Тоді чоловік зиркнув на Тедді одним своїм косим оком і сказав: «Чого ти розкричався? Не можна вже чесним людям поплавати спокійно! Іди он на той берег топитись. Тут я плаваю. Іди, не заважай мені».
«Ах так, — подумав Тедді. — Ну зараз я тобі покажу!»
«Гей, дядьку! — закричав він старому. — Я чув, сьогодні губернатор на ринку роздає золото всім бідним і калікам! Поспіши, поки ще залишилося щось!»
«Якщо це було б правдою, — крикнув йому дід. — То ти перший побіг би туди, а не шукав, де втопитися! Не заважай. І взагалі, іди геть. Це моя ріка», — і далі плаває собі, мов нічого не трапилось.
Тедді сів на мості й задумався. За той час чоловік, що плавав у річці, виліз на берег, узяв свою палицю, накинув на себе своє ганчір’я і пішов до Тедді. «Ходімо зі мною, — сказав йому чоловік. — Я знаю, хто ти і що з тобою сталося. Мене звати Акбар, я цар жебраків, і все навколо — це мої володіння. Ти хороший хлопець, я хочу тебе зробити принцом свого королівства. У мене якраз немає синів, і я думав, кому це все я міг би віддати у спадок».
«Цар жебраків? — спитав Тедді. — А як це?»
«Жебрак — це той, у кого нічого немає, — сказав йому Акбар. — А я цар усіх жебраків, тому що у мене немає нічого більше всіх».
«Ну, ходімо», — сказав Тедді, і вони пішли. Вони йшли містом, і Акбар показував Тедді: «Ось ця площа — це все моє, ось цей парк — він весь мій. Он ця дорога — вона вся моя, аж до наступного міста». Врешті вони прийшли під дерево в центрі міста, де спав Акбар. «Заходь, любий сину, почувайся, як вдома, — сказав йому Акбар. — Тепер це все твоє. Я приляжу на годинку, подрімаю, бо щось втомився вже, а ти піди принеси нам чогось поїсти». Сказав це і ліг під деревом спати. Тедді подумав: «Треба ж такому статися! Уже ніч на дворі, а мій тато-цар посилає мене принести щось поїсти. Ще якби ноги були, а то ж навіть ніг немає!». Ще трішки подумавши, Тедді вирішив: «Я — син великого царя. А хто відмовить синові царя? Треба піти щось принести. А то батько гніватись буде!». І Тедді поповз до останньої крамниці, яка ще була відкритою. У тій крамниці продавалися овочі, фрукти, горіхи. Біля крамниці лежали великі купи зіпсутих овочів, і Тедді поповз до них, щоб вибрати щось батькові і собі на вечерю. «Що це за злодій хоче вкрасти мої гнилі фрукти?» — закричав на нього господар крамнички, коли побачив Тедді. «Це я, син великого царя Акбара! Мій батько такий могутній, що він може купити все, що в тебе є в крамниці! Йому не треба навіть купляти, це все і так належить йому», — сказав Тедді.
«Перекажи свому батькові, що коли він такий могутній, нехай сам прийде до мене в крамницю і покаже свою королівську печатку. Тоді я дам йому стільки фруктів, скільки Його Величність зможе взяти».
Тедді знизав плечима і поповз назад до свого батька-царя. «Батьку, — став він будити Акбара. — Продавець фруктів не хоче мені давати фруктів для тебе. Каже, що не дасть нічого, поки ти не покажеш йому своєї царської печатки!»
Акбар тільки перевернувся на інший бік і сказав: «Піди до цього продавця фруктів і скажи, що ще не відомо, чи він зможе мою печатку побачити. Дурням вона не являється, а розумному вона не потрібна. Тому, коли він не хоче вийти на дурня, нехай дасть тобі фруктів і більше не турбує мене. Скажи, що я розсердився. Якщо він не хоче накликати на себе гнів могутнього царя Акбара, нехай дає всього якнайбільше». Тедді вислухав цю настанову свого батька і знову поповз у крамницю, котра вже от-от мала зачинитися.
«Мій батько цар сказав, що тільки розумний зможе побачити його печатку, а дурному він і показувати не буде. Тому давайте фруктів, дядьку, бо мій батько уже розсердився, не випробовуйте терпіння великого царя».
Продавець фруктів нахилився до Тедді і дав йому цілий кошик фруктів.
