Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович 5 стр.

– Отже, так, гроші я отримав, усе пучком, уяви, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» – дешеві перекази, я вже прикидав квитки, найдешевші на цей момент через Мілан із пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю, що дорого, але є й по 5000, авіакомпанія має назву «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра вже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…

І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.

– З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – ледь чутно відказав він, – мені треба з тобою поговорити. Пішли.

І Дімон потяг мене за собою. Тієї ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прокралась у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюля та напомповувало нічим непояснюване ледь вловне відчуття дискомфорту.

– Якого дідька ми йдемо до кафетерію? – грубувато запитав я. – Ти хочеш кілька годин сидіти та бронювати білети в харчевні?

– Нам треба поговорити, – повторив, не обертаючись, білорус.

Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились, як у знавіснілого Чебурашки, але продовжував іти за Дімоном. Була вже досить пізня година, через що у кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків (його кроки лунким дробом прокотилися до стелі височенного залу), а потім повернувся до мене і сказав:

– Присядь.

Затамувавши подих, ніби лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на стілець якраз напроти мене.

Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши перед собою руки із розпрямленими, але водночас напруженими долонями; тоді як Дімон йорзав, наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато ховав руки під стіл і блукав очима по спорожнілих полицях буфету.

– Мені вчора телефонувала моя мати… – нарешті почав він.

– Не розумію, до чого тут твоя мати, – ледь не прогарчав я.

– Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, – Дімон намагався говорити рівно та спокійно, проте уникав зазирати мені в очі. – Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.

Я німував.

– Моя мати досить часто спілкується з бабцями-ворожками та знахарками, і вона телефонувала мені вчора, – це не було новиною, Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі всіляким шарлатанством, причому мав звичку по кілька разів на день телефонувати їй та консультуватися з будь-якого приводу. – Так от, вона сказала, що напередодні їй телефонувала одна дуже відома ворожка і запитувала, чи Діма, бува, не лаштується в далеку дорогу, а потім наполягала, щоб я нікуди не їхав, бо… не повернуся звідти.

Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи на реакцію. Я мовчав.

– Уважай, що цій бабці ніхто не прохопився про те, що я вирушаю до Мексики, – містичним голосом продовжив він, – слово честі, Максе, вона сама зателефонувала матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.

Я мовчав. Усе сказане скидалося на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчанкою, Дімон зібрався з духом і промимрив:

– Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… – я вже знав, що він говоритиме далі, – але ти розумієш… я, мабуть… хм… не поїду з тобою…

Від невимовної образи на жорстоку витівку долі я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув ті слова. І тоді зненацька я осягнув: Дімон насправді ніколи не мав наміру їхати до Мексики. Коли я переповідав усім про те, що туди їду, то цілком свідомо робив це для того, щоб у разі непередбачуваних перешкод не відступити від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я казав: «Я їду до Мексики», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати: «Я не їду до Мексики», якими б не були на те причини. Я не врахував, що існують люди, які кидаються словами лише для того, щоб козирнути перед ким-небудь, і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто промовити: «Їду до Мексики» на публіці цілком достатньо, і після того їхати до Мексики в реалі вже зовсім необов’язково.

Я все розумів, однак це не вирішувало проблеми, тому продовжував сидіти, неначе сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвотну мовчанку.

– Якби ще Мігель поїхав з нами, а так…

– То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Дімон, здавалось, аж зрадів, що перед ним не мрець.

– Не тільки, Максе. Мексика – це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

– Коли щось трапиться, ми будемо разом!

– Я розумію, але…

– Що «але»?!

– Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

Одне з найстрашніших слів у житті – це слово «потім». Є ще й інші, як-от «якось воно буде», або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а от потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу саме це слово.

Людям властиво все відкладати на потім, мотивуючи це тим, що на носі – купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно перейматися кар’єрою, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. Хоч, проте, ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, кожен у запасі має сонмище прекрасних замислів щодо того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б завершити проект, заробити трошки більше грошей чи дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся бадьорим і зосередженим на майбутньому, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало й – опа! – виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що весь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», що за всі ці роки вам так і не стало снаги заглянути за ширму та спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.

– Чому ти не сказав раніше?

– Мені шкода, що я так підвів тебе, – Дімону справді було ніяково.

