Наразі відбувається ухиляння.
– Ну, – починає він, – вона правильно ставилася до нас на Різдво. Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? – Він фиркає. – Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк», ото було й усе, що ми отримували від того скупердяя, поки він ще був у сідлі.
– На кого саме працюють «Невсипущі»?
– Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб усі на районі відповідали певним… гм, стандартам – мабуть, так це можна назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.
Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися з потенційних антагоністів на колег – принаймні майже, – а чому? Тому що Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки його власного дару залишаються в доброму робочому стані.
– Пригадується мені, у неї була сестра, – каже він. – У місіс Трелоні, я маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.
– Джанель Паттерсон, – миттю підказує Піпелз.
– Ви таки з нею знайомі, я гадаю.
– Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але молодша і виглядом гарніша. – Його руки описують в повітрі форми піскового годинника. – Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?
Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:
– Справа мертвіша мертвого.
Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:
– Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його – це якщо він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?
«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», – думає собі Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння – це завжди добре.
– Місіс Т. залишила великий спадок, – каже Ходжес, – і я маю на увазі не лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.
– О, авжеж, – відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. – Я можу з вами розраховувати на конфіденційність?
– Так.
Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою. Без уточнень.
– Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте. Пігулки.
Ходжес киває.
– Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. – Піпелз киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. – І прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту. Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640. Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.
Це могло означати будь-що – від спільного кавування до післяполудневого сексу.
– Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?
– Елізабет Вортон, – каже Ходжес. – Цікаво, чи вона ще жива.
– Я цілком певен, що жива.
– Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. – Ходжес згорблено проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось дарувати.
– Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен – місіс Вілкокс – каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця. А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо. Міз Паттерсон сама переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості показував дім.
Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від Редні Піпелза.
– Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми спочатку трохи були не порозумілися.
– Та нічого страшного, – каже Піпелз, двічі коротко потискаючи простягнуту Ходжесом руку. – Ви повелися як справжній профі. Тільки не забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а отже, залишається клієнткою.
– Я жодного слова від вас не чув, – запевняє Ходжес, залізаючи до своєї машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно таке відбувається; це могло б означати кінець договору «Невсипущої охоронної служби» з мешканцями Цукрових Пригірків. Самого Піпелза за таким фактом буде прибрано моментально. Щодо цього не може бути жодних сумнівів.
«Можливо, вона просто вибігає до його машини зі свіжоспеченими коржиками, – думає Ходжес, від’їжджаючи звідти. – Ти занадто передивився нацистської психотерапії для шлюбних пар по телевізору».
Не те щоб для нього мало якесь значення любовне життя Редні Піпелза. Що має значення для Ходжеса, коли він спрямовує машину до себе, до свого набагато скромнішого дому у Вест Сайді, це те, що Джанель Паттерсон успадкувала добро своєї сестри, що Джанель Паттерсон живе прямо тут, у місті (принаймні поки що), і те, що Джанель Паттерсон мусила вже бодай щось робити з тим, що належало покійній Олівії Трелоні. Включно з її паперами, серед яких може матися і певний лист – можливо, навіть не один – від того виродка, який дістався вже й до Ходжеса. Якщо така кореспонденція існує, він залюбки б її переглянув.
Звісно, це справа поліції, а К. Вільям Ходжес більше не полісмен. Займаючись цим, він вислизає за межі правових рамок, сам чудово це розуміючи – почати з того, що він приховує певний доказ, – але в нього немає наміру зупинитися, поки ще ні. Нахабна розв’язність листа того виродка його роздрочила. Але, визнає він, вона роздрочила його в добрий бік. Вона подарувала йому сенс і мету, а після останніх кількох місяців це, схоже, просто чудовезна річ.
«Якщо мені пощастить трохи просунутись у цій справі, я все передам Піту».
Коли ця думка набігає йому в голову, Ходжес не дивиться в люстерко заднього огляду, але якби він це зробив, то побачив би, як його очі блимнули на мить угору і вліво.
