Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда — в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.
— Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди, — сказав він нарешті.
— Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.
Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.
І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін «Атлантік манслі» й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато — якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.
А Спенсер, каналія, вже почав.
— Що це з тобою діється, хлопчику? — каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо. — Скільки предметів було у вас в цій чверті?
— П'ять, сер.
— П'ять. А скільки ти засипав?
— Чотири. — Я засовався на ліжку. На такому каміняччі мій зад ще зроду не сидів. — Англійську я проскочив, — кажу. — Бо «Лорда Рендала, мого сина», «Беовульфа» і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.
Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.
— З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!
— Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.
— Геть нічого не знав, — повторив учитель.
Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:
— Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?
— Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник, — відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.
— Кажеш, заглядав, еге? — перепитав він з глузливою посмішечкою. — Твоя, м-м… твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку, подай-но її мені.
Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу — мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!
Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.
— Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня, — почав учитель. — Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?
— Та ні, сер, — кажу, — не дуже.
Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.
— «Єгиптяни — це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо, — це найбільший материк у східній півкулі…»
Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. Їй-богу, це таки нечесно.
— «Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя…»
Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.
— Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається, — промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! — Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки, — додав він.
— Так, я знаю, — поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку. Та хіба ж його спиниш! Розходився, як порожні жорна.
— «Шановний містере Спенсер! — голосно почав він. — Оце все, що я знаю про єгиптян. Особисто мене єгиптяни чомусь не дуже цікавлять, хоч від ваших уроків просто дух займало. І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюся на решті предметів, крім англійської літератури.
З повагою
Голден Колфілд».
Спенсер відклав мою трикляту роботу і глянув так, ніби щойно розбив мене у пінг-понг абощо. Я, мабуть, повік йому не забуду, що він прочитав оту муру вголос. Принаймні я не став би читати перед ним те, що понаписував би він, голову даю. А головне, оту ідіотську приписку я нашкрябав тільки для того, щоб старому було не так важко мене провалити.
— Ти дорікаєш мені за те, що я тебе засипав, хлопчику? — запитав він.
— Та що ви, сер! Я вам не дорікаю, — кажу. Оте його «хлопчику» та «хлопчику» вже сиділо у мене в печінках.
Покінчивши з моєю екзаменаційною, Спенсер і її спробував кинути на ліжко. Та в нього, звісно, й цього разу нічого не вийшло. Довелось мені знов уставати й підбирати її з підлоги. Я поклав аркуш на «Атлантік манслі». Тільки те й роби, що зривайся щохвилини на ноги та нахиляйся, хай йому грець!
— А як би зробив, бувши мною, ти? — запитав Спенсер. — Тільки по щирості, хлопчику.
Ага, думаю, виходить, сумління тебе все ж таки мучить, що засипав мене! І я вирішив трохи спекульнути. Як завів торочити йому про те, що, мовляв, я вчинив би точнісінько так само, багато хто взагалі навіть не здогадується, як важко вчителям… Одне слово, наплів йому сім мішків вовни. На таке я мастак.
Але найсмішніше те, що я, поки розводив усю цю бузу, думав зовсім про інше. Я живу в Нью-Йорку і думав про. озеро в Центральному парку — оте, що поруч із Південними воротами. Цікаво, міркував я, чи воно замерзне до мого приїзду додому, а якщо замерзне, то куди дінуться качки? Я одно сушив собі голову: куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?
Одне слово, я це вмію. Тобто я спокійнісінько пудрив старому мізки, а сам тим часом думав про качок. Умерти можна. Коли розмовляєш з учителем, особливо напружувати звивини в голові не треба. Та раптом каналія Спепсер перебиває мене. Він узагалі має таку моду.
— А Що ти сам про все це думаєш, хлопчику? — питає. — Цікаво мені знати. Дуже цікаво.
— Ви маєте на увазі те, що я вилетів із Пенсі? — перепитую я. Господи, думаю, хоч би вже ти затулив свої курячі груди! Теж мені шоу влаштував!
— Якщо не помиляюсь, у тебе і в Хутоні та Елктон-хіллі теж не дуже ладилося?
Він промовив це не тільки глузливо, а й досить-таки злісно.
— Не скажу, що в Елктон-хіллі у мене дуже не ладилось, — відповідаю. — І мене звідти зовсім не вигнали. Просто пішов, і квит.
— А чому, дозволь запитати?