– Слухай, Дімоне, – почав я, намагаючись надати голосові якомога більш приязного тону, проте, хоч як не намагався, однаково скидався на захриплого після грандіозної пиятики тигра. – Ніхто не говорив, що це буде легка поїздка із першокласними гідами та п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика – це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати до Мексики? Отож бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним й ексцентричним, це нагода виділитися, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона, крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна, нічого більше не бачила в тій Білорусі! Зрештою, ти думаєш, мені не лячно пертись у таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!

– Я подумаю, – сухо відрізав Дімон, похнюпившись так, що ледве не вперся підборіддям собі в груди, – я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я зателефоную тобі сьогодні ввечері.

– Даю тобі час до півночі, – холодно просичав я, після чого підвівся і, силкуючись погамувати оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував із ненависного кафетерію геть.

Дорогою додому від незносного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя втрапити мені під гарячу руку на вулиці, але двоє своєчасно дали драла, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав із розпуки, гатив кулаками в стіни та ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку та, здавалося, одним лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів – я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, в якій від мене вже нічого не залежить.

Дімон зателефонував за чверть до одинадцятої. Я щосили намагався погамувати себе, приховуючи зрадливе люте джерготіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Казати такі речі по телефону завжди легше – не треба дивитися у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим укотре розписав усі потенційні небезпеки на нашому шляху так, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою. Загалом він уперто притримувався своєї версії про ворожку та її пророцтво.

Я більше не переконував його. Мрія всього життя, яка, здавалося, вже була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула, як тремке марево, посеред пустелі. Я задихався від люті та безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почувався незручно. Думаю, не так переді мною, як перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався своїх намірів, а намірився і мене відрадити від поїздки, щоб це виглядало, наче я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

– Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись до тієї Мексики? – він трохи помовчав, а після того додав: – Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То була остання крапля: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang.

Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарилася свідомість, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. Але я розумів, що нічого – абсолютно нічого – не можу вдіяти, адже Дімон, урешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його кудись пертися проти його волі.

Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями в густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився в ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій і надій.

ІІІ. Люди вогню

Я сидів на самоті у маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка із восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдиралися кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок і молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко скапував колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними.

Услід за холодом крізь шибу неквапом уповзало двадцять третє травня.

Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від того водночас, з голови не йшла одна-єдина в’їдлива думка про те, як мені тепер учинити. Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи весь шлях – від зародження Мрії й аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло не так. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитися до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко із цим змиритися, як, певне, важко змирятися із програшем майже на фініші. Втім, факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і зосталася Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в ту мить, коли я, як здавалося, намертво стиснув її у своїх обіймах.

Гадаю, ніхто на моєму місці не вагався б, навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для ретирування, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більше, ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на місяць до Мексики, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на всьому материку, яка б переймалася твоєю долею, і, що найважливіше, зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби зреалізувати власну забаганку. Одначе, на щастя (а чи на лихо), на нашій зморщеній планеті ще знайдеться зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» – алігаторові.

Тієї холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

Річ у тім, що на початку я знехтував поясненням одного, на перший погляд, нікчемного нюансу моєї куцої біографії. Я – Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то лише у високосні роки. Вам воно, може, й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосередній стосунок до нашої історії, тому доведеться вам його розтлумачити паралельно із грядущими оповідками про Мексику.

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось у такому разі опускає руки, пускає шмарклі та відступає або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як обвалилися мури Єрихона. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, як би перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, використовуючи всі способи, послідовно та планомірно намагається впоратися із перешкодою. Але є й такі, хто на всі без винятку бар’єри кидається в лобову атаку, хто вважає здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не внесли у хіт-парад біблійних гріхів, і хто на жодній із мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиї бунтівливі душі слугують обителлю палаючого Марса, а мізки – вмістилищем навіжених ідей.

Пробачте за цей філософський відступ, але він необхідний для продовження викладу моїх міркувань.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo sapiens. Бігме, вони такі, як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні та щиросердні, а часом криводушні та каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни припиняють бути Homo sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries. У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю та здоровим глуздом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власної безрозсудності та гарячковості. Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, так необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступного разу обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше. Але… ще жодного разу не дотримувався обіцянки.