-фужер, що заледве сягає середини коліна, високі тонкі підбори. Сказати, що Лідія одягнута зручно, було б великим перебільшенням, про зручність тут не йшлося взагалі, до чого тут зручність та комфорт, коли фігура подруги саме сьогодні виглядає досконало — що то значить правильно розставити акценти! Бора аж задивилась на те, як контрольованою ходою манекенниці Лідія неспішно підійшла до кавунів на підлозі — Гордій приніс — і нахилилась, вибираючи. Бора з Гордієм навіть розмову припинили. Лінивим рухом Лідія катуляла кавуни, напівзігнувши в коліні одну ногу, усвідомлюючи, що на неї зараз дивляться.
«Та вона ж зваблює Гордія!» — дійшло нарешті до Бори. Ось так, на очах здивованої публіки, відверто гіпнотизує, приймаючи спокусливі пози, ледь погойдуючи стегнами — човен хитається серед води. І їй це вдається, без сумніву, вдається, варто лиш глянути мигцем на Гордія, який завмер з ножем напоготові та вже й забув, що збирався різати за цим столом з осінніми дарами — кавун з базару, моркву зі своєї дачі чи стебла тутешніх хризантем, бо очі прикипіли до безсоромної Лідкиної корми.
Подуріли дівки. Одна, як маленька, висне на його шиї та намагається сісти поруч і за столом, і на канапі, або залишає йому місце біля себе, попереджаючи усіх: «Тут Гордій сидітиме!»
Інша виряджається так, ніби немає нічого більш комфортного за кермом, як вузька спідничка, стягнута ременем на талії, та високі підбори; ще й нахиляється так, що й попри бажання погляду не відведеш.
«А сама? — прийшла до тями Бора. — Чого раптом купила гіпюрову спідницю з романтичним шаликом?.. Отож-бо. Ну й добре! От і мовчи».
— О! Кавун, морква, квіти! — Іван Іванович переступає поріг кухні, цього разу без книжки. — «Кавун, морква, квіти», є така картина у Катерини Білокур. Тільки у нас тут — хризантеми, а у Білокур — півонії. Вона вільно поєднувала непоєднуване. Які восени півонії?.. А у неї — були. Геній примітивізму!
На зупинці водій маршрутки незадоволено спостерігає за тим, як заклопотана молода пара втягує до салону дві великі картонні коробки з написом «макарони». Заважкі, як для макаронів. А їм назустріч вже сунуть жінки, що мало не пропустили потрібну зупинку. Двоє зі своїм вантажем спішать влаштуватись на так вчасно й несподівано звільнених місцях: поставлені одна на другу коробки сантиметр до сантиметра входять у вільний проміжок на підлозі, між його та її ногами. Пара тішиться маленькому дарунку долі: півгодинній можливості перепочити, перемовляючись стиха про щось своє. Їхня радість щира й бурхлива.
Як мало часом треба для миттєвого відчуття впевненості у тому, що ти — пестунчик долі. Бодай на хвилину. Бора згадала: щось подібне спало їй на думку під час однієї з перших ночей у будинку. Її тоді огорнуло теплом від самої лиш думки, що стіни надійно затуляють від вітру та холоду, що над головою дах і можна — роздягненій і чистій — випростати ноги у теплій свіжій постелі, — і здивувалась тоді: хіба у неї колись було по-інакшому? Хіба вона знає, що таке бути безпритульною?
Бора рада бачити усіх, кого зустрічає у видавництві — заклопотаного шефа, торохкітливу Руслану, юну колегу Оленку, яка одразу ж починає радитись з простих питань.
— Христино Богданівно, як би ви сказали потрьопана книжка? Як правильно? Понищена? Подерта?
— Потріпана — цілком нормально, — охоче відгукується Бора, вмикаючи комп’ютер. — Чого боятися нових варіантів та запозичень? Я б їх сміливіше брала й активніше адаптувала. Жива ж мова, не заскорузла, не закам’яніла, нехай втягує в себе усе, що проситься, перетравлює та підлаштовує під свої правила. Потріпана книжка — бери, не сумнівайся.
Руслана теж претендує на свою долю уваги — починає докладно, із зайвими деталями розповідати про те, що у видавництві нового. Новини загалом дрібні й незначущі, але Бора їх уважно вислуховує і навіть дещо перепитує, провокуючи тим самим на ліричні відступи. Звідки б, справді, Бора знала, чим дихає видавництво, якби не обізнаність Руслани та її потреба тримати колег у курсі подій. Бора спостерігає за багатою мімікою Русланиного обличчя і раптом робить відкриття: вона слухає її з симпатією, більше того, з розумінням. Для людини такого психотипу мовчання — неабияке випробування, а особливо коли вдома нема з ким поговорити, тому, аби не знудитись у своїх чотирьох стінах, Руслана ходить на роботу щодня і саме тут редагує тексти. Ні її різкий голос, ні фірмове слово-паразит «значить», ані метушливість — ніщо сьогодні не відштовхує. Щось помітно змінилося у житті Бори, якщо вона вперше побачила за нав’язливим прагненням колеги завжди бути у центрі подій потребу самотньої людини у спілкуванні та визнанні.