— Чому? О, це довга історія, сер. Усе це взагалі досить складно.
Страх як не хотілося розповідати йому, що й до чого. Однаково ніякого біса не зрозуміє. Не його це діло. Елктон-хілл я покинув переважно через те, що кругом там саме свинство. Оце й усе. Воно в них, як то кажуть, з усіх кутків пре. Взяти хоч би самого директора, містера Гааса. Другого такого паскуди світ не бачив. Куди там старому Тернерові! По неділях, наприклад, Гаас швендяв з кімнати в кімнату й тиснув ручки всім батькам, які приїздили до хлопців. Подивишся на нього — ангел, та й годі. Але не з усіма. У декого 8 хлопців батьки були вже не молоді а чи на вигляд простіші. Побачили б ви, — як Гаас обходився з батьком і матір'ю мого сусіда в кімнаті! Коли чиясь мати не дуже струнка чи недорого вдягнена абощо чи коли на чийомусь батькові піджак із надто намощеними плечима та старомодні, чорні з білим черевики, то каналія Гаас тільки мимохідь тицьне їм руку, скривить рота в нещирій посмішечці, а тоді круть — і відвернувся до інших батьків, та як заведе балачку — на добрих півгодини. Такого паскудства я не можу терпіти. Злість бере. Все це мене так пригнічує, аж сказ находить. Зненавидів я той богом проклятий Елктон-хілл.
Спенсер про щось мене запитав, але я не розчув — усе думав про каналію Гааса.
— Що таке, сер? — перепитав я.
— Кажу, тобі нітрохи не сумно покидати Пенсі?
— Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.
— Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?
— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак. — Я на хвильку замислився. — Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.
— Ти ще задумаєшся, — мовив Спенсер. — Задумаєшся, хлопчику. Задумаєшся, та буде пізно!
Від його балачок мене з душі вернуло. Так ніби я вже дуба врізав абощо! Страх як неприємно було слухати.
— Авжеж, — кажу. — Мабуть, таки задумаюсь.
— Я б хотів трохи наставити тебе на розум, хлопчику, допомогти тобі. Я всім серцем хотів би тобі допомогти.
Він казав правду. Це було й видно. Але ми з ним тягли в різні боки, і край.
— Я знаю, сер, — кажу. — Вельми вдячний вам. Серйозно. Я це дуже ціную. Слово честі. — Я підвівся з ліжка. Слухайте, я не просидів би там довше й десяти хвилин, хай би мене навіть убили. — На жаль, мені пора. Треба ще забігти до спортзалу. Там багато моїх речей, а вдома вони мені знадобляться. Правду кажу.
Спенсер мовчки глянув на мене й знов закивав головою. А обличчя таке серйозне — жах. Мені раптом стало страшенно його шкода. Але й усидіти там я вже просто не міг, ми з ним тягли в різні боки, і він щоразу, як хотів щось кинути на ліжко, не докидав, і отой його допотопний заяложений халат, усі груди напоказ, і вся кімната просмерділася грипом та отими патентованими краплями Вікса від нежитю…
— Знаєте що, сер, — кажу, — не турбуйтеся за мене. Серйозно. Я не пропаду. Просто в мене саме такий вік. Кожен через це проходить, правда ж?
— Не знаю, хлопчику. Не знаю. Терпіти не можу, коли отак відповідають.
— Звичайно, кожен, — кажу. — Я добре знаю. їй-богу, сер, не турбуйтеся за мене. — Я навіть спробував покласти йому на плече руку. — Гаразд?
— Може, вип'єш на дорогу чашечку гарячого шоколаду? Місіс Спенсер охоче б…
— Та я б залюбки, сер, слово честі, але пора йти. Треба ще встигнути в спортзал. Спасибі вам, сер! Велике спасибі!
Потім ми подали один одному руку, мовляв, до побачення, те, се. Але мені стало чомусь з біса сумно.
— Я вам напишу, сер. Ви тільки глядіться після грипу.
— Прощавай, хлопчику!
Коли я причинив за собою двері й вийшов до вітальні, Спенсер ще крикнув щось мені навздогінці, але я не розчув. Певно, гукнув: «Щасти тобі!» А може, й ні. Сподіваюся, сто чортів, що ні. Сам я ніколи б не закричав услід: «Щасти тобі!» Якесь ідіотське побажання, коли добре подумати.
