Тед Качинський був нашим сусідою. Його дім був праворуч від нашого дому. Я й гадки не мав, що прямо біля мене живе людина, котра виношує щось лихе проти Америки. Я знав його — він був хорошим чоловіком, завжди добре вбраний, добре поголений, такий підтягнутий, в елегантних окулярах. Коли він ішов по вулиці, було приємно подивитися на нього — він не йшов, він, здається летів чи підстрибував, вітаючись із кожним мешканцем нашого кварталу. Хто не знав містера Качинського? «Невже містер Качинський, наш містер Качинський, — думав я, — може виявитись агентом імперії зла? Невже він один із тих знавіснілих на цілий світ росіян, котрі прагнуть підірвати нашу планету атомною бомбою?» Мені не вкладалося в голові, як такий приємний чоловік може служити злу. І все ж, з’ясувалося, може. У поліції мене попросили розказати все, що я почув по телефону, агентові ФБР, пам’ятаю, його звали агент Рік Слоуп. Агент Слоуп був високим, плечистим чоловіком зі сріблястим волоссям і холодним твердим поглядом. Ми сіли з ним у окремій кімнаті, він замкнув двері на ключ, закрив жалюзі на вікнах в офіс і попросив мене розповісти все, що я знаю про містера Качинського. Він сказав мені, що з цього моменту я переходжу під прямий захист агентства з федеральної безпеки, що моє життя у надійних руках і я можу не боятися розповісти всю правду. Правду кажучи, що я міг розповісти тоді? Що містер Качинський — це той приємний, добре поголений поляк із широкою усмішкою на обличчі? Що містер Качинський кожного разу, коли бачив мене, вітався зі мною: «Привіт, малий»? «Як довго ви знаєте містера Качинського?» — спитав мене агент Слоуп. — Уже десять років, — відповів я, відчуваючи, як щораз менше мені подобалося те, що відбувалось. Я вже почав жалкувати, що звернувся до поліції. «Послухайте, — сказав я. — Можливо, тут якась помилка. Можливо, я неправильно зрозумів, що мав на увазі містер Качинський, і він просто невинний продавець взуття! Я знаю його десять років, і за цей час я ні разу не бачив у ньому нічого підозрілого, сер!». Агент Слоуп піднявся зі свого місця, підійшов до мене, сперся на стіл своїми кулачищами і сказав: «Послухай, хлопче… Тед Качинський — агент комуністичної розвідки у Сполучених Штатах. Ти допоміг нам знайти людину, котра переховувалась від нас понад дванадцять років. На ньому висить п’ять убивств ні в чому не винних людей — двоє поліцейських, двоє цивільних і один агент ФБР. Твої свідчення зроблять неоціненний внесок у затримання цього нелюда. І навіть більше — ти допоможеш нам виявити і знешкодити всю їхню мережу, котра буде вбивати людей, здійснювати свою грабіжницьку діяльність, поки, врешті, не зробить усе, аби Америка зникла з обличчя землі. Подумай добре, кого ти намагаєшся прикрити зараз. Подумай, на чиїй ти стороні, хлопче». Сказавши це, агент Рік Слоуп повернувся на своє місце, а я, з обмоченими штанями, почав розповідати усе, що знав про життя містера Качинського — про людей, з якими він спілкується, про його розпорядок дня, про його звички. Я сказав їм усе, що знав — навіть те, що містер Качинський любить молоко і завжди бере дві пляшки у молочника замість одної, хоч і живе сам. Агент Слоуп вислухав мене уважно, весь цей час наша розмова записувалася на невеличкий магнітофон, і напевне, вона досі десь зберігається в архівах Бюро. Так чи інакше, я здав містера Качинського повністю, наскільки лише міг. Коли я вийшов із поліцейського відділку, я зрозумів, що більше ніколи не зможу бути таким, як раніше. Чи були у нас якісь стосунки з містером Качинським? Так, він називав мене «Гей, малий!» — і завжди кидав мені бейсбольного м’яча, коли той ненароком залітав до нього на подвір’я. «Як справи, малий?», «Хороший день, чи не так, малий?» — говорив він іноді мені на вулиці. Я йшов пішки кілька кварталів до нашого дому, уже достатньо зрілий, аби відчувати усю тяжкість того, що скоїв, але ще не достатньо дорослий, аби відмахнутися думкою про те, що врятував країну. Можливо, я й справді захистив себе і своїх сусідів від кровожерного маніяка-комуніста, але тоді я відчував жаль від того, що містер Качинський більше не кине мені м’яча і не гукне: «Гей, малий, як справи?» Кілька днів я ходив на роботу пригнічений і напружено дослухався до всіх телефонних розмов. Чи хтось чув щось про містера Качинського? Чи хтось іще замовляв югославські черевики з тупими носаками? Але скрізь стояла тиша. У мене почала закрадатися думка — а що, коли мене обманули? Що, коли не було ніякої комуністичної змови, або не було убивств, про які мені розказав агент Слоуп, або ще щось не збігалося? Я знав, що мені тепер ніколи не доведеться дізнатися правди.
