– Не переускладнюй простого, – повторював його напарник. Корок на дорозі розчистився, і він утопив педаль. – Їй видали два ключі. Вона заявляє, що має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.
Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.
20
Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто міцно спить. І Ходжес усвідомлює – він дійсно майже заснув. Або загіпнотизував себе спогадами.
Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.
– Детективе Ходжес? З вами все гаразд?
– Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.
Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн – старим дідом, який надовго засидівся тут після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто вдивлявся крізь вікно.
«Вони загадуються, чи не від’їжджаю я до королівства Деменції на Альцгаймер-експресі», – думає він.
Він дарує усмішку Елейн – свою найкозирнішу, широку і чарівливу:
– Ми з Пітом теревенили про старі справи. Я тут розмірковував про одну з них. Типу відтворював її подумки. Перепрошую. Я вже вимітаюсь.
Але коли він підводиться, його хитає, він б’ється об стіл, звалюючи напівповну склянку з водою. Елейн хапає його за плече, щоб утримати, стривожена ще дужче, ніж перед тим.
– Детективе… містере Ходжес, ви спроможні повести машину?
– Звісно, – каже він, але занадто палко. Шпильки і голки роблять спринтерські спурти від щиколоток йому до промежини, а потім знову назад до щиколоток. – Випив всього дві склянки пива. Решту допив Піт. У мене трохи затерпли ноги, ото й усе.
– О. А зараз вам уже покращало?
– Нормально, – каже він, і ногам дійсно стає краще. Слава Богу. Він пригадує, що десь читав, що літнім людям, особливо літнім людям із зайвою вагою, не можна довго сидіти. Під коліном може утворитися тромб. Встаєш, а той тромб робить свій смертельний спурт вгору, просто в серце, а там уже й «янголе, янголе, ми падаємо».
Вона йде разом із ним до дверей. Ходжес усвідомлює, що він зараз думає про ту приватну сиділку, чиєю роботою було наглядати за матір’ю місіс Т. Як там було в неї прізвище? Гарріс? Ні, Гарріс – то доморядниця. У сиділки прізвище було Ґрін. Коли місіс Вортон бажалося пройти до вітальні або відвідати сортир, чи ескортувала її місіс Ґрін отаким чином, як оце зараз його ескортує Елейн? Звісно, саме так вона й робила.
– Елейн, зі мною все гаразд, – каже він. – Правда. Розум тверезий. Тіло в балансі. – Він простягає руки, щоб це показати.
– Добре, – мовить вона. – Приходьте до нас знову й не змушуйте нас надто довго чекати наступного разу.
– Моя обіцянка.
Виступаючи на яскраве сонячне світло, він дивиться собі на годинник. Уже по другій. Він пропустив свої пополудневі телепередачі, і це його не хвилює ані на дрібку. Хай та пані суддя і нацист-психолог їбуть самі себе. Або одне одного.
21
Він повільно заходить на парковку, де, окрім його власного, залишилися хіба що автомобілі працівників ресторану. Він дістає ключі й підкидає їх на долоні. Несхоже на ключ місіс Т. Ключ від його «Тойоти» висить на колечку. І, о так, при ньому мається і брелок – пластиковий прямокутник із вставленою в нього фотографією його дочки. Усміхнена Еллі, в уніформі гравчині команди Міської середньої школи з лакросу.
У питанні щодо ключа від «мерседеса» місіс Трелоні ніколи не відступалася від свого. Упродовж усіх співбесід вона продовжувала наполягати, що мала тільки один ключ. Навіть після того як Піт Гантлі показав їй накладну з написом ПЕРВИННІ КЛЮЧІ (2) у списку того, що йшло разом з автомобілем, володаркою якого вона стала у 2004 році, вона продовжувала наполягати на тому самому. Вона казала, що в накладній помилка. Ходжес пам’ятає залізну впевненість у її голосі.
Піт сказав би, що вона зізналася лише в самому кінці. Прощальної записки не знадобилося; самогубство є зізнанням по самій своїй природі. Стіна її заперечень врешті-решт розсипалася. Як у того парубка, який збив когось на дорозі та втік, спадає тягар з душі: «Так, гаразд, там була дитина, а не собака. Там була дитина, а я в той момент глянув на свій мобільний, щоб подивитися, чий дзвінок пропустив, і я її вбив».