«Занеси ці фрукти до свого батька і скажи, що я був великим дурнем, раз не побачив одразу, з яким могутнім царем маю справу». Тедді, задоволений, взяв кошик із фруктами і потягнув його під дерево, де дрімав його названий батько. «Дивись, тату, господар фруктової крамниці дав нам фруктів. Він просить вибачення, що не зрозумів відразу, з яким великим царем має справу». Акбар і Тедді поїли фруктів, але щось не переставало непокоїти хлопчика. «Тату, — сказав Тедді. — поясни мені будь ласка, що то за печатка, яку не можуть побачити дурні, і яку бачать тільки розумні?»
«Ти ще малий, щоб знати такі речі, — сказав йому Акбар. — Не займай батька. Завтра в нас великий день, треба правити цим королівством, а щоб правити, треба мати сили, тому лягай і спи».
І Тедді, так нічого й не зрозумівши, ліг і заснув. Прокинувся він від того, що біля дерева, під яким він спав, зібралося багато людей і всі вони про щось розлючено говорили.
«Це він, — говорив один із чоловіків у натовпі. — Вчора він взяв у мене хліб і не заплатив, сказавши, що він — великий цар Акбар!»
«А в мене він брав овочі й рис!» — сказав другий.
«А в мене він ледь не забрав найкраще незбиране молоко! Побиймо цього обманщика!»
Почувши це, Тедді став будити Акбара: «Тату, тут зібралися якісь люди, здається, вони хочуть побити тебе! Прокидайся!»
Акбар розплющив одне своє косе око, подивився на них і сказав: «Нехай спершу розберуться з моєю сторожею». І коли він сказав це, раптом з’явився продавець фруктів із сусідньої крамниці, який прийшов на шум натовпу подивитися, що робиться. Коли він почув, що Акбара збираються убити, він закричав: «Зупиніться, ви не знаєте, що збираєтесь зробити!». А коли натовп зупинився, продавець фруктів упав на коліна перед Акбаром і став молити його: «О провелителю, будь ласка, пробач цим людям, що прийшли до тебе з ворожими намірами. Воістину, дурні не бачать твоєї печатки, а розумному вона не потрібна!»
«Слухай, — сказав один із розлючених торговців, — поясни, в чому справа, чому ти захищаєш цього волоцюгу, який видурює у нас наш товар?»
«О шляхетний, — сказав продавець фруктів. — Цей чоловік — воїстину цар усього, і якщо ми спробуємо завдати йому кривди, велика біда спіткає нас і наші сім’ї. Цей чоловік нічого не має, і дурному здаватиметься, що він — найбільший жебрак, який тільки може бути. Однак той, хто має розум, може зрозуміти, що цей чоловік — найбагатший чоловік у нашому місті».
«Поясни, що ти маєш на увазі, — погрозливо сказали йому чоловіки. — Бо якщо не поясниш, ми поб’ємо за компанію ще й тебе».
«Ніякого обману тут немає, — сказав подавець фруктів. — Поміркуйте самі. Хіба наш товар належить нам? Сьогодні він цілий, а завтра він зігниє, або засохне, або його з’їсть міль. Далі, хіба належить нам наш дім? Може прийти буря, або землетрус, або повінь, і забрати у нас наші доми. Або наші сім’ї — може прийти хвороба, або якесь нещастя. Або статися війна і всі, кого ми любили і вважали своєю сім’єю, помруть. Тому, насправді нам нічого не належить. Але й це ще не все. Насправді ми самі теж не належимо собі. Наше тіло старіє і врешті помре, і нам доведеться розпрощатися з ним. Наша пам’ять слабне і в якийсь день вона підведе нас. Наш розум в один момент може зрадити нас, і ми не будемо знати, що зробити, коли він покине нас. Навіть повітря, яке ми вдихаємо, не належить нам, бо ми мусимо його видихати. Так?»
Всі чоловіки почали гомоніти між собою і врешті погодилися: «Так».
«А цей чоловік, — продовжив далі продавець фруктів. — Найбагатший серед нас. Він відмовився від свого розуму, і тому він опанував свій розум. Він відмовився від своїх почуттів, і тому він опанував свої почуття. Він відмовився від усього, і тому він панує над усім. Такому чоловікові треба поклонятися як святому, і той, у кого є розум, побачить, що перед ним великий володар, а в кого розуму немає, той буде міряти могутність іншого грошима та іншим багатством».
Чоловіки почіхали голови і розійшлись.
Тоді Акбар прокинувся, подивився, що розлючених продавців з ринку вже немає, позіхнув і сказав: «Ну от, бачиш, моя сторожа сама справилася з цим військом». Тоді Тедді спитав у продавця фруктів: «Скажіть, а як ви зрозуміли, що мій батько — такий великий цар?»
