А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить із півночі…
У день прильоту, щоб не гаяти часу, ми вирушили в особливе місце за назвою «Мідад дель Мундо» (з іспанської – Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник має вигляд прогонистої піраміди зі скошеною вершиною, на яку висаджено велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W» відповідно до тієї сторони світу, куди її повернуто. Точнісінько через центр монумента проведено велику білу лінію, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній, а іншою – у південній півкулі.
Усім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат – офіційне підтвердження про візит на екватор.
Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі: мені здавалося досить символічним почати наш великий похід із найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі із позначкою паралелі 0°00́00˝ і завершити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27́00˝ південної широти.
Рецепт кави по-еквадорськи
Коли ви замовляєте каву в Еквадорі, вам спочатку подають чималеньку чашку щойно перекип’яченого молока. Поки ви репетуєте, доводячи офіціанту, що замовляли каву, а не молоко, вам підносять крихітну глиняну філіжанку, схожу на звичайну сільничку та наповнену меленою кавою. Втямивши з експресивних жестів офіціанта, що потрібно робити, ви обережно додаєте кавовий порошок у чашку з молоком, затим підкидаєте кілька ложок цукру, і… кава по-еквадорськи готова!
У південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак, ви підливаєте необхідну кількість чорної, як нафта, рідини в чашку із гарячим молоком, старанно все розмішуєте та насолоджуєтеся кавою, приготованою за південно-еквадорським рецептом.
Додавання у каву кип’яченої води вважають в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.
Кролики на Котопаксі
Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен із нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині тощо. Тому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко припустити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше і моє серце б’ється частіше, щоб донести більше кисню до м’язів. Це логічно та природно. Коли спиняюся, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше заспокоюється: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.
Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують до центрифуги та метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне та непередбачуване.
Принаймні, ви на це точно не очікуєте.
2 липня 2009-го.
Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися до Кіто, де востаннє перевірили карти та старанно переглянули наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже вранці наступного дня полишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення для Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.
Котопаксі – це стратовулкан, розташований у еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься над навколишнім високогірним плато на 3800 метрів, а абсолютна висота складає 5897 метрів над рівнем моря.
Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкана, яке надійно закріпилося за Котопаксі, присвоїли йому незаслужено. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший із них знаходиться на сході пустелі Атакама, має важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) та сягає 6739 метрів у висоту. Ще один – Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) – є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і височить трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Проте останнє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі стоять дуже далеко від залюднених місцин і доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Більше того, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там із часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти та поглянути, булькає щось там у нього у кратері чи ні, хоча впродовж трьох минулих століть Котопаксі плювався вогнем не менше ніж п’ятдесят разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го, щоправда, нічого справді цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму та трупів.
Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути досередини, проте я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож, реально оцінюючи можливості Експедиції, я поставив за мету вишкребтися якомога ближче до вершини Котопаксі.
Очевидно, що для того, щоб підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути із цим якісь проблеми. Здавалося б: хіба так важко відшукати в Андах вулкан заввишки шість кілометрів? У Карпатах, скажімо, достатньо запитати першого-ліпшого місцевого вуйка, як дістатися тієї чи тієї вершини, щоб за мить отримати всю необхідну інформацію. Малоймовірно, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.
От тільки Анди – не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь заввишки 4000 метрів ще не вважають вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть і помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».
Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.
Іще звечора першого дня, щойно повернувшись з екватора до хостелу, я почав допитуватися, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, доки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як дістатися Котопаксі. Це зважаючи на те, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!
Єдиним, хто зумів хоч би щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу.
– Їдьте до Латакунги, – порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. – Це найближче містечко коло вулкана.
– А далі? – допитувався я.
– А далі вже на місці зорієнтуєтесь.
Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.
* * *
…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалося крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де височіла грізна громадина височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом – у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку – і довго зорив на південний схід. Десь там, значно вище від хмар, підносився вгору кратер Котопаксі. Подумалося: якби не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем неймовірної краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку із зображенням еквадорської столиці на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що споглядаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд упирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці вилискували сірістю. Як я не прагнув, ніяк не міг домалювати у своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.
«Погано, – думав я, – дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкан ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть припустити не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.
