Отож, улюблені бабусині біблійні приповідки. Не знаю, чи чиню правильно, бо передаю довільно. Перечитавши Соломонові приповідки, переконався, що такі вислови (чи схожі) там є:
– Шукатимеш Бога, як срібло ци золото, то узнаєш Бога.
– Бог стежку пильнує й од чоловіка з лихим язиком рятує.
– Шануватимеш Бога, то й клуня буде повна.
– Як син розумний, то й батька звеселяє, а як дурний – то матері на горе.
– Замруживши очі на світ, собі зробиш прикрість.
– Правдою й ненависть закрити мона.
– Що зубам оцет і очам дим, те ледачий тим, що їх насилають.
– Хто ближнім гордує, той розуму ни має.
– Хто поле своє оброблєє, той і хлібом ситий буде.
– Мудрий хату будує, а дурень своїми руками руйнує.
– Ліпше трохи в Господньому страсі, ніж великі скарби в тривозі.
– Любе слово, що до речі сказане.
– Дух людський при недузі помагає.
– Хто батька й матір проклинає, у того свічка погасне, як уночі запалить.
– Добре ім’я й великі багатства переважить.
– Не завидуй багатим і злим, бо то в них ни од Бога.
– Скіко дурного ни товчи у ступі – ни порозумнішає.
– Жадібний біжить за багацтвом, а якби озирнувся б, то побачив би, що його злидні здоганяють.
– Хто із злодієм паює, той свою душу ни чує.
– Гординя чоловіка й принижує.
– У п’явки дві дочки, обидві «Давай!», «Давай!» звуться.
– Двох речей проси в Бога: щоб умів правду од неправди одділити й щоб, наситившись, Бога ни забував.
– Добра жінка підперезується міцно, як береться до роботи.
– Краса обманить, врода – марнота, та, що Бога й людину похвалить, – то розумна.
– Не дивися, ци поле велике, а дивися, як доглянуте.
– Діти батьків шанують – і Бог їх годує.
Молитви од Пелагеї
Матінко Богородице Пресвятая, яко ти Сина Божого породила, подай милосердя й добре здоровля цій дитині, дитяті Божому, Богом сотвореному, у ласці й мирі, простели щиру доріжку, ногам теплу, а очам світлу, на чотири сторони, куди б не пішло дитя, простягни свою руку на неїну голівку, яко ти є Матір Божа і мати велика усіх дітей.
Молитву цю, казала бабуся Пелагея, треба промовляти три рази.
* * *
Святий Угоднику Миколаю, уздоров рабу (раба) Божого (ім’я) десницею своєю, і оком своїм, і помислом своїм, і тим, що для людей своїх дарував із щедрої душі, до Бога наближеної, без гріха до Отця Небесного і людей повернутої, обдаруй милостями своїми, крихтою добра з великого Божого хліба. Хай буде здоровим і щасливим раб Божий (ім’я) на ті літа, що суджено прожити. Амінь.
* * *
Свята Варваро великомученице, що натерпілася за віру Господню, що на добру дорогу людей благословляєш, благослови дорогу (промовлялося – й стежку) раби Божої (ім’я), хай ноги не знають втоми, хай ни камінь, ни звір, ни лиха людина ни стрітеться на тій дорозі, а приведе до того порога, що й належить. В ім’я Отця, й Сина, і Святого Духа во віки вічні віків. Амінь.
* * *
Святая Пелагеє, заступнице людей кротких і смиренних, до тебе звертаюся я, раба Божа, ім’ям твоїм наречена, зверни свій погляд і послухай слово, що йде од душі моєї, смиренної і кроткої. Од серця, що видить тебе незримо, молюся, бо за стражденного і нужденного раба (раби) Божого (ім’я), яко за себе, свята заступнице (далі йшло прохання).
За словами бабусі, всі можуть звертатися до святої Пелагеї, називаючи своє ім’я.
Афоризми і думки-зітхання Пелагеї
– Всяка дорога починається од порога і до порога вертається. А чия ни вертається, то в безвісті пропадає.
– Весна приходить на молодих подивитися, а старим осінь пуд ноги золотеї монети кидає, та тєжко до них нагинатися.
