Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну ніби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, єдина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
О к с а н а
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годі! Що за жарти?
С т е п а н
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,
потім піддається його пестощам).
Г о л о с м а т е р і (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
О к с а н а (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
С т е п а н (утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Г о л о с м а т е р і
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана
і йде до будинку).
II
У М о с к в і.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.
М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара... не носять ноги...
О к с а н а (сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі... Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
М а т и
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнівши)
Та... я чула...
гріха десь не бояться: в церкві божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас...
М а т и
Так скрізь воно по світі:
що сторона — то звичай, а що город —
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
О к с а н а
Чи ми ж туркені?
М а т и
Хай господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому.
О к с а н а
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
М а т и
Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагоджусь у божу путь,
то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! —
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку...
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена,
дивиться на неї. Коротке мовчання).
О к с а н а
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був...
(Засоромившись, уриває).
М а т и (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь...
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
О к с а н а
А батько ж...
М а т и
Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу, і в приказ.
О к с а н а
Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?
М а т и
Не то що сором... От чудна ти, доню,
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
О к с а н а (смутно)
Чому не розумію?..
М а т и
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну.
О к с а н а
Чому ж її Степан не взяв з собою,
як був у.нас?
М а т и
Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
"Поїхала там женихів ловити".
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося.
О к с а н а
Та ще дівочий
той шарахван неначеб форемніший,
а що жіночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Зап'ясти обличчя?
М а т и
Та вже ж не як.
О к с а н а (помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
М а т и
Чого ти, донечко, скажи, чого?
О к с а н а
Та ніяк мовити...
М а т и
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
О к с а н а (цілує їй руку)
Так, матінко. То я... собі гадаю...
коли б я не спротивилася часом,
Степанові в такій одежі...
М а т и (сміючись)
От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
О к с а н а
Та то ж мені...
М а т и
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина,
що інако вберись, то й не пізнає?
О к с а н а
Пізнати то впізнає...
М а т и (глянувши у вікно)
А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
О к с а н а
Еге ж, то він.
а з ним ще два якісь.
М а т и
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
О к с а н а
Чого се, хай бог милує, тікати,
як від татар?
М а т и
Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
О к с а н а (іде за нею)
Ой господи, які се тут звичаї!
Оце — але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О к с а н и і м а т е р і, в теремі ще є Г а н н а, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
М а т и (підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.
О к с а н а (гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
М а т и
Хочеш подивитись
або приміряти?
О к с а н а
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
сьогодні не піду, то ще поспію
перевдягтися.
М а т и
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату).
Г а н н а (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?
О к с а н а
Ото спитала! Що тобі біг дав?
Г а н н а
Та нудно ж, господи!
О к с а н а
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.
Г а н н а
Куди ж се я піду? Яка там челядь?
О к с а н а
А ти хіба товаришок не маєш?
Г а н н а
Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень... Та як до їх ходити?
Матуся вже не здужають, не хочуть
зо мною йти... А ти ще не пізналась
тут з ними... З мамкою сама не хочу,
вона така...
О к с а н а
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.
Г а н н а
Самій не можна по Москві ходити.
О к с а н а
Хіба хто нападе?
Г а н н а
Ні, так, не звичай.
О к с а н а
Ну, вже ті звичаї отут у вас!
Г а н н а
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з їх за веселість?
О к с а н а
Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигой або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу святом.
Г а н н а
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут ізроду не чували, —
співати по гаях!..
О к с а н а
То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Г а н н а
Я мало що Вкраїну пам'ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
О к с а н а
Ванька?
Чому ж би не Івась?
Г а н н а
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли. Він і сам так звик.
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
О к с а н а
А як же
ти тута звешся?
Г а н н а
Аннушка.
О к с а н а
Чи ба!
(немов ухваляючи)
"Ганнушка".
Г а н н а (поправляюш)
Ні-бо, "Аннушка", Оксано.
О к с а н а
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?
Г а н н а
Аксинья чи Аксюша.
О к с а н а
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Г а н н а (лащиться до Оксани)
Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, боже,
як брат тебе з України привіз!