4
Ходжес зупиняє «Тойоту» ліворуч від свого будинку під навісом, який слугує йому за гараж, і, переш ніж підійти до дверей, затримується, щоб порадіти свіжопокошеному моріжку. У дверях він знаходить записку, що стирчить зі щілини для пошти. Перша його думка – «Містер Мерседес», але це було б надто зухвалим навіть для такого парубка.
Записка від Джерома. Його акуратний почерк дико контрастує з його стьобним дуркуванням в самому посланні.
Дорогий маса Ходжес,
Моя покосив ваш траву і поставив косарьку до по-вітки. Моя надієця ви не переїхав її, сар! Якшо в вас є іше якихсь тутечки діля для сього чорного хлопа, брязніть мені на гудок. Моя будь радий з вами побалакат якшо не буде по ділях з якойсь з моїх курвальок. Як ви знаєш їм тре багато робить і часом дістават прочухану, бо вони можут буть угурні, особіно ті шо троха не білі метиски! Моя завше слухає вас, сар!
Ходжес утомлено хитає головою, але не може втриматись від посмішки. Його найманий хлопець отримує суцільні «А» з просунутої математики, він уміє ставити на місце відпалі ринви, він лагодить Ходжесові електронну пошту, коли вона збивається на манівці (що трапляється часто, переважно через його власне недбальство), він знається на основах сантехнічних робіт, він досить добре вміє розмовляти французькою, а якщо спитати в нього, що він читає, він півгодини може тебе морити розповідями про клятий символізм Д. Г. Лоренса. Він зовсім не хотів би бути білим, але оскільки він чорношкірий син родини вищого середнього класу, це, за його словами, ставить перед ним «виклики ідентичності». Каже він це жартома, але Ходжесу не віриться, що він жартує. Аж ніяк.
Професор у коледжі, татусь Джерома і його матінка, сертифікована аудиторка найвищої кваліфікації (на думку Ходжеса, обоє зі зниженим рівнем почуття гумору), вжахнулися б від цього листування. Вони могли б навіть вирішити, що їхній син потребує консультації у психолога. Але від Ходжеса їм нічого не дізнатися.
– Джероме, Джероме, Джероме, – примовляє він, заходячи до будинку. Джером і його «діля для курваля». Джером, який не може вирішити, принаймні поки що, в якому з коледжів Ліги Плюща йому хочеться далі вчитися; те, що будь-який з тих поважних закладів його прийме – передрішено. Він єдина людина в кварталі, про кого Ходжес думає як про друга, і насправді єдиного, якого він потребує. Ходжес вважає, що дружбу переоцінюють, і в цьому сенсі, якщо ні в якому іншому, він схожий із Брейді Хартсфілдом.
Він устиг на більшу частину вечірніх новин, але покладає собі їх не дивитися. Там знов буде те саме нестерпне про розлиття нафти в Мексиканській затоці та про політиків-чаювальників. Натомість він вмикає комп’ютер, запускає «Фаєрфокс» і набирає в полі пошуку: «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Знаходяться тільки шість ланок, дуже незначний улов у безбережному рибному морі інтернету, і тільки один із результатів точно відповідає введеній фразі. Ходжес клікає на ньому і з’являється картинка.
Під заповненим загрозливими хмарами небом пагористий сільський краєвид. Анімаційний дощ – на його око, просто повторюваний цикл – періщить срібними струменями. Але двійко людей, що сидять під великою блакитною парасолькою – юнак і юна жінка, – сухі та в безпеці. Вони не цілуються, але близько прихилилися головами. На вигляд, між ними точиться глибока розмова.
Під цією картинкою короткий опис raison d’etre «Блакитної Парасольки».