Ходжес пам’ятає, як їхні наступні співбесіди з місіс Т. створювали химерний ефект підсилювання. Що більше вона заперечувала, то дужче їм не подобалася. Не тільки Ходжесу й Гантлі, а й усьому підрозділу. І що дужче вона їм не подобалася, то ще впертіше вона заперечувала. Тому що знала, що вони відчувають до неї. О так, вона була егоцентричною, проте не дур…
Ходжес зупиняється, одною рукою тримаючись за дверну ручку своєї машини, а іншою прикриваючи собі очі від сонця. Він вдивляється в затінок під віадуком, що є подовженням платної автомагістралі. Уже глибоко після полудня, і насельники Лоутавна почали повставати зі своїх усипалень. У тому затінку таких четверо. Троє великих підтумків і один малий підтумок. Схоже, що великі підтумки перештовхуються з малим підтумком. На малому підтумку рюкзак і, поки Ходжес дивиться, один із великих підтумків зриває його в того зі спини. Це викликає вибух суто тролячого реготу.
Ходжес прогулянковим кроком вирушає до того мосту. Він ні про що не думає і не поспішає. Він засовує руки в кишені свого спортивного крою піджака. По автостраді з гудінням проносяться легковики і ваговози, відкидаючи вниз, на вулицю, свої обриси серіями тінявих віконниць. Він чує, як один із тролів питається у малого хлопця, скільки в того грошей.
– Ніскільки в мене нема, – каже малюк. – ’блиште мене в спокої.
– Вивертай кишені, а ми подивимось, – каже Троль 2.
Натомість малий намагається втекти. Троль 3 ззаду обхоплює руками малюка за вутлі груди. Троль 1 мацає і стискає кишені малого.
– Гай, гай, я чую згорнуті грошенята, – каже він і обличчя малюка кривиться, він силується не заплакати.
– Мій брат дізнається, хто ви такі, і порве вам кулями срааки, – каже він.
– Ой, як жаско, – каже Троль 1. – Я вже мало не напудив собі…
Та тут він бачить Ходжеса, той звільна вступає до них у притінок, несучи поперед себе своє черево. Руки глибоко засунуті в кишені його старого, безформного піджака з твіду «гусячі лапки», того, що з латками на ліктях, того, від якого він не в силах відмовитись, хоча й розуміє, що той уже зношений геть на лайно.
– Шотобітре’а? – запитує Троль 3. Він усе ще обнімає малого ззаду.
Ходжес гадає, чи не видати щось тягуче в манері Джона Вейна, але вирішує, що не варто. Єдиний Вейн, якого знають ці поганці, це Ліл Вейн.
– Мені треба, щоб ви облишили в спокої цього малого, – каже він. – Забирайтесь звідси. Зараз же.
Троль 1 відпускає кишені малого підтумка. Він у кофті з каптуром і обов’язковому кашкеті «Янкі». Схиливши голову набік, він впирає долоні собі в худі стегна, вигляд у нього веселий.
– Від’їбися, жирний.
Ходжес не гає часу. Їх тут, врешті-решт, аж троє. Він дістає з правої кишені піджака Веселого Ляпанця, отримуючи задоволення від його ваги. Ляпанець – це шкарпетка з узором ромбиком. Стопа її заповнена підшипниковими кульками. На щиколотці в неї надійний вузол, щоб сталеві кульки трималися купи. Він змахує шкарпеткою по різкій, горизонтальній дузі, б’ючи збоку в шию Тролю 1 так, щоб не поцілити в адамове яблуко; вдар хлопця туди – і майже напевне його уб’єш, а тоді тобі світить тяганина з бюрократією.
Звучить металеве «чвак». Троль 1 перехняблюється набік, його веселий вигляд змінюється болісним здивуванням. Він робить спотикливий крок із бровки і падає на дорогу. Там він перекидається на спину, хапаючись руками за горло, давиться повітрям, з очима, впертими в дно віадука.
Уперед вирушає Троль 3:
– Йобаний… – починає він, і тоді Ходжес піднімає ногу (шпильки й голки пішли геть, слава Богові) і миттю б’є його в пах. Він чує, як рипнули штани в нього на заду, і думає: «Ох ти ж старий пердун». Троль 3 виє від болю. Тут, з легковиками і ваговозами, що проносяться над головою, цей звук дивно плаский. Троля переламує навпіл.