Вдома їй вдається нарешті дати собі раду з одним важливим епізодом у романі — він довго пручався, аж поки вона не вирішила викреслити його взагалі, і тоді, немов з переляку, усе в ньому вибудувалось як слід, і вона залишила його у спокої. Ще кілька таких продуктивних ривків — і можна ставити крапку. Вона засинає з думками, далекими від реальності. А вночі прокидається від того, що внизу, у кімнаті Гордія, рипнули двері. Ледь чутно. Але її від того звуку підкинуло, аж сіла. Посапування Івана Івановича, що линуло знизу, не призупинилося ні на секунду, дім спав, лише Бора напружено прислухалася до легкого шарудіння. Нарешті зрозуміла — воно наближається сходами. Ледь встигла торкнутися головою подушки, як до кімнати нечутно вплив силует Лідії — світла постать ковзнула вбік і зникла за прочиненими дверима. Двері стишено клацнули, розділивши щойно загальний простір на дві окремі частини, в яких однаково не спалося, ні по той бік — ні по цей.
— Наш самітник на обрії! — грайливо каже Лідія, заледве Гордій переступає поріг кімнати, і кидає погляд-виклик у Божчин бік.
Старша дражнить молодшу, немов вони суперниці. Здається, Лідія ось-ось додасть щось ущипливе. Взаємну роздратованість, що назріває між ними, вже неможливо приховати. Лідія раз у раз немовби жартома дорікає Божці у нехлюйстві — нормальні дівчата у ванній за собою прибирають, обгортки від цукерок у шкіряному кріслі не залишають, кота у морду не цілують… І діло зовсім не у зауваженнях, насправді слушних, а у тоні, у задоволенні, з яким їх робить Лідія. Бора не пізнає своєї товаришки. Вона, виявляється, може бути і неделікатною, і зверхньою, і присікуватись з будь-якого приводу.
Божка платить Лідії тією ж монетою, і теж ніби жартома, вони немов змагаються у дошкульності. Але зараз Божка мовчить, лиш кидає колючий позирк з-під мідних вій: просила ж не здавати її! Напередодні у неї вихопилось це несподіване «наш самітник на обрії!». Вона й сама зніяковіла; поки Гордій долав відстань між хвірткою та порогом будинку, встигла сказати: «Тільки не здавайте, не повторюйте при ньому цієї бздури! Подумає, що на кпини його беру…»
А Лідія немов не пам’ятає, так відверто й показово підколюючи малу, надихаючись її реакцією. Бора заскочена цією зневагою до дівчинки, вона готова розрядити напругу, ще не вирішивши, як саме. Але у цьому немає потреби. Гордій залишається незворушним, немов нічого не чув. Стримано киває до усіх запитально: що тут, дівчата, усе гаразд? І йде надвір, у свою майстерню під дашком, — там він ріже фігурки з дерева, навіть і ввечері під ліхтарем.
Божка стоїть посеред кімнати, покусуючи нижню губу.
— Пішли, Лідко, поговоримо, — каже Бора, і голос у неї звучить хриплувато.
— Куртку брати? — не дивується Лідія, а сама вже тягне з вішака верхній одяг.
Бора лише хотіла, аби їм ніхто не заважав, однак Лідія одразу ж попрямувала до своєї автівки. «Справді, — подумала Бора, — краще деінде поговорити, давно наодинці не розмовляли». За дві хвилини вже спускалися вулицею, а будиночок-равлик дивився їм услід двома освітленими віконцями, наставивши у вечірнє небо свою вежку-ріжок.
Мовчали. Жодна не починала розмову, яка, здавалося, вибухне, щойно вони рушать з місця. У перших сутінках загорялися вуличні вогні, вітер куйовдив перехожим волосся, бавився шаликами — вулиці виглядали такими ж гамірними, як і вдень. Місто не збиралося відпочивати.
— Пам’ятаєш змію? — запитала Бора.
Лідія здивовано глянула на неї.
— Коли ми збирали гриби. Пам’ятаєш?.. Я потягнулась за білим, він стояв серед заростей чорниці, а ти мене смикнула за руку. Боляче. Показала: дивись. І я встигла побачити кінчик зміїного хвоста за грибом.
Лідія ствердно хитнула головою: пам’ятаю.