На відміну від таких сайтів, як Фейсбук чи ЛінкдІн, «Під Блакитною Парасолькою Деббі» – це розмовний ресурс, де можуть зустрітися старі друзі й познайомитися між собою нові в ГАРАНТОВАНО ТОТАЛЬНІЙ АНОНІМНОСТІ. Жодних картинок, жодного порно, жодних 140-знакових твітів, а всього лиш ДОБРА СТАРОМОДНА БЕСІДА.
Під усім цим кнопка, позначена написом: ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес наводить мишкою на неї курсор, та потім вагається. Місяців шість тому Джерому довелося ліквідувати його електронну адресу і зробити йому нову, бо всі, хто були в адресній книжці Ходжеса, отримали послання, в якому повідомлялося, що він застряг у Нью-Йорку, хтось вкрав у нього портмоне з усіма кредитними картками і йому потрібні гроші, щоб дістатися додому. Чи не був би такий ласкавий отримувач цього листа надіслати п’ятдесят доларів – або більше, якщо він чи вона можуть собі це дозволити – у Трайбеку на «Мейл Боксиз тощо». «Я поверну вам гроші відразу ж, щойно залагоджу ці неприємності», – так закінчувалося те послання.
Ходжес опинився в глибокому замішанні, бо це прохання про гроші пішло до його колишньої, його брата в Толідо та понад чотирьох десятків копів, з якими він працював усі ті роки. І ще до його дочки. Він очікував, що його телефони – і дротовий, і мобільний – впродовж наступних щонайменше сорока восьми годин дзвонитимуть, як скажені, але зателефонувало дуже мало людей, і, схоже, насправді занепокоєною виявилася тільки Елісон. Це його не здивувало. Еллі – Журлива Ґас за вдачею – очікувала, що її батько зразу ж почне все к-бісам губити, щойно йому виповниться п’ятдесят п’ять.
Ходжес тоді подзвонив Джерому, попрохавши того допомогти, і Джером йому пояснив, що він став жертвою фішингу.
– Здебільшого люди, які виловлюють вашу адресу, просто потім намагаються продати вам «Віагру» або підробки коштовних речей, але й з такого типу фокусами я був зустрічався. Подібне трапилося з моїм викладачем екології, і йому потім довелося сплатити різним людям майже тисячу доларів. Звісно, це було в старі часи, до того, як люди додумалися…
– «Старі часи» – це коли саме, Джероме?
Джером знизав плечима:
– Роки два-три тому. Зараз новий світ надворі, містере Ходжес. Ви ще радійте, що той фішермен не запустив вам якогось вірусу, котрий зжер би всі ваші файли і застосунки.
– Небагато б я втратив, – сказав тоді Ходжес. – Я здебільшого лише ковзаю у мережі. Хоча за комп’ютерним пасьянсом я б дійсно шкодував. Коли я виграю, там звучить «Знов повертаються щасливі дні».
Джером подарував йому свій патентований погляд «я-надто-делікатний-щоб-назвати-вас-довбнем»:
– А як щодо ваших податкових декларацій? Минулого року я допомагав вам їх заповнювати в мережі. Ви бажаєте, щоб хтось дізнався, скільки ви платите Цукровому Татусеві? Окрім мене, я маю на увазі.
Ходжес визнав, що цього йому б не хотілося.
Таким же дивним (і чомусь доволі чарівливим) педагогічним голосом, який, здається, завжди набирають розумні юнаки, коли намагаються напоумлювати розгублених старих, Джером продовжив:
– Ваш комп’ютер – це не просто новий різновид телевізора. Викиньте таке уявлення собі з голови. Кожного разу, як ви його вмикаєте, ви відчиняєте вікно у ваше життя. Якщо хтось захоче в нього зазирнути, то варто про це знати.
Усе це пропливає в його голові, поки він дивиться на цю блакитну парасольку і дощ, що безкінечно падає. І дещо інше пропливає також, дещо з його копівської частини розуму, яка було спала, але зараз цілком пробудилася.
Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.
Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес виходить з цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто містерові Діля Для Курваля.
Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом «ебоніки», Ходжес каже: