Проте школа не викоренила мого потягу до мрій. Із жагою спраглого я ковтав одну за одною книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала й інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом із Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, долав ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував напханий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч із Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно переконався: нинішній світ глибоко вгруз у бруд буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалося на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі всі сцени та вибрики акторів, а вам зостається лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.
Здавалося, ще трохи – і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…
* * *
Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаґґарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і дотримуватися істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку уславленого роману, з’явився її перший в’ялий пуп’янок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не у манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, – це опис навіженого та зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі з хоробрим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала прочухана багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.
Хаґґард – неперевершений романіст. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків із поневолювачами, здобривши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли дійшло до підлого забиття Монтесуми, мене тіпало від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того на кілька днів навіть перехотілося дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, всі оті амурні фіглі-міглі та любовні шури-мури відійшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.
Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи, бува, не є вигадкою написане про Монтесуму, імперію ацтеків і Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де в тому місиві з пригод проходить межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.
Так воно все і закрутилось. Із прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів і цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем невпорядковані уривки й епізоди конкісти – однієї з найбільш огидних і кривавих сторінок в історії людства – шикувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували все чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків і майя, а слідом за ними – десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.
Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалої сили розладом шлунка. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить із погодою та вітром упродовж усього маршруту).
Але то вже не мало значення. Мрія жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорі простори долини Анауак, хоч навіть думка про можливість опинитися там навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля. Іноді дорогою до школи подих сирого вітру, який виплигував на мене із проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь униз, у тропічні ліси, і далі – до океану. На всіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, вабила, мовби кароока східна красуня своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я якій – Мексика.
А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, всі мрії поволі розчинилися під тягарем того, що ми, дорослі, звикли називати дорослим життям. Небавом я впевнився: школа – то ніщо порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…
* * *
Після полону шкільної парти мені не довелося притьмом потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному – акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго минали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тому в той час моя велика Мрія ні на мить не полишала мене.
На останніх курсах вишу мене почала гнітити вбивча визначеність усього наперед, яка подекуди просто межувала із приреченістю. Запопадливі викладачі спритно розкреслили моє життя років на десять у майбутнє, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тім, що я, будучи затятим активістом і не в міру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому вся викладацька ватага, починаючи від лаборантів і завершуючи деканом, спала та бачила мене у своїх хвацьких лавах.
Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачем-провінціалом, як тому, що мені це нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи ще якої вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно ще й довести всім, який я крутий і модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього й одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще терся там і сям із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя і мені не відкрилася проста істина, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь, білий і пухнастий, у реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.
Десь у цей час життя взялося підкладати у голову замість мрій їхній сурогат. Гарні машини, гарні жінки – все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шемрало над вухом скрадливим голосом:
– Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби, що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Ну, як це так – без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, слово честі! І цейво, тіки іномарку!
І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти бабки на авто, уявляючи, як гасаю Києвом на найкрутішій тачці. До того ж іще був потрібен дім або для початку хоча б квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для цього треба гроші, багато-багато грошей. Я не тямив тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які ось-ось мали остаточно поховати під собою мрії справжні.
Загалом я гарував, як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, як дні зробились безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, й… без абсолютного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей і я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Давні друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, – це переглянути який-небудь фільм на комп’ютері. Я більше не читав художню літературу, натомість бездумно накопичував у макітрі сухі й обмежені знання про програмування, 3D-графіку та CAD-системи. Отак-от тихо та спокійно, переповнивши кумпол усіляким сміттям, розгубивши дорогою весь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза мала назву «Існування».
Так довго не могло тривати. Треба було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував завершити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз урятував галактику, вимахавши при цьому всіх блондинок, які тільки потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитися. Я припинив мріяти.
Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.
Я втратив себе.
Я вже не усвідомлював, як щодень життя ставало все більш клейким, нестерпним, непомітно переходило у той добре відомий усім стан – буденність – стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.
Якби це гепнулось на мене якось відразу, раптово, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би униз головою з висотного будинку або звів би рахунки з життям ще в який-небудь вишуканий спосіб. Але в тому й полягає підступність реальності: павутина нестерпного існування обсотує поволі, без поспіху. Шлях від безхмарних мрій до одноманітної буденщини пологий, а через це геть непомітний. Ти наче неквапом входиш у холодні води гірського потічка, майже звикаючи до крижаної води. Добредаєш до глибини, де вода сягає горла, але продовжуєш тупцяти далі, поки не почнеш пускати носом бульки. Але вже пізно – ріка життя збиває та несе тебе туди, куди їй заманеться.