І от, через декілька днів, сталось воно. Те, що змінило моє життя по-справжньому і невідворотно. Я повертався з роботи — було лише трохи по п’ятій, був чудовий день середини літа, сонце уже стояло за полуднем. Я побачив на порозі сусідського дому містера Качинського. Він якраз виходив із будинку. У руках у нього був саквояж із взуттям. Сам містер Качинський був, як звично, одягнутий у свій чорний комівояжерський костюм. Окрім саквояжа, в руках він тримав невеличку валізку. Містер Качинський замикав двері свого будинку. «Привіт, малий!» — гукнув він мені, коли побачив, як я входжу на наше подвір’я. «Привіт, містере Качинський, — відповів я йому. — Кудись збираєтесь?». «На Південь, хлопчику! На Південь!» — містер Качинський замкнув двері й радісно підняв над головою кулак із ключами. — Боюсь, роботи в нашому місті для мене вже не залишилося!». «Тоді бувайте, містере Качинський, — сказав я йому. — Приємної подорожі. Удачі, містере Качинський!» «Тобі теж, хлопче, тобі теж!» — сказав він і заспішив до виходу. І тут я побачив, як чорний «б’юїк», що стояв пооддаль нашого дому, раптом під’їхав під подвір’я містера Качинського, і з нього вийшло два федеральних агенти у чорному. «Містер Тадеус Качинський?» — спитав один з них. «Так». «Вас заарештовано. Ви звинувачуєтесь у шпигунстві та антидержавній діяльності…» І тут усе відбулося — швидко, мов у кіно. Містер Качинський вихопив з-під поли піджака пістолет і всадив дві кулі в живіт федералу. Він кинув саквояж із взуттям і хутко побіг по вулиці, так спритно, наче був професійним спортсменом. Другий агент, що стояв трохи далі, витягнув зброю, прицілився, тримаючи пістолет обидвома руками, і дав два залпи. Я побачив, як містер Качинський, що добіг уже до кінця вулиці, впав, як підкошений, обличчям на землю. Упав, і більше не підіймався. Я дивився на все це, мов на сцену з кіно, із відкритим ротом. Я не міг повірити, що воно відбувається насправді. Що мій сусіда виявляється шпигуном, що я здаю його в руки ФБР, що мій сусіда убиває на моїх очах федерального агента, після чого падає, підкошений кулею в спину. Ніби в трансі, з усе ще відкритим ротом, я підбіг до машини, з якої вийшли агенти. Той, що стріляв у Качинського, схилився над підстреленим агентом на одне коліно і послухав, чи б’ється серце. Я подивився на нього, сподіваючись, що він підійме голову, подивиться на мене й похитає головою, засвідчивши таким чином смерть колеги, але той навіть не глянув у мою сторону. Він сів до авто і по рації сказав: «Ми взяли його. Є жертви». Я побіг по нашій тінистій вулиці в кінець, туди, де лежало тіло містера Качинського. Він був схожий на городнє опудало, яке здуло вітром — розкинув руки і ноги, вивернув на бік голову. На асфальті довкола містера Качинського розповзалася яскрава калюжа крові. Містер Качинський не ворушився. Я побачив маленьку дірку в його піджаку на спині, трохи лівіше від центру, на рівні серця. І тоді я зрозумів, що містер Качинський мертвий.
Пастор О’Ніл важким поглядом дивився крізь шибу бару на метушню на вулиці. Споночіло, по вікну барабанив дощ, і вулиця майоріла кольоровими парасолями і дощовиками.
