Він засинає з усмішкою.
11
Наступного ранку Фредді Лінклаттер сидить на краю вантажної платформи і курить «Марлборо». Поряд лежить її акуратно складена куртка «Дискаунт Електронікс», поверх якої покладено її ж сітчасту бейсболку також із логотипом «ДЕ». Вона теревенить про якогось Ісусового стрибуна, котрий її діставав. Її завжди дістають якісь люди і під час перекурів вона про все це розповідає Брейді. Розповідає вона докладно, в усіх подробицях, бо Брейді добрий слухач.
– Отож він мені каже, значить, він каже таке: «Усі гомосексуалісти потрапляють до пекла, і в цій брошурі все про це пояснюється». Ну, я її й беру, правильно? Там картинка, на обкладинці, там на ній двійко в сраку переляканих парубків, ґеї – у кримпленових костюмах, Богом клянуся – отже, вони тримаються за руки і дивляться в печеру, заповнену полум’ям. Плюс сам диявол! З вилами! Я тебе не дурю. І все-таки я намагаюся з ним про це подискутувати. У мене таке враження, ніби він потребує діалогу. Отож я кажу, я йому кажу, значить: «Тобі треба бодай на якийсь час витягти свого носа з отого «ЛяВітта», чи як там його, і почитати дещо з наукових досліджень. Ґеї народжуються ґеями, ось що я хочу сказати, альо?» А він своє: «Це просто неправда. Гомосексуальність – це нав’язана поведінка і від цього можна відучитись». Отже, я такому не можу повірити, гаразд? Я собі думаю: «Насправді ти, либонь, вирішив з мене поглузувати, от лайно». Але я цього не кажу. А що я кажу, так оце: «Поглянь на мене, хлопчино, нумо, добре роздивися. Не соромся, від маківки до дупи. Що ти бачиш?» І перш ніж він встигає почати штовхати мені своє лайно далі, я продовжую: «Ти бачиш хлопця, ось що ти бачиш. Тільки Бог відволікся, коли мусив причепити мені члена, і перейшов до наступного в черзі». А він мені тоді…
Брейді прислухається до її розповіді – більш-менш, – поки вона не доходить до «ЛяВітта» (вона має на увазі Книгу Левита, але Брейді ліньки її поправляти), а потім назагал втрачає канву, слідкуючи лиш достатньо для того, щоби вряди-годи вставити угу-угу. Його зовсім не дратує цей монолог. Він заспокійливий, як музика «Ел-Сі-Ді Саундсистем», яку він інколи слухає на своєму «ай-Поді», перед тим як заснути. Фредді Лінклаттер задуже висока як для дівчини, зі своїм зростом шість футів плюс два чи три дюйми вона буквально нависає над Брейді, і те, що вона говорить, є правдою: вона схожа на дівчину приблизно так само, як Брейді Хартсфілд схожий на Віна Дизеля. На ній прямі джинси «Лівайз 501», мотоциклетні берці й проста біла сорочка, що висить абсолютно пласко, без жодної ознаки цицьок. Її тьмяно-біляве волосся підстрижене до чвертьдюймової довжини. Вона не носить сережок, не користується косметикою. Вона можливо, вважає, що Макс Фактор – це означення того, що якийсь хлопець робить з якоюсь дівчиною поза старою татовою стодолою.
Він промовляє свої «йо» та «угу-угу», не перестаючи загадуватись, що той старий коп зробив з його листом і чи спробує той старий коп сконтактуватися з ним на «Блакитній Парасольці». Він розуміє, що посилати листа було ризиковою справою, але не аж так щоб занадто. Він написав його в такому літературному стилі, який цілком відрізняється від його власного. Шанси на те, що старий коп видобуде з того листа бодай щось корисне, такі скупі, що їх майже не існує.
«Блакитна Парасолька Деббі» – річ трохи ризиковіша, але якщо той старий коп гадає, ніби зможе його через неї відстежити, на нього чекає великий сюрприз. Сервери «Деббі» містяться у Східній Європі, а в Східній Європі комп’ютерна приватність – як чистота в Америці: стоїть на другому місці за набожністю.