– Скільки стежок ни сходив би, а тико їдна тобі ноги поцілує.
– У кого десять правд у хаті, в того чорт на покуті сидить.
– Прийде сивий дід, то йому вже не поморгаєш; от він прийшов, а так хочеться гинчим його побачити.
– Життє як поле: як зореш, так і вродить, що посієш, такий і сніп буде.
– Сій зерно, а думай, що золото, то й хліб тобі солодким буде.
– Із двох зол вибереш менше – виросте й покусає.
– Хай благословляє мати на благословенне, бо од слова доброго зранку до вечора жити хочеться, а од недоброго до ранку ни заснеш.
– Дослухайся до крику, в ньому тоже слова знаходяться, навіть якщо їх не почуєш.
– Людина, що вертається з півдороги, як дерево, що раптом рости перестало. Тико що ми знаємо про дерево, чого воно тремтить, бідолашне, за літньої погоди?
– Сиділо, кажуть, на слові двоє слів, присіло третє, затим четверте, п’яте, а де слів забагацько, тісно їм, падають і розбиваються, а об теї скалки раняться люди.
– Що забув ізранку – увечері вже згадаєш по-новому, озирнешся й згадане ни побачиш.
Пелагея-словниця
Складник із найхарактерніших слів західно-поліського діалекту, які вживала Пелагея Кусько, а також її слова-новотвори.
Аліганцький – інтелігентний, панський, вельми делікатний, особливий.
Бабити – приймати пологи, перерізати пуповину.
Бабниця – повитуха, жінка, що перерізує пуповину.
Бакунник, бакунщик – той, хто садить (вирощує) тютюн (бакун), завзято палить тютюн («Ото мій Федько вже бакунщик!»).
Баранець – хлопець із волоссям, що дрібно в’ється.
Бахур – позашлюбний хлопець.
Бидло – корови, худоба.
Блимуха – та, що часто моргає.
Блізірувати – удавати, задарма пишатися («Що вона з сибе блізірує велику цяцю?»).
Блутало – той, хто говорить невиразно, заплутано.
Боцюнець – маленький лелека (бусол, чорногуз).
Бристальовий – вартісний.
Бульбовище – поле, з якого зібрали бульбу (картоплю).
Бурчєк – вічно незадоволений, буркотун.
Валькуватий – непоспішливий чоловік.
Ведмеді – ожина.
Вердзігіль – непосида, вертун, постійно в русі.
Вирискуха – сварлива жінка.
Вихур – непосида, швидкий хлопець.
Воробцюх – горобець.
Ворожайка, ворожниця – жінка, що вміє ворожити.
Воропаха – бідний чоловік, жінка, дитина, яких треба пожаліти (близьке до горопахи).
Ворохба – тривога.
Ганина – промова з ганьбою когось.
Ганити – соромити.
Гвавтоньки – дуже нетерпеливо, поспішно.
Годзікало – базікало, говорун.
Голчатниця – сосна, а також маленька сосонка, рясно всипана голками.
Гомачка – страва, сир із сметаною і молоком.
Гора – горище.
Горох – квасоля, горох же – стручник.
Груба – вагітна.
Грумічати – гидувати.
Дєдина – тітка (відповідно: дядько – дєдько, не плутати з дідьком).
Диньки – гарбузове насіння.
Диня, динька – гарбуз.
Довгарати – мучитися чимось невизначеним («Щось мині довгарає»).
Довозька – бричка.
Дома – хата, оселя.
Дрикало – чоловік-провокатор.
Друбняк – хмиз («От принесла цілу радюгу друбняку»).
Жабуринник, жабуринниця – людина, що шукає в комусь, в подіях, в житті тільки погане («Хіба мона таким жабуринником бути!»).
Жвандіти – наполегливо повторювати свої думки, бурчати.
Жипола – любитель дорікати.
Жиполити – набридливо дорікати.
Затменє Боже – втрата пам’яті, стан, близький до божевілля («Ото затменє Боже!»).
Збаданий, збадана – оглянутий, обстежений з усіх боків («Ото вже Димка коло церкви була збадана»).