Продавець фруктів усміхнувся: «Я побачив, що твоє серце чисте, а серце очищується у спілкуванні зі святою людиною. Святий — це той, хто розуміє, що все в руках Бога. Так я зрозумів, що твій батько — великий правитель, тому що за ним стоїть Сам Господь».
Асура Махарадж усміхнувся.
— Оце все, що я хотів тобі сказати, Джонні. Сподіваюся, ти не шкодуєш, що заглянув сюди на п’ятнадцять хвилин? Мені вже час іти, — Асура Махарадж поклав пару дрібних купюр на стіл і взяв коричневий поштовий конверт із чимось ваговитим всередині. — Приємно було познайомитись, Джонні. Щасти тобі! — Сказавши це, Асура Махарадж вийшов із кафе і мружачись від яскравого весняного сонця, попростував по вулиці, ідучи геть від «Жовтого дому».
Джонні сидів, усе ще не розуміючи до кінця, що сталося з ним. Він витягнув сигарету, запалив і зрозумів, що той чоловік виявився не меншим злодієм, ніж герой його історії.
Він ішов на зустріч із болем у серці, знайомим вугляним розпачем, що пік його вдень і вночі, від якого він утікав, скільки пам’ятав себе.
І тепер цього розпачу не було. Чоловік із очима кобри вкрав увесь його розпач. Джонні, відчуваючи, як незнайома, забута вже радість поступово входить йому в груди, кинув банкноту на стіл, поклав сигарети в кишеню і з почуттям якогось особливого задоволення вирушив назад у перукарню. По дорозі він йшов і усміхався.
***
Центральний парк входив у свою найніжнішу пору — пору весняного цвітіння. Був пообідній час, коли більшість людей ще залишалися на своїх робочих місцях, і парк належав матусям із дітьми, продавцям гарячих сосисок і пенсіонерам, котрі вийшли на сонце погріти кості.
Асура Махарадж очікував на лавці біля озера, коли сонце стане в потрібному положенні, аби професор літератури Семюель Бартлебі відчув, що йому пора вийти на свіже повітря, випити кави і прочитати пару сторінок «Віллидж войс».
— Ну, і що ти про все це думаєш? — спитав у Махараджа його кузен Чапака, що сидів на лавці поруч і теж мружився від яскравого, незвичного для мешканців підземних світів весняного сонця.
Асура Махарадж знизав плечима.
— Я не шкодую ні про що, якщо ти про це.
— Але ти не знайшов своєї Даші, — зауважив Чапака. — Хіба вона не була метою твоїх пошуків?
Махарадж подивився на кузена. Того справді цікавила відповідь — оце дивувало. Кузен сильно змінився з часів, відколи Махарадж залишив Паталу. Здається, він став глибше зазирати в себе, і, хоч не показував цього, за маскою цинізму, схоже, став приховувати щось дуже потаємне.
— Іноді мені здається, сама подорож і була моєю ціллю. Все те, як воно відбувалося. Кожна хвилина. Я відчував кожну хвилину так, ніби вона і є кінцевою метою моїх змін. І це найкраще, що зі мною могло статися.
— А Даша?
— Плани цього світу мені не відомі. Можливо, колись ми зустрінемося. Зрештою, та одна коротка зустріч змінила мене дужче, ніж усе моє попереднє життя. Я не смію надіятися на більше. А, крім того, який інтерес знати все наперед? Я розчарувався у плануванні, Чапака, мені більше не цікавить, що буде. Я почуваюся щасливим від того, що стається прямо зараз, тут. Розумієш, у тому вся інтрига, що ти на волосині.
Чапака скептично усміхнувся.
— На низах про тебе говорять, як про героя.
— Справді?
— Так. Але більшою мірою ти залишився в пам’яті як божевільний. Божевільний герой, про якого хочеться поскорше забути. Така вже природа наших братів.
— Ти став дивитися на своїх родичів інакше, ніж раніше. — зауважив Асура Махарадж. — Раніше ти не відокремлював себе від них.
— Тобі здається, кузене. Ми просто давно не спілкувалися. То що, ти даєш мені рукопис?
Асура Махарадж витягнув із коричневого пакета пачку скріплених кнопками аркушів.
— Ти не боїшся піти на біококтейль за цей рукопис? — спитав Асура Махарадж у свого кузена.