– Тож він веде своє, клянуся, це правда, він веде своє: «У нашій церкві є чимало молодих християнок, які могли б тобі показати, як привести себе до ладу, а якщо ти відростиш собі волосся, ти виглядатимеш доволі гарненькою». Ти можеш у таке повірити? Отож я йому й кажу: «Наклади собі пудрі-памади, і сам виглядатимеш збіса гарненьким. Одягнеш шкіряну куртку та собачий нашийник, і тобі може пощастить зняти собі гарячу штучку в клубі «Кораль». Сциконеш вперше спермою в груповусі “Вежа Влади”». Отже, це його заводить не на жарт, і він мені править: «Якщо ти вже переходиш на особистості…»
Та й узагалі, якщо старому копу захочеться відстежити комп’ютерний слід, він мусить передати листа повноважним копам, у їхній технічний відділ, а Брейді не вірить, що той це зробить. Не відразу принаймні. Він там знудився, сидячи перед телевізором, не маючи нікого поряд для компанії. І той револьвер, звичайно, отой, що він тримає його біля себе разом з пивом та журналами. Не може забути про револьвер. Брейді насправді ніколи не бачив, щоб він встромляв його дуло собі до рота, але кілька разів бачив, як старий коп тримав револьвер в руці. Щасливі, осяйні люди ніколи таким чином не кладуть собі зброю на коліна.
– Отож я йому кажу, кажу йому, значить: «Не психуй. Тільки-но хтось відпихується від ваших дорогоцінних ідей, як ви, хлопці, завжди починаєте психувати». Ти помічав таке за христосиками?
Брейді не помічав, але каже, що так.
– Тільки цей почав слухати. Насправді почав. І ми закінчили тим, що пішли з ним до пекарні Хоссені на каву. Де, я розумію, в це важко повірити, ми наблизилися до того, що можна назвати діалогом. Я не покладаю великих надій на людську расу, але вряди-годи…
Брейді майже цілком упевнений, що його лист роздрочить старого копа, принаймні попервах. Свої нагороди той отримав не за те, що був дурнем, тож крізь усі замасковані натяки він побачить, що йому слід покінчити самогубством, як це зробила місіс Трелоні. Замасковані? Не дуже-то. Там все викладено доволі прямолінійно. Брейді вважає, що в старому копі розпалиться войовничість, принаймні на якийсь час. Але коли йому не вдасться нікуди сягнути, провал на нього подіє ще приголомшливіше. От тоді, припускаючи, що старий коп заковтне наживку «Блакитної Парасольки», Брейді й візьметься по-справжньому до роботи.
Старий коп думає: «Якщо я зможу завести з тобою розмову, я зможу тебе випатрати».
Тільки Брейді може закластися, що старий коп ніколи не читав Ніцше; Брейді може закластися, що старий коп здебільшого читає таких, як Джон Грішем. Якщо він узагалі бодай щось читає. «Коли ти вдивляєшся в безодню, – писав Ніцше, – безодня також вдивляється в тебе».
Я ця безодня, старий. Саме я.
Звичайно, цей старий коп твердіший горішок за бідну, пригнічену комплексом провини Олівію Трелоні… але доводити її – то було просто хітова пісня для нервової системи, і Брейді не терпиться спробувати такого знову. У деяких аспектах підштовхування Ніжної Лівві до краю прірви подарувало збудження більше, ніж тоді, коли він був сотворив криваву косовицю серед юрмища тих довбнів, шукачів роботи, перед Міським Центром. Тому що таке потребувало роботи мозку. Потребувало планування. І невеличка допомога з боку копів не завадила також. Чи здогадувалися вони, що, завдяки своїм хибним висновкам, вони також почасти винні у самогубстві Ніжної Лівві? Напевне не Гантлі, думка про таку ймовірність ніколи б не впливла до його трударської голови. А от Ходжес. У цього могли бути деякі сумніви. Декілька маленьких мишок, що точать дроти десь вглибині мозку цього поліцейського-розумаки. Брейді на це сподівається. А якщо ні, йому може надатися шанс розповісти про це копу. На «Блакитній Парасольці».
Втім, здебільшого саме завдяки йому, Брейді Хартсфілду. Його заслуга належить йому. Міський Центр – то був паровий молот. Над Олівією Трелоні він працював скальпелем.
– Ти мене слухаєш? – питає Фредді.
Він усміхається:
– Мабуть, я десь на хвилинку трішки кудись відволікся.
Ніколи не бреши, якщо можеш сказати правду. Правда не завжди найбезпечніший вибір, але в більшості випадків так. Знічев’я він загадується, що б сказала Фредді, якби він їй повідомив: «Я той самий Мерседес-Кілер». Або якби він сказав: «Фредді, у мене в коморі в підвалі лежить дев’ять фунтів саморобної пластикової вибухівки».
