Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.
– Не можу. Зачекай…
– Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?
На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).
Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…
– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!
– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».
* * *
«Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»
Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.
Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:
– Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…
У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:
– Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…
Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон – дивний, страшний, ідіотичний…
Раптом я рвучко сіла на ліжку.
На кухні… розмовляли! Я впізнала Максиміліанів голос – стишений і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але якісь незвично тихі…).
Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…
Це не сон. Про Оберона забули в Королівстві…
Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде розпатлане страховисько. Я згаяла кілька хвилин на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама у нього – головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії (де був за обміном), там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени… а він загубив ключі на вокзалі… доведеться їхати у Крим до батьків…
Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню: Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом (вітчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані, – я бачила, як у них палають, рожевіють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кіно – такі вони були захоплені й задоволені!
Мені стало якось мулько. У моєму світі (у мене вдома!) некромант морочив голови моїм рідним – і морочив дуже вправно…
– Максиме!
Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:
– Доброго ранку, Ліно!
– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сідай снідати, курка холоне…
Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!
– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.
– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…
Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:
– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…
– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, наче він був її улюбленим сином. – У наш час…
Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)
– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…
Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.
– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…
– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.
– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).
Я виразно глянула на Максиміліана.
– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.
* * *
– Ніколи не смій так робити!
– Як?
– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!
– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…
– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!
У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)
Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.
– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.
Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…
Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…
Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.
Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.
– Що воно там?
– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.
– Чому догори черевом?
– Тому що здохлий!
– Де ти взяв цю гидоту?
– Де взяв – там більше нема!
Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.
– А це навіщо?
– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…
– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?
– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.
– У тебе є васали?
– У мене й мерців поки що немає… – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати – ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!
«А що мені лишається…» – подумала я тоскно, та вголос нічого не сказала.
Розділ шостий
Обірвані нитки
Ми спустилися в залу для бенкетів. Стояв сонячний ранок; вогненні кулі згасли. Світло пробивалося крізь вітражі вікон – вузьких, мов кольорові стрічечки. На мозаїчній підлозі, якщо придивитись, можна було розгледіти орнамент із черепів і кісток.
– Снідати будемо?
– Ти в моєї мами півхолодильника спустошив! А тепер нема ні хвилини зайвої!
– Гаразд, – Максиміліан сів на трон із високою чорною спинкою, закинув ногу на підлокіття. – По-перше: виворіт – не інший світ. Це частина нашого світу. А значить, коли ми підемо до вивороту – тут час не зупиниться. Сарана так само тупотітиме й до післязавтрашнього ранку стане біля замку.
– Ясно… – пробурмотіла я.
– По-друге: на вивороті можна відшукати загублені нитки. Забуті, поплутані. Якщо десь і можна знайти сліди Оберона – то тільки на вивороті.
– Ага… – відгукнулась я з куди більшим ентузіазмом.
– По-третє: довго залишатися на вивороті не можна. Псується вдача.
– Та невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?
– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.
– Весело… – сказала я ошелешено.
– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.
– Згодна.
Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:
– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.
Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…
– Ти готова?
– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.
Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…
* * *
За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.
У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).
– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.
– Навіщо?
– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.
Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.
Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.
– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…
– Що?
– Нічого…
– Боїшся?
– Хто – я?!
– Ну от і чудово…
Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…
– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…
Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…
Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої руки торкалися моїх же долонь!..
Я ступнула наперед – і звалилася з ослона…
* * *
Ми опинилися посеред тієї ж таки кімнати – Оберонового кабінету. Начебто й того, але неабияк зміненого: підлогу було застелено щільним килимом із кольорових хвостиків переплетених ниток, петельок, а поверх нього ще й накрито шаром туману – хисткого, нерівного. Згустки його чергувалися з майже прозорими «вікнами».
Я глянула на Максиміліана. Всупереч моїм побоюванням, некромант залишився колишнім (принаймні на когось не перетворився). Напевно, і в мене мої патли не відросли…
– Шукаймо, – сказав Максиміліан, – ось шафа.
З-під портьєри, що прикривала книжкову шафу, тяглися цілі грона, джгути яскравих ниточок, які мерехтіли в тумані. Максиміліан зірвав тканину раніше, ніж я встигла крикнути: «Обережно!» Здійнялася хмара пилу, але більших неприємностей, на щастя, не сталося: відкрилися книги на полицях – обплутані, пронизані нитками.
– Ось вони, виворітні зв’язки, – пробурмотів некромант. – Давай розбиратися.
Він заходився знімати з полиць том за томом. Яскраві нитки тяглися за книгами, тьмяні рвалися, наче згнилі тонкі корінці. Максиміліан брав у руки одну вервечку за іншою, обмацував їх, намагаючись відокремити від загальної плутанини. Нитки ворушилися, мов струмені диму в повітрі, ніби волосся потопельника під водою, тяглися за його руками та намагались вислизнути. Мені стало якось незатишно…
Я взялася за посох, відчула його в долонях і трохи осміліла. Навершя мерехтіло червоним. Невиразна небезпека чигала звідусіль.
Я озирнулася. По всьому кабінету, вздовж стін і по стелі тяглися нитки – грубі й тонкі, цілі й обірвані. Здавалося, тут порпався електрик або божевільний павук. Нитки здебільшого були зібрані в пучки й протягнуті акуратно – напевно, тому, що укази й рішення, котрі ухвалювалися в цьому кабінеті, були правильними та справедливими. І тільки навколо книжкової шафи панувала плутанина. Можливо, до цього були причетні автори книг? Або читачі, що колись витлумачили їхню мудрість неправильно?
Три чи чотири легенькі нитки, схожі на вовняну пряжу, обгорнулися навколо моєї шиї. Рухатися не заважали. Я взялася за них – від дотику вони потоншали й зникли, але варто було мені розтулити руку – з’явилися знову.
Я трохи освоїлася в кімнаті й визирнула у вікно. «Виворітне» Королівство здавалося бляклим, похмурим, зовсім не таким, як справжнє. Я бачила людей, що метушилися на фортечній стіні, знала, що кожен із них обплутаний нитками та вузликами, хоча розгледіти їх на такій відстані було неможливо…
– Ти будеш допомагати чи ні?!
Максиміліан вивантажив із полиць уже половину книг – великих і малих, у шкіряних палітурках і переплетених тканиною. Я не відразу змусила себе взятися за нитки, що світилися; на дотик вони виявилися дуже різними – шорсткими й зашкарублими, слизькими, як шовк. Деякі пульсували, ніби трубочки з гарячою водою; інші розповзалися в руках, немов зогнилі травинки. Це були причини, наслідки, уривки міцних колись зв’язків. Дві книги – однаково великі й грубі, виявилися міцно прицурованими одна до одної – автор однієї був учнем автора іншої – обидва жили в давнину…
Підсвічуючи собі навершям посоха, я зазирнула в глиб шафи. Туди, мов у темну печеру, тяглися нитки; я намацала дивний томик. Чорна шкіряна палітурка подекуди начебто розтанула, з-під неї проглядала то картонна (зовсім проста), то мідна з прозеленню, то жовта – з незрозумілого матеріалу. Вся книга здавалася зліпленою з фрагментів і шматочків (дивно, як усе це трималося купи).
– Книга-перевертень, – сказав Максиміліан. – Зіпсована.
Він безцеремонно вихопив мою здобич. Лопнули дві-три старі нитки, інші потяглися за книжкою, мов лазерні промені, – звідкілясь зі стелі, з підлоги, від дверей…