Вони товаришували вже багато років: познайомились колись у видавництві — прийшли туди одночасно, закінчивши різні вузи, але одна надовго у видавництві не затрималась, а друга за усі ці роки іншого місця роботи й не знала. Вони ще більше зблизились після того, як загинув Ярослав і Лідія витягувала Бору з тривалої депресії, силоміць виводила її у театри та у парк гуляти. Бора лише з Лідією могла виплакатись-виговоритись про те, як не хотів Славко того дня їхати у відрядження чужою машиною, і як вони ні сіло ні впало посварились, і попрощались як ніколи холодно, а воно вийшло, що назавжди, і саме з цим майже не можливо було примиритися, аж поки через кілька місяців після автокатастрофи Борі не приснився Славко — усміхнений та спокійний.
…А Бора була першою, кому Лідія показувала кожного свого чергового чоловіка, і першою, хто дізнавався про черговий розрив. Мовчання між ними ніколи не було стіною. А тепер стало. Мала рацію, виходить, Світлана, донька Івана Івановича, коли сказала одного разу: «Вам подобаються різні типи чоловіків… Це основа жіночої дружби». Воно і справді так завжди було — чоловік між ними ніколи не ставав.
Бора не питала, куди вони їдуть, це не мало значення. Їхати б та їхати, годину, дві, без жодної мети, поки не зникне ця невидима, але відчутна обом, драглиста стіна нерозуміння, якої дотепер між ними не було.
— Стій, — сказала Бора, коли за вікном замиготіли будинки на Коперника.
— Та що стій! Треба знайти місце для паркування.
Лідія навіть не поцікавилась, чому треба зупинитись саме тут. У центрі було холодно й вітряно. Вибираючись з салону, Бора потягнула на себе картатий плед із заднього сидіння. На вулиці склала його навпіл у довжину, накинула половину на себе, другу крилом відставила вбік. Пискнула сигналізація, відпускаючи водія — Лідія хутко заскочила під картату вовну, загорнулась зі свого боку, не залишивши ані шпаринки. Пішли вулицею, узявшись попід руки, притиснувшись одна до одної, загорнуті в один плед. На дивну пару ніхто не звертав уваги. Лише один перехожий здивовано скинув брови й усміхнувся.
Збиралося на дощ. Ось-ось вперіщить, якщо вітер не віджене кудлаті важкі хмари. «Сюди», — повертаючи у браму, сказала Бора, і вони посунули сіамськими близнюками вздовж стіни, розмальованої графіті. Злагоджені кроки гучно пролунали під високим склепінням і стишились на відкритому просторі. У внутрішньому подвір’ї Лідія зашпорталась за камінь і обидві мало не впали.
Руїна у центрі міста — саме таке враження справляло це дивне подвір’я. Праворуч височіли залишки стіни — переконливе свідчення того, якою довершеною була колись внутрішня будівля у цьому занедбаному дворику. Вздовж порожніх високих прорізів колишніх вітрин де-не-де збереглась витончена ліпнина — рослинні мотиви, типовий мотив львівської сецесії. І звалище битої цегли за ними, втрамбованої згори землею, і тонкі дерева, що пнуться вгору з напівзруйнованих мурів. З-за однієї з таких куп виглядала нерухома спина чоловіка, якого ніщо не здатне було відволікти від нагальної справи. Навіть жіночі голоси. Нарешті він ворухнувся, защіпив блискавку, і, стискаючи у руці пакет з французьким багетом, пройшов повз Бору із Лідією, не повертаючи голови.
— Йопсіль-мопсіль, — сказала Бора, коли вже не чути було кроків чоловіка у брамі, — пасаж Міколяша! Одне з найпривабливіших місць у Львові. Було. Пані Крепова казала: від однієї лиш назви солодко стискались серця. Пам’ятаєш пані Крепову? У видавництві працювала прибиральницею. Ми готували книжку про довоєнний Львів, і тут наша пані Крепова підходить та й каже, тицяючи пальцем у збільшене чорно-біле фото на моніторі: ось тут була кондитерська, і я там продавала тістечка. Уявляєш? Стоїть стара жінка у синьому зіпраному халаті, з викрученою шматою у руці, і каже, що вона, тоді ще юна дівчина у мереживній коронці та білосніжному фартушку, продавала марципани та мигдалеві тістечка за кришталевою вітриною. Ми ледь не впали.
Лідія провела рукою по випуклому орнаменту на залишках стіни, немов від палацу. Вона тут була вперше.
— …Який тут був парад розкішних туалетів! — Бора вибралась з-під пледа, накинула звільнений край на подругу; їй потрібен був простір для рук. — Які парфуми стояли у повітрі! Як пахло кавою! Пані Крепова розповідала про це, як про… місто мрії у центрі міста.