Здерубок – вчинок, частіше – про вчинок несподіваний, який викликає здивування (вар’ятський здерубок).
Здоровий – великий.
Злидня – слизька, непевна людина («Що вже злидня той Хома, то злидня»).
Знебощений – такий, що вдає з себе нещасного, вдавано нещасний.
Зорабити – спокусити («Як вже той Гартем тую Пріську зораблює, аж зорі цвітуть»).
Кабан – великий гарбуз, огірок («Ото вродив кабанисько!»).
Кал – грязюка.
Камар-Комаровський – великий комар, взагалі велика комаха.
Карамида – набридлива, докучлива дитина (і людина взагалі: «Ото вже карамида!»).
Качанка – капуста.
Клецьок – малий огрядний хлопець, котрий чимало важить.
Кобилячі пичі – шипшина.
Корчуватий – непевний, прихований.
Косогриз – невправний косар.
Кривуля – дитина, що гримасничає, показує, робить «криве лице».
Криж – хрест (полонізм).
Крикень – селезень, що голосно кричить.
Крипа – човен.
Круцюх – непосида, вертлявий хлопець.
Кукурікати – довго чекати («Цільну годину на дорозі прокукурікала»).
Куфир – скриня для одягу.
Лагодзінки – цукерки, смачні речі.
Лапацони – великі букви, великі намистини, великі помідори, великі ґудзики.
Лахмітник – бідний.
Ликавий – ласий на дармове пригощання.
Лідавий (лядовий) – кепський, поганий («Вибачєй, лідаву вістку принесла»).
Лущити – обговорювати, переговорювати («Ото вже Настю що облущили, то облущили»).
Любилиз – той, що вельми любить цілуватися.
Любовальниця – жінка, щедра на почуття, закохана.
Майтки – труси (полонізм).
Марака – надокучлива людина («Марака гірше того пса»).
Маруда – докучлива, плаксива дитина (і людина взагалі), яка сама не знає, чого хоче.
Мацюлька – маленька.
Мохулі – журавлина, бруслина.
Навощений – вельми прибраний, блискучий, а ще в значенні – на щось налаштований.
Навроки, зуроки – слова з потаємним змістом.
Неїн – її.
Ничка – дитина, яка не хоче спати.
Ногавиці – штани.
Опецьок – те, що й клецьок.
Оцибенська – фальшива, несправжня людина.
Пампуха – рожевощока, пишна жінка.
Пацьори – намисто.
Петрусь – комаха – божа корівка, сонечко, бедрик.
Пиркальовий – цінний в уяві когось більше, ніж насправді, той, що пишався собою («Пиркальовий парубок»).
Питлювати – молоти зерно (пшеницю) лише на біле борошно.
Плентало – той, що повільно ходить, не поспішає («На цілий куток плентало»).
Плентух – той, що розповсюджує чутки, плітки («Гіршого плентуха, як Хома, у селі нима»).
Політок – підліток.
Поплава – сіно, залите водою (дощами).
Попова свинка – замурзана людина, дитина («Чистий, як попова свинка в дощ»).
Попруга – пасок, ремінець.
Прадьонки – вечорниці (на них пряли).
Пражанка – кип’ячене молоко.
Присипана – засніжена (дорога, вулиця).
Пумнєтуха – товчена варена картопля, пюре, а ще так казали про людину, котра довго кудись збирається.
Радюга – ряднина.
Рахмана – довірлива, така, що дається в руки, зворушливо слухняна («Рахмана, як курка-сидуха»).
Рипиця – жіноче лоно, ще – дупа.
Рогатниця – відьма, а також погана жінка.
Роз’яснитися – поліпшити собі настрій.
Розвезяний – хворобливий, розклеєний, а ще – непевний у собі («Що ти розвізся, як кисіль по мисці?»).
Розобраний – роздягнутий.
Ропуха, ропшина – вельми товста жінка, котра не слідкує за собою.
Росавиця – русалка, а також жінка чи дівчина, котра йде кудись надто рано.
Рубель – пристрій для прасування, може бути те, що й качалка, ще – замашний предмет.