— Я не знаю, для чого Господь вибрав мене, — сказав він. — Чому саме я став інструментом у Його руках. Я не знаю, чому то мусив бути саме містер Качинський, а не хтось інший. Але відтоді я не переставав собі ставити запитання: чи міг я змінити все, що відбулося? Чи мав я можливість якогось вибору в тій ситуації? Можливо, якби я змовчав, містер Качинський залишився б живим, але не стало б Америки? Хто знає. Я зрозумів одне: що я маю можливість вибирати, кого з ким пов’язувати. Я був звичайним телефоністом, не закінчував університетів, але я розумів, що, якби не було моєї професії, навіть якщо в тебе три освіти, а тобі треба терміново задзвонити своїй мамі, чи жінці, чи синові, ти не зможеш. Розумієш? Вся суть у зв’язку, в тому, що є хтось, хто допомагає підтримувати його. У таких телефоністах, як я. Після тієї події з містером Качинським я пішов до місцевої церкви, де по неділях збиралися баптисти і читали Біблію, і став приходити туди щовихідних. Я все хотів зрозуміти — навіщо? Навіщо Господь дає нам свободу волі, а потім ставить у такі обставини, що ми не можемо нею скористатися?
— Ви зрозуміли це? — спитав Асура Махарадж. — Ви знайшли відповідь?
Пастор О’Ніл усміхнувся.
— Я простий телефоніст, а що може знати телефоніст? Він просто поєднує одне серце з іншим, в надії, що колись усі серця поєднаються в один ланцюг, і всі знову зможуть чути одне одного. Так чи інакше, я охрестився в церкві і став її прихожанином. Згодом я зустрів там одну чарівну юну леді, майбутню місіс О’Ніл. Ми побралися, й у нас з’явився маленький Джонні. Ну, а далі ти вже знаєш… Я прожив непросте життя, скажу тобі відверто. Я бачив усяке. Якось я відчув, як усе, що я бачу несправедливого у світі, переповнює мене, й, аби дати цьому вихід, я почав говорити. Людям подобалося, як я говорив їм. Дехто навіть казав, наче я говорю про Бога так переконливо, ніби Він справді існує, — пастор О’Ніл усміхнувся. — Так я став проповідником. А що мені розкажеш ти? Ти пригостиш мене ще одним віскі? Здається, я розказав тобі добру історію, варту якоїсь подяки.
— Я без цента, — не збрехав Асура Махарадж. — Але, може, історія у відповідь задовольнить вас?
Пастор О’Ніл розчаровано окинув поглядом Асура Махараджа. Незадоволено стиснувши губи, він запалив іще одну сигарету, відкинувся на спинку крісла і промовив:
— Ну гаразд, юначе, я слухаю тебе. Що ти мені можеш розказати сьогодні? Але, їй-Богу, твоя історія мусить бути справді доброю, якщо ти хочеш спокутувати переді мною свою скупість.
— О, так, отче, це хороша історія. Вона розпочалася давно-давно тому, на одній віддаленій планеті… тобто, в одному далекому і закинутому містечку якось жив хлопчик.
— Як звали твого хлопчика?
— Його звали… Джонні.
— Як мого сина?
— Точнісінько, як вашого сина. Він, до речі, був чимось навіть схожим на вашого сина — він виріс у сім’ї зі строгим батьком, який мріяв, аби його син став торговцем тканинами. Однак, коли хлопчику було всього… гм… всього десять, все, що його цікавило — це були жаби та ящірки, з якими він грався цілими днями. Батько боявся, що син виросте неробою, і коли хлопчику виповнилося одинадцять, батько влаштував велике свято на його честь. На це свято він запросив найкращих мудреців, які жили у цьому містечку…
— Мудреців?!
— Так. Усіляких викладачів, педагогів, філософів, святих людей, котрі присвятили своє життя пошуку істини.
— Підозрюю, діло відбувалось у вас у Пакистані.
— Південніше, — Асура Махараджа усміхнувся. — на цій церемонії зібралася вся велика родина Джонні — його дядьки, тітки, бабусі, дідусі, кузини і кузени, а також усі сусіди. Було розбите велетенське шатро — просто безмірне, накрите велетенською білою тканиною, а під шатром були розстелені найкращі килими. Столи ломилися від страв, для такої події було приготовано сто вісім видів наїдків: гори найкращого білого рису, политого пряженим маслом, великі казани з паруючими рагу та супами, гострими і солодкими підливами та соусами, копи свіжого домашнього хліба, пирогів зі солоною, гострою та солодкою начинками, величезні таці з халвою і солодким рисом, печивом, здобою, фруктами в клярі, свіжими фруктами та морозивом чекали, коли їх почнуть роздавати зголоднілим гостям.