* * *
– До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, – затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. – Я ще запитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.
– І?… – неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси – основний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика – літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою різнобарвною юрбою.
– Він говорив, що в Еквадорі все дуже просто: беруть один долар за годину їзди. Ніколи не помилишся, – відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.
Скрадаючись, як мінним полем, ми вступили до термінала. Очі розбігалися від розмаїття вивісок і пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу на вході до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів повнісінько у терміналі.
– Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? – горлав хлопчик просто над моїм вухом. – Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!
Я все ніяк не міг отямитися й дивився на нього, наче на прибульця.
– Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… – спробував замість мене відповісти Ян. – Тьфу, дідько!
– Латакунги, – зрештою очуняв я.
– Чудово, сеньйори! – заверещав хлопчик і потягнув мене за руку до одного з виходів. – Онде автобус до Баньоса. Скажете водію, щоб висадив вас у Латакунзі.
– А як же квитки? – запитав я.
– Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водієві в салоні.
Я зиркнув на Яна, чех спочатку стенув плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.
…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я припустився грубої помилки. Я забув, що знаходжуся на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. А бекпекер цього забувати не повинен! Це, можна так висловитись, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…
Усередині еквадорський автобус виглядав дещо пошарпаним, але загалом доволі непоганим. Ян пройшов углиб салону та зайняв місце коло вікна. Я гепнувся на сидіння поруч із ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, проте охайно вдягнену й зачесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.
Жіночка всміхнулася, тицьнула нам із Яном по пляшці мінеральної води та щось запитала у мене іспанською.
Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і просто сказав:
– Cuanto? Скільки?
На той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та наїдки. А потім вони перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба, й усе було класно. Тож, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі, як у Мексиці. Але вони не такі самі…
– Ти впевнений, що… – почав був Ян.
Я відмахнувся від нього:
– Так. Це геть як у Мексиці… – мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. – Я заплачу за тебе, потім розрахуєшся, – а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: – Dos personas, por favor.
– Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор! – відповіла жіночка.
«Діес і очо – це скільки? – розмірковував я. Думалось якось тяжко й тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. – Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»
Я зиркнув на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Яну просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів.
Хотілося спати, ніби ведмедеві посеред зими… «Діес і очо – це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».
Я відкрив гаманець. Найменшою знайшлася купюра номіналом двадцять баксів. «О! – думаю. – Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, – аж зрадів. – Зараз дасть решту». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого видала мені два долари. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість, щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикував, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала й напрочуд швидко викотилася з автобуса.
Зрештою автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що просочувалися крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння та випростав ходулі, лаштуючись трохи подрімати в дорозі.
Тож усе було чудово, все було класно і чудово (геть як у мексиканських автобусах), доки не прийшов клаповухий помічник водія та попросив, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так утовкмачив контролеру, що у нас квитків немає – нам ота ваша тлуста жіночка, контролерша, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку та чемно попрохав оплатити проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу та сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не маємо наміру, на що та еквадорська мавпочка дуже образилась і подріботіла назад до водія…
За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами з’явилася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав: «Зараз будуть бити», – а потім – «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:
– Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…
Тим часом шофер дістався наших крісел.
– Кому із цих двох бити писок? – запитав він асистента.
Помічник, нітрохи не вагаючись, тицьнув пальцем у мене.
– Я заплатив! Ви що, бусурмани? – перелякано загорлав я.
Шофер закачував рукави.
– Ти що, бляха, виробив?! – гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус у неприродний і, напевно, вельми болючий спосіб.
– Я оплатив… я оплатив дорогу, – лопотів я. – Присягаюся! Цілих двадцять доларів!
– Mother fucker! – схопився за голову чех. – Ти при здоровому ґлузді?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…
– Латакунги, – підказую напарникові.
– Латабанги, трясця! Ти ж мав віддати не більше ніж півтора долара!!!
Тоді я врешті-решт допетрав: кілька хвилин тому охайно вдягнена та зачесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки за ціною дев’ять доларів за кожну!
Ян швиденько розрядив ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні та недвозначно кивнувши в мій бік, а потім тицьнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що решту він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку та посунув назад до керма. І тут мене прорвало…