Ружок – острівець, урочище серед болота.
Сабанити – сварити за щось дітей, швидше добродушно.
Сагонити – швидко йти, майже бігти.
Сенди-тенди – туди-сюди, робити щось періодично, безцільно («Так і совається цільний день сенди-тенди»).
Сидуха – курка, що висиджує яйця.
Смирдюха – самогонка, переважно з буряка («Знов налигався смирдюхи?»).
Стіменний – скупуватий (скупувата), прижимистий.
Сцикуха – зовсім мала дівчина, котра прагне здаватися старшою («Вже тую сцикуху на прадьонки потягло»).
Тарабанька – жінка, що передає всілякі недостовірні звістки, балакає задарма («Ота вже Манька – на ціле село тарабанька»).
Тарапата – сварка одразу кількох жінок, шум, гамір.
Тиховіз – непоспішливий.
Товкач – геть лисий чоловік.
Тук – рідкий, розтоплений смалець.
Укоськатися – заспокоїтися, прилаштуватися до чогось.
Хазяїн, хазяйчик, дідок – домовик.
Хата – кімната.
Хоріша – краща, вродливіша.
Цвіруха – синиця.
Чибуристий – задерикуватий.
Швайкатий – той, що вліз не в своє, чуже діло.
Шмидко – швидко, дуже поспішливо.
Шудратий – з непричесаним волоссям і взагалі розхристаний.
Щавух – щавель.
Щирий – не скупий, демонстративно щедрий.
Ябедина – отримана від когось неправдива звістка.
Ядуха – тривалий кашель, а також хвороба – сап у коней.
Ясниця – гарна погода.
Бабусині медитації
Слова «медитації» тоді, зрозуміло, на Поліссі не знали.
Полісся жило за своїми законами, невідомо ким писаними, в якім лісі чи на хуторі виплеканими, а швидше передаваними з роду в рід, з вуст в уста, з хутора на хутір. Гадаю, поліський кодекс складався століттями, і авторів у нього було, як у нас казали, цимало.
Та поки що про поліські медитації.
Бабуся вічно була у клопотах по господарству – коло живності (корови, телиць, свиней, курей, качок, гусей), на городі, полі, в садку. «Щось ряба не так ремигала, як з паші йшла, піду-но я подивлюся», «А ота зозуляста, чую, третій день яєць не несе, чого б то півень неї минав, насварюся на холєрника», «Хоть би вижило те тилєтко, доси ж од вітру хитається, піду-но, тої травички, що з осені заготовила, дам понюхати, може, й молочка захочеться, а то ж од цицьки коровичої одвертається, як кіт од цибулі», «Піду-но я в сило, казали, хрещена моя Харитинка щось низдорова, мо’, помолитися коло дитини тре’, неїну зірочку за здоровлє попросити…»
То тільки кілька висловів, що запам’яталися і характеризують бабусю.
Але випадали такі моменти, що й бабуся відпочивала.
– Ходи-но, внучку, посидимо та на світ Божий поглядимо…
– А де той світ? – питався я. – То ж тико наш хутір?
– Там він ген за тею стежкою, за тою берізкою, до нас проситься.
Дивна то була мова у нечасті сидіння з бабусею – на порозі хати, на колоді коло погреба, на узвишші – пагорбку коло ковбані, в якій прали одежу, на лавочці при виході з хутора – дід неї змайстрував на вимогу бабусі – іноді присісти, щоб стежку оглянути перед тим, як кудись іти, в те ж село, наприклад.
Ми сиділи, бабуся думала щось своє, я – своє, доки не починав діймати запитаннями.
І слова її пам’ятаю:
– Треба, як думати сідаєш, пострушувати те, що ни хотів би далі з собою брати. У думці пострушуй, то воно й на душі не останеться.
Медитативні думки Пелагеї:
– Сидячи, стежку розмотай, що перед тобою, хай поведе тебе сама, куди вона знає.
– Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидіте, доки не зігрієтесь.
– Сонце поклич, навіть як його не бачиш, посади промінчик на долоню, хай посидить, доки хочеш, щоб сидів.