— У вас там, я бачу, любителі попоїсти.
— Авжеж. Це була дуже стара родина, з хорошими традиціями. І от, згідно з бажанням батька, в цей день хлопчик мав вибрати собі учителя і піти до нього на науку. Але перш, ніж це сталося б, хлопчик повинен був пройти ритуал, який проходили усі хлопчики цього містечка, коли вони сягали одинадцяти. Один із мудреців, котрі були запрошені на церемонію, брав хлопчика за руку і відводив на край села. Там, на піску, він малював три лінії. І тоді він казав хлопчикові: «Зараз ти повинен зробити вибір: якщо хочеш відректися від цього світу, ти повинен переступити ці три лінії, якщо ж хочеш залишитися і продовжити навчання, то можемо повертатися назад». Коли хлопчик переступав ці лінії, батьки уже не мали права його кликати назад у сім’ю — хлопчик ішов світ за очі, аби одного дня зустріти правду.
— Дивний звичай, варварський.
— Так, погоджуюсь. Зараз він уже практично відійшов, але тоді, коли сталася ця історія, традиції ще були живими у нас… Отож, перед тим, як відпустити Джонні з мудрецем, батько суворо наказав йому в жодному разі не переступати трьох рисок. Він сподівався, що хлопчик повернеться додому, вибере собі наставника і почне потихеньку опановувати науку, а там, набравшись розуму, продовжить батькову справу. Хлопчик запевнив батька, що зробить саме так, як той просить. Однак, коли наставник вивів хлопчика за місто і намалював на піску три риски, той подивився на селище, де всі от-от мали розпочати розкішний бенкет на його честь, пригадав батька, матір, своїх друзів, і сказав, що хоче відректися від світу. Він переступив три лінії, і ніхто не мав права йти за ним, повертати його. Хлопчик пішов у джунглі, і більше ніхто з родини ніколи не бачив його. Хлопчик довго ішов через джунглі, минав густі зарості й болота, лісові джерела і галявини, повні пахучих квітів, минав ріки та гори, ніде не зупиняючись, обходячи поселення і мандрівців. Він харчувався плодами, які знаходив по дорозі, а воду пив із річок, яких текло в тих лісах доволі. За час, поки він продирався крізь лісову хащу, його одяг подерся і заскоруз від бруду, а сам він став схожий на опудало — з кучмою густого волосся, в яке набилося гілочок, із замурзаним обличчям і великими очима. Хлопчик так довго йшов лісом, що потроху вже розучився говорити. Одного дня він відчув страшенну втому від своєї мандрівки. Хлопчик сів під деревом і задумався над тим, для чого він іде. Адже він залишив усе — батьків, родину, хатні вигоди і смачну їжу. Його цікавила тільки правда — а саме, він хотів пізнати, навіщо він з’явився на цей світ, для чого йому був даний розум, здатний пізнавати, і який сенс у всьому тому, що відбувалося навколо. Хлопчик так довго і так зосереджено думав над цими запитаннями, що в один момент перед ним з’явився чоловік надзвичайної вроди — він був одягнутий у золоті шати, що сяяли, наче блискавка, прикрашений гірляндою з духмяних квітів, на голові у нього була золота діадема, а в руках він тримав горнятко з молоком і тарілку з їжею. Від чоловіка струменіло таке сяйво, що хлопчик затулив обличчя руками. Прекрасний чоловік простягнув йому тарілку з їжею і горнятко з молоком і мовив: «Джонні, ти не їв уже стільки часу, візьми, будь ласка, я приніс тобі цей солодкий рис і молоко». «Хто ти? — спитав Джонні. — Я ніколи не бачив таких красивих істот! Ти сяєш, наче сотні тисяч сонць, твоя усмішка подібна до вигину овиду, який мені відкривався, коли я підіймався на вершини гір, а твої очі нагадують мені прозорі безодні озер, які я минав у долинах. Будь ласка, скажи мені, незнайомцю, як тебе звати і чому ти з’явився мені?». «Я Правда Істини, — сказав прекрасний прибулець. — Я прийшов до тебе, тому що більше не міг дивитися, як ти босий продираєшся крізь ці зарості, не зважаючи на порізи, які залишало тобі на шкірі гостре листя, не звертаючи уваги на колючки, які впивалися тобі в п’яти. Ти шукав мене, і ось Я перед тобою». Хлопчик був настільки вражений, що з очей у нього полилися сльози. Він упав на коліна перед Правдою Істини і став