— Я думаю, це буде добрячий скандальчик. Особливо, коли книга дійде до рук помічника судді Раху. За мене не бійся, я працюю через посередників. Те, що я запропонував тобі видати свої записки на Паталі — просто данина моїй пристрасті до експерименту. Мені цікаво це виключно як соціальний дослід.
— Авжеж, — усміхнувся Асура Махарадж. — Здається, тобі пора. Іде мій чудовий пан професор.
— Бувай, кузене, — мовив Чапака Чхорті і розтанув у хмарі фіолетового диму.
Містер Бартлебі сів біля Асура Махараджа, випростав ноги й закректав від задоволення. На лавку біля себе він поставив паперове горня з кавою, в руці у нього був якийсь журнал.
— Вашій незмінності можна позаздрити, — сказав Асура Махарадж містеру Бартлебі.
— Насправді позаздрити потрібно вам, містере Південний незнайомцю. Ваш дзвінок заінтригував мене. Ви розкажете мені більше про події, на які ви натякнули?
— Тут є все, — сказав Асура Махарадж і протягнув йому конверт із рукописом. Сонце блискотіло на збуреній вітерцем поверхні озера, засліплюючи очі Махараджу. Містер Бартлебі взяв конверт, дістав із нього рукопис і почав жадібно гортати сторінки.
— Несамовито, — сказав він. — Якщо це справді те, що я думаю, це несамовито…
— Не зачаровуйтесь. У цій книзі немає ні краплі правди.
Містер Бартлебі озирнувся по боках і заховав рукопис під полу піджака.
— Їй-богу, я завжди відчував, що недаремно приходжу на цю лавку, містере Махарадж. Воістину, невідомі присуди Господні, й недосліджені дороги Його…
Асура Махарадж піднявся з лавки.
— Як мені сконтактуватися з вами? Я мушу сказати вам рішення видавця…
— Я сам подзвоню до вас, містере Бартлебі. Було приємно бачити вас знову. Адью.
— Адью, містере Махарадж. Чекаю на ваш дзвінок!
Асура Махарадж, відчуваючи, як іще один камінь скинуто, майже злітаючи над землею, рушив уперед. Він не знав, куди іде. Він не знав, яка ціль його шляху. Раптом йому спало на думку, що це і є досконалістю життя — просто віддати себе в руки силі, яка скеровує всі речі у світі, яка перемикає вчасно світлофори на вулицях і змушує зустрічатися людей у натовпі. Ця сила була такою всеохопною, всепронизуючою, що було смішно пробувати щось планувати чи очікувати, й Асура Махарадж, знаючи, що попереду тільки світло, крокував весняним парком назустріч цій силі, з кожним кроком віддаючи їй себе все більше, згораючи в ясному вогні довіри.
Він вийшов на міст понад озером й озирнувся навколо.
І наче привид минулого пробіг перед ним. Навколо не було нікого. Асура Махарадж усміхнувся власній наївності. Цей світ, ця тканина доль була набагато складнішою, ніж він припускав раніше. Весняний вітерець колихав голими ще гілками дерев, обіцяючи далеку, далеку дорогу. Даша була десь там, за цими деревами, за сплетіннями подій, своєчасних перемикань світлофорів і випадкових зустрічей у натовпі, але допоки не буде на те згоди когось дуже особливого в цьому світі, вони можуть проходити одне повз одного сусідніми вулицями, і нічого не затріпоче у серці, і ніщо не відізветься в грудях.
Такий густий, солодкий смак покори. Настільки солодкий, що іноді від нього з’являються сльози, але настільки ж цілющий, наскільки цілющою є весна після такої довгої зими.
***
— Містере Махарадж, ви вже бачили? — заторохтів у слухавку містер Бартлебі. — Купіть сьогоднішній випуск «Нью-Йорк Таймс»! Там рецензія на вашу книгу! Ви ввійшли в десятку найбільш продаваних авторів місяця всього за два тижні. Це успіх, містере Махарадж! Це успіх! Вас хочуть запросити на радіоефір на Ен-Бі-Ті-Ер у п’ятницю, це можливо? Я навіть не знаю, що сказати цим людям, мабуть, нам треба зустрітися і все обговорити. Вам терміново потрібен літературний агент у Нью-Йорку.
— Здається, я знаю одного джентльмена, котрий взявся б за це, — відповів Махарадж.
— Терміново! Терміново треба зустрічатися і вирішувати все! — ледь не волав містер Бартлебі. — Я почуваюся, як у 1978, коли працював із Солом Беллоу. Містере Махарадж, чимдуж! Благаю вас, не відкладайте нашої зустрічі! Доля американської літератури у ваших руках!