О к с а н а
Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
а може ж, я лиха...
Г а н н а
Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,
забався, не сиди!" А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться)
Оксаночко... ріднесенька... я маю
тебе щось попрохати...
О к с а н а
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена)
Хотіла б, може, що з моїх уборів?
Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе, неначе гетьманівну.
Г а н н а (смутно)
Та ні, сього матуся не дозволять...
Я не об тім... Я хочу попрохати,
щоб ти... пішла зо мною у садок...
О к с а н а
Ото й всього? Було про що просити.
Ходім хоч зараз.
Г а н н а
Ні, не зараз, потім...
О к с а н а
Коли ти схочеш. Що ж там у садку?
Г а н н а
Та, бач... самій отам в садку сидіти
мені не можна...
О к с а н а
Вже й сього не можна?
Г а н н а
А з мамкою піти — вона розплеще
усім про те, чого я там сиджу.
О к с а н а (сміючись)
А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
Г а н н а
Та я нічого... тільки виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці. Вони надвечір їздять.
О к с а н а
Либонь, царський стрілець тобі устрелив
дівоче серденько?
Г а н н а
Та я ж, Оксано,
заручена.
О к с а н а
За царського стрільця?
Г а н н а
Авжеж.
О к с а н а
То чом же він до нас не прийде?
Г а н н а
Хоч би й прийшов, то я ж хіба побачу?
Я в теремі, а він там, у світлиці.
О к с а н а
То вам і бачитись не можна?
Г а н н а
Де ж там!
О к с а н а
Прилюдно — ні, а тільки крадькома?
Г а н н а
Ні, як то крадькома?
О к с а н а
А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.
Г а н н а
До нього?
Ні, я ще сорому не загубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила проводжати
мене на сходини?.. Невже, Оксано,
вважаєш ти, що я така нечесна?
О к с а н а
Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоїть на розмові
з своїм зарученим, то вже й нечесна?
Г а н н а
Авжеж, тут так.
О к с а н а
Навіщо ж ти виходиш
туди в садок?
Г а н н а
Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його нігде не бачу,
хіба що в церкві.
О к с а н а
Де ж ви розмовляли?
Г а н н а
Нігде.
О к с а н а
А як же він тебе посватав?
Г а н н а
Як? Через сваху. Як звичайно всі.
О к с а н а
Я щось не розберу.
Г а н н а
Бо ти не знаєш
тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
тобі розкажуть, бо всього достоту
і я не знаю.
О к с а н а
Нібито виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?
Г а н н а
Так найпристойніше.
О к с а н а
Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки.
Потім стиха, мрійливо).
Я ж було щовечір
виходжу до Степана на розмову.
Г а н н а
Як заручились?
О к с а н а
Та... як заручились...
Ну, раз стояла з ним, не заручившись,
інакше хто ж засвататися може?
Г а н н а (закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
Г а н н а
А твоя матуся
не знає й досі про твої стрівання?
О к с а н а
Чому не знає?
Г а н н а
Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
О к с а н а
Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
Г а н н а
Оксано!
Що тільки ти говориш?
(Знову закриваєтьс я)
О к с а н а (сміється)
От дурненька!
С т е п а н (увіходить поспішно)
Оксаночко, перевдягнися швидше
в московське вбрання. Там прийшли бояри.
О к с а н а
Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
С т е п а н
Бачиш, любко,
ти маєш тільки їх почастувати
та й знов у терем вернешся.
О к с а н а
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому, чи, може, як інакше?
С т е п а н
Ти винесеш їм на тарелі меду, —
матуся прилаштують, як там треба, —
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста...
О к с а н а
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені причулося?
С т е п а н
Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, —
то тільки звичай!
О к с а н а
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!
С т е п а н (понуро)
Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.
О к с а н а
Таке вигадуєш!
С т е п а н
Ба ти не знаєш,
які тут люди мстиві... За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, — вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готово "слово й діло".
О к с а н а
Ти не жартуєш?
С т е п а н (ще понуріше)
Як тобі здається?
О к с а н а (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?