Ліву руку Ходжес так і не витягав. Він випрямляє на ній вказівний палець, щоб той випирався з кишені, наставляючи його на Троля 2.
– Агов, сракорилий, нема сенсу чекати на більшого брата цього малого. Я сам порву тобі кулею сраку. Мене бісить, коли троє на одного.
– Ні, чоловіче, ні! – Троль 2 високий, добре збудований, років, либонь, п’ятнадцяти, але переляк його змалює заледве до дванадцятирічного. – Прошу, дядьку, ми пр’сто гралися!
– Тоді тікай, ігрунчику, – каже Ходжес. – Мерщій.
Троль 2 біжить.
Тим часом Троль 1 підвівся на коліна:
– Ти пошкодуєш про це, жирний му…
Ходжес робить крок у його бік, піднімаючи Ляпанця. Троль 1 це бачить, видає дівчачий скрик і прикриває собі шию.
– Тобі краще теж утікати, – каже Ходжес, – бо інакше цей жирний дядько збирається обробити тобі пику. Коли твоя матуся прибуде до пункту невідкладної допомоги, вона пройде повз тебе, не впізнавши.
Цієї миті, з адреналіновим напором і тиском, мабуть, понад двісті, він дійсно на таке абсолютно готовий.
Троль 1 підводиться на рівні. Ходжес робить фальшивий випад у його бік, і Троль 1 винятково слухняно сахається назад.
– Забирай з собою свого дружка і поклади йому льоду на яйця, – каже Ходжес. – Вони розпухнуть.
Троль 1 обхоплює рукою Троля 3, і вони шкандибають до Лоутавнського боку віадука. Коли Тролю 1 здається, що він уже в безпеці, він обертається і гукає:
– Я з тобою ще зустрінуся знову, жирний.
– Моли Бога, щоб цього не сталося, сракоголовий, – каже Ходжес.
Він підбирає рюкзак і вручає його малому, який дивиться на нього вибалушеними, повними недовіри очима. Йому, мабуть, років із десять. Ходжес опускає Ляпанця назад собі до кишені.
– Чому ти не в школі, малий чоловіче?
– У мене мама захворіла. Я іду по ліки для неї.
Ця брехня настільки нахабна, що змушує Ходжеса вищиритися.
– Та ні, аж ніяк, ти просто прогулюєш уроки, – каже він.
Хлопчик не каже нічого. Це полісмен, ніхто інший не виступив би так, як цей дядько. Ніхто інший не тримав би зарядженої шкарпетки у себе в кишені також. Безпечніше грати німого.
– Іди, прогулюй уроки деінде, де безпечніше, – каже Ходжес. – Там є ігровий майданчик, на Восьмій авеню, спробуй туди.
– Там торгують коксом, на тому майданчику, – каже хлопчик.
– Я знаю, – каже Ходжес, майже добродушно, – але ж ти не мусиш собі купувати.
Він міг додати: «Ти не мусиш також ставати перенощиком наркоти», але це звучало б уже наївно. Там, у Лоутавні, більшість такої дрібноти якраз і займаються переноскою. Можна заарештувати такого за володіння наркотиком, але спробуй зліпити справу.
Він вирушає знову на парковку, по безпечний бік віадука. Озирнувшись назад, він бачить, що хлопчик так і стоїть на місці, дивиться на нього. Рюкзак звисає з одної руки.
– Маленький чоловіче, – каже Ходжес.
Хлопчик дивиться на нього мовчки.
Ходжес піднімає руку, наставляючи на нього.
– Щойно я був зробив тобі добро. Я хочу, щоб ти передав його далі, перш ніж сьогодні ввечері сяде сонце.
Тепер вираз обличчя малого виказує цілковите нерозуміння, немов Ходжес бовкнув щось іноземною мовою, але з цим гаразд. Інколи воно просочується вглиб, особливо у юних.
«Люди б здивувалися, – думає Ходжес. – Вони були б дуже здивовані».