Вона дивиться на нього так, ніби вміє читати його думки, і Брейді на мить стає тривожно. Потім вона каже:
– Це твоя праця на двох роботах. Це тебе виснажить.
– Так. Але я б хотів знову повернутися до коледжу, а ніхто за нього не заплатить, окрім самого мене. А на мені ж іще й мати.
– З винцем.
Він усміхається:
– Моя мати здебільша полюбляє горілочку.
– Запроси мене додому, – каже Фредді зловісно, – я її витягну нахер кудись на збори АА.
– Не допоможе. Пам’ятаєш, як сказала Дороті Паркер, авжеж? Можна підтягнути шльондру до культури, але неможливо примусити її думати.
Фредді на якусь мить задумливо застигає, а потім, закинувши назад голову, вибухає хриплим Марлборо-реготом.
– Я не знаю, хто така Дороті Паркер, але цю фразу я заберу собі, – і продовжує далі розважливо: – Серйозно, чому б тобі просто не попросити у Фробішера додаткових годин? Та твоя інша робота – то ж натуральний відстій.
– Я тобі поясню, чому він не попросить у Фробішера додаткових годин, – каже, виступаючи на вантажну платформу, Фробішер. Ентоні Фробішер молодий і, як годиться комп-фанату, в окулярах. Цим він схожий на більшість працівників «Дискаунт Електронікс». Брейді також молодий, але на вигляд приємніший за Тоунза Фробішера. Не те щоб вродливий. І це якраз добре. Брейді воліє залишатися непоказним.
– То виклади нам, чому так, – каже Фредді, затоптуючи свою сигарету. Навпроти вантажного двору поза гіпермаркетом, що посідає південний край торговельного кварталу «Березовий Пагорб», стоять машини працівників (переважно старі колимаги) та три яскраво-зелені «Фольксвагени-Жуки». Ці завжди в ідеально чистенькому стані, і сонце пізньої весни виблискує на їхніх лобових шибках. На бортах у них написи синьою фарбою: КОМП’ЮТЕРНІ ПРОБЛЕМИ? ВИКЛИКАЙТЕ КІБЕР-ПАТРУЛЬ «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС»!
– «Сьоркіт Сіті» накрилися і «Бест Бай» хитається, – каже Фробішер тоном шкільного вчителя. – Завдяки комп’ютерній революції «Дискаунт Електронікс» також хитається – разом із кількома іншими бізнесами, які ще якось тримаються на мінімальному життєзабезпеченні: газети, книжкові видавництва, магазини грамплатівок і Поштова Служба Сполучених Штатів. Це далебі неповний перелік.
– Магазини грамплатівок? – перепитує Фредді, підкурюючи чергову сигарету. – Що таке магазини грамплатівок?
– Не вийобуйся, – каже Фробішер. – У мене є друг, який запевняє, ніби лесбі не мають почуття гумору, але…
– У тебе є друзі? – питає Фредді. – Вау. Хто б міг подумати!
– … але ти вочевидь є доказом того, що він неправий. Ви, друзі, не можете отримати додаткових годин тому, що наша компанія зараз виживає на самих лише комп’ютерах. Здебільшого дешевих, зібраних в Китаї й на Філіппінах. Величезній більшості наших покупців не потрібне більше оте все інше лайно, яким ми торгуємо.
Брейді гадає, що тільки Тоунз Фробішер може таким чином казати: «Величезна більшість». – Почасти це відбувається через технологічну революцію, але також тому, що…
Разом Брейді й Фредді скандують: «…Барак Обама – найбільша помилка з усіх, які бодай колись робила наша країна!»
Фробішер якусь мить кисло роздивляється на них, а потім мовить:
– Принаймні ви слухаєте. Брейді, ти закінчуєш о другій, правильно?
– Так. О третій у мене починається інший виступ.
Щоб показати, що він думає про іншу роботу Брейді, Фробішер морщить обличчя разом зі своїм перерослим шнобелем.
– Чи мені не почулося, ніби ти казав, що збираєшся повернутися до коледжу?
Брейді на це не відповідає, бо що б він не сказав, усе може виявитись хибним. Ентоні «Тоунз» Фробішер не мусить знати, що Брейді його не любить. Та де там нахер, він його просто ненавидить. Брейді ненавидить усіх, включно зі своєю п’яницею-матір’ю, але все має бути, як співається в тій старій кантрі-пісні: «Ніхто не мусить знати про це зараз».
