За тиждень я вже став докою у віртуозному виголошуванні довгих мексиканських назв, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу та починають боліти зуби. Майже не затинаючись, я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».
Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли до Оахаки та зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, адже відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, а дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).
Зазирнувши на сайт, де можна було довідатися про розклад руху та ціну проїзду, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами, та всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600 $. Я аж збілів. «Це що за дурня така? – думаю. – Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якийсь задрипаний автобус?!»
Ситуація наближалася до критичної, адже я вже мав візу, на руках квитки на всі літаки, а втім, за таких цін на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати у Швеції пальму, щоб перевірити, чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися місяць одним лише повітрям добропорядному християнину якось зовсім не пасує.
Водночас мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах – Мексика скидалася на країну для мільярдерів.
Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голові стрельнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатися про її курс у співвідношенні з доларом. У дію вступив електронний усезнайко Wikipedia, який догідливо повідомив, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую, «…the symbol used for the peso is «$», basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency»…
* * *
Майже два тижні пішло на те, щоб надати моєму планові вигляду, який удовольнив би навіть найбільш прискіпливого педанта. Втім, врешті-решт із генеральним планом було покінчено.
Останньою фазою підготовки став добір похідного спорядження.
Давно відомою є істина, що для «бекпекера» найважливіше – це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення й остраху бути висміяним скажу, що останнє питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, на що перетвориться подорож: на милу прогулянку чи на шпарке пекло. Прикметно, що шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», що нібито покликана вирішити дилему, ні з біса не вирішує, тому що поняття «найнеобхідніше» може коливатися в діапазоні від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.
Добряче так помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, схарактеризувала як «the smallest backpack ever».
Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались узяти таксі та рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалось, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені зрештою вдалося переконати її, що це все, що я маю із собою, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-гойдалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».
Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пошкодувати її психіку і сказав, що мій рюкзак – це результат останніх досягнень українських учених у галузі нанотехнологій, тому туди можна запихати речі завбільшки з рояль.
Усе необхідне я придбав в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.
Ось перелік усіх тих речей, які я мав намір узяти із собою за океан, ураховуючи ті, що вдягав на себе:
• три пари майок;
• троє шортів;
• три пари шкарпеток;
• три комплекти спідньої білизни й одні купальні плавки;
• одна сорочка з коротким рукавом (на випадок різкого похолодання);
• друга, тобто додаткова, пара кросівок (у першій я мав їхати);
• гігієнічні причандали (зубна щітка, паста і маленька пляшечка шампуню);
• аптечка (бинт, пластир, активоване вугілля та ще три-чотири мініатюрні пакуночки з пігулками, призначення яких я не знав, бо їх мені силоміць запхнула мама ще тоді, коли летів до Швеції);
• цифровий фотоапарат із комплектом акумуляторів;
• іспансько-український та україно-іспанський словник на 40 000 слів;
• п’ять українських прапорців 9 × 15 см (роздавати на місці аборигенам);
• мобільний телефон і mp3-плеєр;
• паспорт, кредитки, трохи готівки;
• і, нарешті, крутий ковбойський капелюх із крутою ковбойською шворочкою, куплений в одному з магазинів Рівного.
Разом це заважило менше п’яти кілограмів (найважчими снарядами виявилися кросівки та словник), і то було все, чим мені доведеться обходитись увесь місяць за океаном.
Мені шкода шановних читачів, у котрих після мого рішення чкурнути самотою до Мексики ще лишалася слабка надія на те, що я не страждаю психічними розладами, яка, либонь, остаточно зникла після того, як вони побачили вищенаведений перелік моїх дорожніх речей. Утім, мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає. Я зібрав усе, що вважав за необхідне, і десятого липня, за два дні до початку dream-trip, відлетів назад до Стокгольма, готовий підняти вітрила та спрямувати бушприт назустріч незвіданому. Назустріч моїй Мрії.
ІV. Уперед, на Мексику!
Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять що завгодно.
«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам-один. Лишилося менше двох годин до початку Мрії.
Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про всі місця, так звані «a must see». У Стокгольмі вчора весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюся погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко – дощ і навіть грози… Але то таке, не з цукру, не розтану.
