– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. – Я нічого не боюся – так і знай!
– Тоді полетіли, – він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. – Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…
І зісковзнув з підвіконня.
У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку: спершу висіла, як мішок, а далі налаштувалася…
Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення – вперед! Я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…
На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину виглянув місяць – величезний, мов купол храму-музею. У його світлі кружляв чорний птах – широко розпластаний у повітрі, він чекав на мене.
Я глянула вниз…
От дідько! Скільки злітаю – стільки й боюся. Душа в п’яти провалюється…
– Обероне, – прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням – сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував мене назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…
І я полетіла.
Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летіла з розчепіреними руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри – червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.
Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед – і повертався, кружляв очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і наважилася глянути вниз.
Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором – сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука – синіми венами. Ми летіли геть від моря й від міста. Повітря дедалі холоднішало.
Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.
Розділ четвертий
У гості до некроманта
– Це вхід.
Замок обступав мур із височенних скель.
Дві з них, вищі за решту, п’ялися верхівками в небо, між ними темнів прохід, такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.
– Ну от, увійди без дозволу. Спробуй.
Я перевела подих – після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.
– Нічого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, відчиняй!
Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю – був, і не стало.
– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процідила я крізь зуби.
– Ти мій перший гість, – сказав він трішки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.
І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…
Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.
– Це навіщо?
– Тут у мене будуть кістяки, – сказав Максиміліан, трохи знітившись. – Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.
– Справді? – я прокашлялась. – А чому… чому їх зараз нема?
– Не встиг. Не все відразу, зрозуміла?… Ну, ласкаво просимо.
Двері зарипіли. Я стримала посмішку: змалку Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, із віком його страх не минув. (Добре, що я знаю його таємницю.)
Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.
Максиміліан позував, кажучи: «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний – особливо якщо дивитися нічним зором.
Попід високим чорним склепінням бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову опинилася під відкритим небом – у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними незнайомими рослинами – бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди осипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували волохаті кулаки.
Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.
– Що ти їстимеш? – Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.
Я сіла. (Їсти хотілося жахливо!)
– Я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…
Максиміліан лагідно посміхнувся:
– А як щодо млинчиків із варенням?
– Млинчики я їм, – повідомила я поблажливо.
Максиміліан свиснув. Згори – мені здалося, з неба – спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.
– Накрити на стіл, – наказав йому Максиміліан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.
На ходу згортаючи павутину, той нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гір навколо. Десь – дуже далеко – зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом – схожим на перегук дзвіночків.
– А сюди ж Сарана не дістанеться… – сказала я з якогось дива.
– Можливо.
– Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо пертися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!
– Шукаєш, у чому мій зиск?
Я глибоко зітхнула. Повітря тут було, як молочний коктейль.
– Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?
Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.
– Його забули, Ліно…
– Де він?!
– Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витиснули з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.
Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.
– Розпадається тонкий світ, – провадив некромант. – Руйнується чарівна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість – завжди приходить Сарана…
При світлі вогненної кулі його бліде обличчя здавалося жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.
– Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство, – острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин – бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, – Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.
Я застигла, він же глянув на мене – й раптом засміявся.
– Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину Печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.
Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.
– Тому будь-що-будь слід викручуватися, – бадьоро завершив Максиміліан. – Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.
Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.
– Що це таке, по-твоєму?
Я знизала плечима. Максиміліан струснув плід – почувся глухуватий стукіт насінинок.
– Це насінинки правди, – сказав Максиміліан із торжеством. – Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?
Я розламала суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки, – жовтих, зелених і сірих.
* * *
Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода – тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом – під стелю, прикрашену тонким різьбленням.
Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.
– Боїшся, що отрую?
Від цього Максиміліана нічого не сховаєш…
– Звичка, – відповіла я коротко.
Йому не було сенсу труїти мене. Але ж некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої вигоди для себе – просто так…
Млинчики мали чудовий вигляд – тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурою обстановкою замку. Максиміліан відразу кинувся до їжі – з таким завзяттям, начебто не було ніякої Сарани, а Оберон, як і раніше, ніби нічого й не сталось, правив у своєму замку.