молитися до Нього: «Будь ласка, не йди, залишайся завжди зі мною». Але Правда Істини тільки усміхнувся і сказав йому таке: «На жаль, більше ми з тобою в цьому місці не зустрінемося. У мене справи, і мені час іти. Але я благословляю тебе все життя пам’ятати про Мене, і наступного разу, уже в кращому місці, ми зустрінемося знову, і ти впізнаєш Мене». Сказавши це, Правда Істини щез, і хлопчик заголосив від горя на весь ліс. А коли трохи заспокоївся, то з’їв солодкий рис, запив його молоком, розбив на дрібні шматки глиняне горнятко і тарілку, яку приніс йому чоловік, і з’їв їх теж. Він продовжив свій шлях, і кожного разу, коли він згадував прекрасного Правду Істини, очі його мокріли від сліз, а серце розривалося від розпуки. Через кілька днів він вийшов у маленьке селище, де жили дуже прості люди. Біля селища протікав струмок, і він побачив, як у струмку, стоячи по коліна у воді, молода дівчина прала одяг. Хлопчик замилувався цією дівчиною, бо в її юній вроді він побачив відблиск краси Правди Істини, і він вирішив, що через неї зможе знову наблизитись до того прекрасного чоловіка. «Хто ти?» — спитав він у юнки. Дівчина злякалась його, тому що хлопчик був геть чорним після стількох місяців блукань, тільки очі блимали на обличчі. «Не бійся, — сказав він. — Я син заможного купця, на церемонії повноліття я сказав своїм наставникам, що хочу відректися від світу, аби пізнати Правду Істини, і пішов у джунглі. Я довго блукав джунглями й одного дня Правда Істини прийшов до мене. Тепер я хочу повернутися до людей і робити те, що мені належить робити. Стань моєю дружиною, о прекрасна, хоч ким би ти була». Дівчина вислухала його і по його вченій мові зрозуміла, що хлопчик справді був із хорошої родини. Вона сказала йому: «Мене звати Дженні. Я донька вчителя англійської мови при євангельській місії в нашому селищі. Ти говориш як учений чоловік, і судячи з твоїх слів, тебе не цікавлять матеріальні здобутки. Отже, ти звільнився від хтивості, заздрості, гніву, жадібності, омани й безумства. Я схиляюсь у поклоні перед твоїми піднесеними якостями, незнайомцю, але, перш ніж дати тобі відповідь, я повинна спитати згоди у свого батька. Зачекай мене тут наразі. Поки мене не буде, о достойний, ти можеш прийняти омовіння у теплих водах цієї річки». Сказавши це, дівчинка пішла у село, а Джонні, як і попросила його Дженні, прийняв омовіння, змиваючи з себе бруд усіх місяців своїх блукань. Коли води річки очистили його, він сів на березі й узявся витягувати зі свого волосся кору і галузки. Нарешті, з’явилася дівчина зі своїм батьком, вчителем англійської мови у євангельській місії. Батько привітав малого мандрівника і сказав, що перш ніж він віддасть свою доньку йому в дружини, той має відповісти на три його запитання. «Я слухаю», — сказав Джонні покірно. «Мої три запитання такі, — сказав батько Дженні. — Що найважче у світі, що найлегше у світі, і в чому щастя для людини?». Джонні вклонився батькові Дженні й сказав: «О, шановний батьку, відповіді на твої запитання такі: найлегше у світі — чисте серце, найважче — сльоза голодної дитини, а щастя людини в тому, щоби після цілого дня чесної праці вдома його чекала любляча дружина і трохи теплої їжі на вечерю». Почувши ці слова, батько Дженні обійняв малого Джонні як власного сина, і віддав йому свою доньку за дружину. Того ж вечора у місцевій протестантській церкві вони повінчалися, і Джонні став жити разом із Дженні і її батьком у євангельській місії. Роки йшли за роками, Джонні дорослішав, у них із Дженні з’явилися діти. Джонні влаштувався на роботу в місцеву школу. За час, поки вони жили у селищі, селище розрослося, у нього приїхали нові люди, і скоро на місці невеликого поселення виникло місто. Джонні працював у євангельській школі, яку вони відкрили разом із батьком Дженні, а після роботи приймав людей, аби дати їм мудру пораду. Згодом слава про мудрого хлопця поширилася по країні і дійшла до столиці. Губернатор округу запросив Джонні стати його радником, і Джонні разом із Дженні переїхали у столицю.