Вирішив брати із собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.
Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, а зібраний і зосереджений. Попереду двадцять дев’ять годин дороги та дванадцятигодинний переліт через Атлантику.
Закінчую пакувати наплічника й уперед, на Мексику!
Ciao!»
* * *
Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольма. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою й узяв курс на T-Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходилися докупи всі гілки метро, маршрути автобусів і лінії приміських потягів.
До Мілана я мав добутися на крилах ірландського low-cost «Ryanair», такої собі темної та непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.
Одного разу я уже літав із «Ryanair» до Венеції. Пригадую, тоді впродовж перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопора. Всі інші, враховуючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана та бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто на відмінно. Це був перший раз, коли на мої очах увесь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки шалено аплодував зі сльозами на очах, як у театрі після виступу Паваротті.
Я не плескав у долоні. Мені чомусь хотілося піти та набити пілотові пику.
Тож на T-Centralen я завантажився в сірий слимак-автобус, який курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт зачаївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nyköping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки, як «Ryanair». Такі вже особливості у всіх low-cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки зазвичай ще достобіса добиратися до реального пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма та зовсім не до Мілана, а з хирлявого Нічопіня до Бергамо. Бергамо – це ще одне місто-сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.
Очевидно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я дістався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче в масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп униз у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.
Попри пізній час, у столиці Ломбардії парило та муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до термінала, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоб устигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось надто нагадала рідну Україну; обидві країни взагалі жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тім, що автобуси між благеньким аеропортом у Бергамо та Milano Centrale ходять із 7-ї ранку до 2-ї ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7-й ранку наступного дня я летів до Парижа, – лише від 9-ї ранку до 9-ї вечора. Якби я затримався ще хвилин на п’ять, то вже не застав би останній автобус до Мілана, котрим я ще міг устигнути на центральну станцію до відправлення звідти останнього автобуса в Лінате.
Але я встиг. Захеканий, упрілий і липкий прискакав на посадковий майданчик і ввірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor». Там якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось із них у подібній ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти до багажного відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилося, що валізи просто зникли. У моєму рюкзаку, крім ноутбука, нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічника та запхати його до багажного відсіка внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в голові. – Кому той ноутбук треба?»
Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає та грубшає, ніби погрожуючи знищити все живе. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там, де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.
Поки ми шпарко котилися сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе та страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але незабаром мені це набридло, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи поглядом краєвиди за вікном.
Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив у кріслі, а позаду в салоні розревілося немовля.
Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.
Хмари над головою сунули такі, що страшно було глянути, фіолетові блискавки шугали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То був не зовсім звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як-от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і, зрештою, «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом удав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації всіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин цей нахаба перейшов у нову безіменну фазу, прикметною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.
Стихія шаленіла не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу стала настільки щільною, що водій змушений був спинитися просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття виникало таке, наче сидиш у картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мовби на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.
Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко скочуються до нуля…
Дощ-почвара вщух так само раптово, як і почався, вода зійшла, блискавки стихли і заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілана. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, щоб помахати рукою моєму автобусові в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншого боку вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе, що я думав про італійську транспортну систему, показавши вслід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Якраз у цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…
Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (насправді друге, бо те, що сказав першим, не пропустив би на ці сторінки редактор):
– …Краще б його вкрали.
Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши всі інші важчі валізи по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник – багажне відділення виявилося на дві третини залитим водою.
«Нє, точно, краще б його вкрали, було б не так образливо», – зринуло в голові. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою та правдою служив мені от уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.
На той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за потоком води просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, хляпаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчого смітника викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя із собою по всій Латинській Америці?
Тим часом надворі швидко згущувалися сутінки. Поспішати мені було нікуди (однаково добиратися до аеропорту тепер доведеться на таксі), однак напередодні я начитався багато зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати й ушитися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив усередину руку, й – от чуднота! – всі речі виявилися зовсім сухими! Тоді я врешті припинив лаятися, розчулено шморгнув носом і подумки подякував усім святим укупі із совісними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову покращився, а втім, як небавом з’ясується, зовсім ненадовго.