Нам ніхто не прислуговував – ми самі накладали з великої тарілки млинці, а з вазочок – варення, і це було чудово: по-перше, я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який снував при столі, як обслуга, здатен зіпсувати будь-який апетит – навіть отакий вовчий, що розгорівся цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак тішив і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате (я такого зроду не їла).
– Дякую, – сказала я, переводячи подих.
– На здоров’я, – Максиміліан іще жував, підборіддя в нього замастилося маслом і варенням.
Я подумала: як дивно, я ж оце щойно довідалася про такі страшні речі. Просто неможливі – я їх і збагнути до кінця не можу. А от сиджу, наминаю собі млинчики і намагаюся вгадати (наче це таке важливе): варення порічкове чи все-таки кизилове?
– Годі об’їдатися, – сказала я похмуро, – розповідай, що знаєш.
І він розповів.
* * *
Коли Макс проник до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як миша. Оберон, зрозуміло, знав, що в околицях міста шастає некромант, але, оскільки Максиміліан не пхався на люди, Оберон не квапився його відловлювати.
Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, хазяйнувати. Певна річ, він не збирався одразу будувати для себе замок – це йому було не під силу. Тепла домівка замість вогкої печери – ось що він хотів (але й будинок не можна було звести без зосереджених магічних зусиль).
Максиміліан «узявся за діло» й по тривалому вправлянні вже здобув владу над комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, – і всі вони (по завершенні свого короткого життя) потрапляли під оруду некроманта. Щоправда, довго слугувати йому вони не могли, та й користі від них було не надто багато.
Некромант (Максові тоді виповнилося чотирнадцять) жив у печері біля підніжжя гір. Якось, гуляючи берегом озера, він надибав… дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт. Але дракон був молодий, нерозважливий і (як потім зрозумів Максиміліан) безнадійно тупоголовий.
Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими дурними загадками, ребусами та іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан (так принаймні він мені розповідав) був кмітливим і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився й запропонував якусь цікавішу гру. Максиміліан погодився й виграв у дракона здійснення «бажання».
Отоді він і побажав… справжній замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план (як умів, похапцем) із безліччю ніш, таємних підземних хідників і закапелків для нежиті, яку збирався згодом там поселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.
– Він ще мені буде патякати про закони фізики! – обурювався Максиміліан, копилячи губи й одразу перетворюючись на білявого хлопчиська, яким був колись. – Ось ти, приміром, умієш поглядом камені перевертати?
– Поки що ні. Потім навчуся.
– А він перевертав так, що пилюка стовпом стояла! Мої немічні здохлі комахи розліталися навсібіч… А потім він виплавив ключа і вручив мені. Щоправда, забув охолодити… – Максиміліан потер долоні. – Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.
Я повернула голову. Ключ був завбільшки, як ракетка для бадмінтону, на вигляд – важкенький…
– Розповідай далі, – зажадала я.
І він продовжив.
Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував – уся драконова родина, що жила в скелях, кудись перебралася (некромант не знав, куди). Максиміліан відчув себе господарем цих земель загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто – розвідати, як справи.
На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої Печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розіна – за принца-деспота, Ортензія – за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру, а Філумена – за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку принца-деспота підірвало здоров’я бранця. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.
Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька – принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти, на жаль, часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала – на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.
Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозною Філуменою. Вона у нього ходила в дикунському вбранні, співала людожерських пісень, стрибала довкола багаття й корилася не просто слову людожера, а навіть кожному порухові його брови. (Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.)
І оскільки Уйма із Філуменою оселилися у себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. (Я добре розуміла міркування короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мордував у темниці рідного брата!)
Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні вирувало: великі кораблі приходили і відходили щодня, чимчикували дорогами обози й каравани, з навколишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.
І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня – тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори – модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей «важливу річ» – зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…
Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало присутності за столиком у таверні. Хоч він і дізнався вже все про це місто – йому хотілося, щоб місто дізналося про нього. Дізналось – і здригнулося.