22
Брейді Хартсфілд перевдягається в свою іншу уніформу – білу – і перевіряє фургон, швидко зазираючи до списку, саме так, як це подобається містеру Льобу. Все на місці. Він потикає голову в кабінет, щоб привітатися з Ширлі Ортон. Ширлі жирна свиня, завелика любителька продуктів компанії, але йому хочеться залишатися приємним для неї. Брейді хоче бути приємним для всіх. Так набагато безпечніше. Вона западає на нього, і це зручно.
– Ширлі, ти гарнюня дівчинка! – гукає він голосно, і вона вся спалахує аж до лінії волосся на її прищавому лобі. «Мала льоха, паць-паць-паць, – думає Брейді. – Ти така жирна, що, коли ти сідаєш, в тебе, мабуть, піхва вивертається назовні».
– Привіт, Брейді. Знову на Вест Сайд?
– Весь тиждень, люба. Ти в порядку?
– Нормально. – Червоніє ще дужче, ніж перед тим.
– Добре. Просто хотів спитати, як справи.
Потім він від’їжджає, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості, хоча, щоб дістатися своєї території, така повільна їзда забирає нахер у нього цілих сорок хвилин. Але це мусить бути саме таким чином. Упіймають за перевищення на фургоні компанії в той час, як у школах закінчились останні уроки, – і тебе звільнено. І не просися. Але коли він приїжджає у Вест Сайд – це гарна частина роботи, – він опиняється в районі, де живе Ходжес, і то з повним правом там перебувати. Ховайся на видноті, як каже старе прислів’я, і, на впевнену думку Брейді, це дійсно мудро.
Він завертає з Ялинкової вулиці й повільно їде по Харпер-ровд, просто повз будинок Дет-Пенса. «О, лишень подивіться, – думає він. – На передньому дворі цей негритосик, оголений до пояса (так, що всі матінки, які вдома, можуть, поза всякими сумнівами, добре роздивитися наолієні потом кубики м’язів його преса), штовхає “Газонного Хлопчика”».
«Майже вчасно ти за це взявся, – думає Брейді. – Галявина мала вже доволі кошлатий вигляд. Та, мабуть, старий Дет-Пенс навряд чи звертав на це велику увагу. Старий Дет-Пенс занадто заклопотаний тим, що дивиться телевізор, їсть «поп-тарти» і мацає револьвер, який лежить на столику поряд із його кріслом».
Негритосик чує, як він під’їжджає, і розвертається подивитися. «Я знаю твоє ім’я, негритосику, – думає Брейді. – Тебе звуть Джером Робінсон. Я знаю майже все про старого Дет-Пенса. Я не знаю, чи він шпокає тебе, але мене б це не здивувало. Саме через це він може й тримати тебе біля себе».
Брейді махає рукою понад кермом свого маленького, розмальованого дитячими сюжетами фургона «Містер Смаколик», який ще й весело дзеленчить аудіозаписом дзвіночків. Негритосик махає у відповідь і посміхається. Насправді посміхається.
Кожному подобається продавець морозива.
Під Блакитною Парасолькою Деббі
1
Брейді Хартфілд курсує плетивом вуличок Вест Сайда до сьомої тридцяти, коли пізні сутінки починають зціджувати блакить із весняного неба. Перша хвиля його покупців, від третьої дня до шостої вечора, складається зі школярів після уроків, з наплічниками, які розмахують пожмаканими доларовими банкнотами. Більшість на нього навіть не дивиться. Вони надто заклопотані, теревенячи зі своїми приятелями або говорячи у мобільні телефони, які сприймаються ними не як додаткові прилади, а як життєво необхідні речі, такі як їжа або повітря. Нечисленні з них кажуть «дякую», але більшість не переймається. Брейді на це начхати. Він не хоче, щоб на нього дивилися, не хоче, щоб його запам’ятовували. Для цих мазунчиків він усього лише штовхач солодощів у білій уніформі, і саме таким йому подобається залишатися.
Від шостої до сьомої – мертвий період, поки малі тварюки ховаються по своїх домах на вечерю. Хіба що дехто з них – ті, що кажуть йому «дякую», – навіть балакають там з батьками. Більшість, мабуть, відразу ж переходять до тицяння в кнопки своїх айфонів, поки матінки з татками базікають одне з одними про свої роботи або дивляться вечірні новини, щоби дізнатися про все, що діється у великому зовнішньому світі, де вельможні й значні наразі творять актуальне лайно.