– Брейді, тобі двадцять вісім років. Достатньо дорослий, щоб не покладатися тільки на гівняну обов’язкову автоцивілку – що є добре, – але трішечки занадто дорослий, щоб навчатися, розраховуючи на кар’єру інженера-електронщика. Чи комп’ютерного програміста, до речі.
– Сам не будь гівнюком, – каже Фредді. – Не будь Тоунзом Гівнюком.
– Якщо, коли людина каже правду, це робить її гівнюком, нехай тоді я буду гівнюком.
– Йо, – каже Фредді. – Ти ввійдеш в історію. Як Тоунз Правдолюбний Гівнюк. Про тебе діти вивчатимуть у школах.
– Я не проти почути трохи правди, – мирно каже Брейді.
– Добре. Тоді ти також можеш бути не проти того, щоб присвятити свій час каталогізуванню й наклеюванню наліпок на DVD. Починай зараз же.
Брейді благодушно киває, підводиться і обтрушує на собі ззаду штани. Наступного тижня в «Дискаунт Елетронікс» розпочинається п’ятдесятивідсотковий розпродаж; їхній менеджмент у Нью-Джерсі поставив вимогу, щоб «ДЕ» до січня 2011 року вийшли з пов’язаного з цифровими відеодисками бізнесу. Цей колись вигідний товар задушили «Нетфлікс» та «Редбокс». Невдовзі в їхній крамниці не залишиться нічого, крім домашніх комп’ютерів (зібраних у Китаї й на Філіппінах) та телевізорів із пласкими екранами, які мало хто може собі дозволити купувати в часи глибокої економічного рецесії.
– А ти, – каже Фробішер, повертаючись до Фредді, – маєш їхати на виклик. – Він вручає їй рожевий інвойс-бланк. – У старенької леді завис екран. Принаймні це те, що вона сказала.
– Слухаюсь, mon capitan. Рада служити.
Вона підхоплюється, салютує і забирає простягнуту ним накладну.
– Заправ сорочку. Надінь кашкет, не обов’язково викликати в клієнтки огиду твоєю дикою стрижкою. Не жени надто швидко. Отримаєш чергову штрафну квитанцію і з твоїм життям у ролі кібер-патрульної буде покінчено. А ще, перед тим як піти, не забудь позбирати свої кляті недопалки.
Перш ніж вона встигає відбити його подачу, Фробішер зникає всередині крамниці.
– Липучки на диски тобі, а старенька леді з, либонь, забитим крихтами від Греємівських крекерів центральним процесором мені, – каже Фредді, зістрибуючи з платформи і надягаючи кашкет. Вона на манір косяка скручує накладну і вирушає в бік «фольксвагенів», навіть погляду не кинувши на свої недопалки. Зупинившись на хвильку, щоб озирнутись на Брейді, вона впирається долонями собі в неіснуючі стегна:
– Це не те життя, яке я собі уявляла, коли навчалася в п’ятому класі.
– У мене так само, – мирно відгукується Брейді.
Він дивиться, як вона рве з місця, вирушаючи в рятівну місію до старенької леді, котра, либонь, божеволіє від того, що не може знайти в інтернеті рецепт свого улюбленого псевдояблучного пирога. Цього разу він загадується, що сказала б Фредді, якби він розповів їй, яким життя було для нього, коли він був ще малим. Коли він убив свого брата. А його мати все те покрила.
А чом би їй було цього не робити?
Врешті-решт, то була почасти її ідея.
12
У той час як Брейді клеїть жовті наліпки «знижка 50 %» на старі фільми Квентіна Тарантіно, а Фредді у Вест-Сайді рятує стареньку місіс Віру Вілкінз (як виявляється, крихтами в неї забито клавіатуру), Білл Ходжес завертає з Лоубраяр – чотирисмужного шосе, що прорізає все місто і ділиться частиною своєї назви з районом Лоутавн – на парковку біля італійського рісторанте «ДеМазіо». Йому не потрібно бути Шерлоком Голмсом, щоб здогадатися, що Піт прибув сюди першим. Ходжес паркується поряд з безхитрісно сірим седаном «шевроле» з чисто-чорними колесами, який буквально кричить про свою приналежність міській поліції, і вилазить зі своєї старої «тойоти», машини, котра просто кричить, що належить якомусь старигану пенсіонеру. Він торкається капота «шевроле». Теплий. Піт не набагато його випередив.