Якщо відверто, то на цьому все могло й скінчитись і ви ніколи не прочитали б цієї історії. А втім, одного дня трапилася, на перший погляд, нікчемна за своєю значущістю подія, яка добряче струснула мій узвичаєний світ, не давши йому остаточно випасти в осад коловороту життя. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали: я не знайшов свого дитячого кашкета і не ридав над ним три години поспіль, молячись за упокій душі всіх надутих помпою котів. Насправді був знак. І хоч я не вірю у доленосні знаки, однак саме цей епізод спонукав мене, замість скніти і чигати на жалюгідні підношення від долі, підірвати свою гепу, схопити вередливу фортуну за горлянку та рішуче витрусити з неї все, на що, як я вважав, заслуговував.
Сталося все одного безбарвного осіннього дня.
Сіра днина зачиналась у Києві, як завше: похмурий ранок, напхана сонними понурими людцями підземка, довжелезний ескалатор і брудні допотопні потяги, які з гучним брязкотом підповзали до платформи. Я стояв посеред станції такий самий, як і решта: заспаний і роздратований через задушливу тисняву в метро та паршиву погоду на вулиці.
До перону підкотив черговий потяг. Я запресувався у зіпрілий вагон. За бортом залишилося кільканадцять кислих ботаніків, непристосованих до ранкового штурму київського метро.
Їхати мені було одну станцію – від «Лук’янівської» до «Золотих Воріт», далі потрібно пересідати на іншу гілку, тож я примостився скраєчку, майже біля дверей. Після того як стулки заледве не прищемили мого носа, мене так капітально притисли до дверей, що я ледь не випорснув свій сніданок через вуха. Довелося докласти шалених зусиль, аби моє лице не припечатали до засмальцьованих дверцят якраз у тому місці, де вони сходяться між собою.
Знічев’я я почав продивлятися оголошення. Ви ж знаєте, у старих вагонах їх чіпляють де заманеться: на стінах, на стелі, навіть на дверцятах. Із усебіч мені пропонували реферати, курсові, дипломні, «сєкрєти абальщенія і ератічєскую йогу», ремонт комп’ютерів і комплектуючих, курси іноземних мов тощо. Погляд неуважно ковзав по маленьких брудних клаптиках паперу, коли зненацька мене ніби струмом дзиґнуло. Перед самісіньким моїм носом висіло:
КОЛИ ТИ ЗАБУВ СВОЮ МРІЮ?
Спочатку я не повірив власним очам. Сонно кліпнув, перечитав ще раз, але однаково не повірив. «Коли ти забув свою мрію?» Що за маячня? Я стріпнув головою, щоб витрусити залишки сну, і роззяпив якнайширше очі. Видіння не зникало. Аби остаточно переконатись у реальності того, що відбувається, я, несамовито орудуючи ліктем, витяг руку з-під навалених на мене тіл і торкнувся того папірця. Мені не примарилось: потертий шмат паперу був намертво приклеєний до дверцят вагона.
Я придивився уважніше, вишукуючи якесь рекламне посилання на веб-сайт, де вчать заробляти мільйон за 40 хвилин, чи адресу агенції, де розказують, як зваблювати пишногрудих красунь самим лише поглядом. Та нічого з останнього не було. Звичайний білий папірець, на якому двома рядками великим кеглем було написано: «Коли ти забув свою мрію?»
Щось у мені заворушилося. Якісь давно закляклі та заіржавілі коліщатка зчепились і закрутились знову. Нараз я почав розрізняти похмурих людей навколо себе, таких самих безрадісних, як свинцеве вранішнє небо, людей покірних і похнюплених, із виразами зневіри на обличчях, із бездумним поглядом і без найменшого натяку на блиск у немигаючих очах; людей, котрі щодня разом зі мною спускались у темряву підземки, їхали на роботу, нудились у запиленому офісі, після чого такі ж пониклі верталися додому, щоб напхати черево дешевою їжею і забутись у мертвотному сні без сновидінь. А потім збагнув, що я такий самий: сірий і затурканий, із невеселим виразом на обличчі, так само щодня спускаюсь у це чортове метро! Я задихався, хоча причиною тому була не задуха вагона. Я відчував себе глибоко під землею, відчував, як вдихаю огидне повітря, отруєне буденністю, відчував на собі липкі щупальця рутини, які обвили мене з ніг до голови та щосили душили.
Це був перший раз, коли я спробував повернутися до своїх юнацьких мрій, однак намарно. Я вискочив із метро на вулицю і довго стояв, задерши голову, дивлячись у небо, забризкане плямами важких хмар. Повз мене поспішали у своїх справах заклопотані кияни, а я тупився у небесну твердь і силкувався згадати, про що мріяв колись, хоча зовсім нічого не міг воскресити, а те, що ледь пригадував, здавалося настільки безглуздим і несусвітнім, що навіть не вартувало часу та сил, аби про нього мріяти. Голова була порожньою, порожнім було моє життя, і я, хай як це не банально звучить, нестямно через те злостився.
Я шукав відповіді серед попелястого хмаровиння, але воно висіло наді мною незворушним шатром, сірим і таким самим байдужим, як увесь світ довкола. Стояв отак і дивився вгору, поки не заболіла шия. А потім почався сніг…