3
Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив. Просто кошмар. Навіть коли йду в магазин купити журнал абощо, а дорогою мене спитають, куди я, мені нічого не варто бовкнути, що поспішаю в оперу. Просто жах господній. Отож коли я сказав старому Спенсерові, нібито мушу ще забігти до спортивного залу по свої манатки тощо, це теж була суща брехня. Я в тому клятому залі ніколи нічого свого й не кидав.
У Пенсі я жив у новому гуртожитку — в так званому корпусі Оссенбергера. Там поселяли тільки учнів останніх двох класів. Я вчився а передостанньому класі. А мій сусід у кімнаті був випускник. Наш корпус назвали так на честь Оссенбергера — вчився в Пенсі колись один такий. Закінчив школу і збив силу, грошви. Ось що він зробив: набудував по всій Америці похоронних контор, через які можна ховати своїх родичів — п'ять зелених за душу. На того свинтюха Оссенбергера варто поглянути! Він, мабуть, запихав покійників у мішок, а тоді бовть у річку! Одне слово, Оссенбергер відвалив школі купу грошей, і наш корпус назвали його ім'ям. На першу футбольну гру року він прикотив своїм величезним як тюрма, кадилаком, а ми на трибунах мусили зірватися на ноги й на все горло репетувати — тобто кричати йому «ура». А на другий день уранці він учистив у нашій шкільній каплиці таку промову — годин на десять. Спершу розповів з півсотні заяложених анекдотів — це щоб показати, який він у дошку свій. Теж мені, велике діло! А тоді почав розводитись про те, що він, попавши у скруту абощо, ніколи не соромиться бухнути навколішки й помолитися господу богу. Ми також, мовляв, завжди повинні молитися богу — просто звірятися Всевишньому будь-коли й будь-де. Думайте, каже, про Ісуса Христа, як про свого приятеля, і т. ін. Він, мовляв, і сам розмовляє з Ісусом весь час. Навіть за кермом. Слухайте, я мало не гигнув! Уявляю собі, як оте пузате мурло вмикає першу швидкість, а саме благає бога, щоб послав йому кілька зайвих покійничків! Та найцікавіше сталося потім. Оссенбергер уже дійшов до середини й саме хвалився, який він чудовий, який відчайдушний і т. ін. хлопець, коли раптом Едгар Марсалла, — цей сидів якраз поперед мене, — як бабахне на всю каплицю! Воно, звісно, дуже непристойно — як-не-як у каплиці ж, і взагалі, але смішно вийшло — вмерти можна. Оце-то Марсалла! Трохи дах не знесло. Ніхто з нас уголос засміятися не зважився, а каналія Оссенбергер удав, мовби нічого не почув. Та старий Термер, наш директор, сидів поруч із ним на кафедрі, і по ньому було видно, що він усе почув. Слухайте, ох і розлютився ж він! Тоді директор нічого нам не сказав, але ввечері зігнав усіх до школи й ну читати проповідь. Учень, каже, який скоїв таку провину у святому місці, не гідний лишатися в стінах Пенсі. Ми намагалися нишком умовити каналію Марсаллу дати ще один залп, під час промови Термера, але хлопець, на жаль, не мав настрою.
Одне слово, я жив у новому корпусі імені отого самого Оссенбергера. Хлопці ще були на футболі, в гуртожитку комусь спало на думку натопити, і я аж зрадів, коли після квартири старого Спенсера опинився у себе в кімнаті. Стало навіть затишно. Я скинув куртку, краватку, розстебнув комірець сорочки, а тоді надів шапку, яку вранці купив у Нью-Йорку. То була червона мисливська шапка з отаким довжелезним козирком. Я нагледів її у вітрині спортивного магазину, коли ми вийшли з метро, — саме після того, як я похопився, що забув у вагоні оті триклятущі рапіри. Шапка обійшлася мені всього один долар. Я нап'яв її задом наперед, козирком на потилицю — дурниця, звісно, нічого не скажеш, але мені так подобалося. До того ж так мені в шапці навіть личило. Потім я взяв книжку, яку саме почав читати, й сів у своє крісло. В кожній кімнаті стояло по двоє крісел. Одне моє, друге — мого сусіда, Ворда Стредлейтера. Бильця вже ледве трималися — на них сідали всі, кому не ліньки, але загалом крісла були навіть досить зручні.
А книжку, яку я читав, мені втелющили в бібліотеці помилково. Просто дали не ту, що я просив, а я помітив це аж у гуртожитку. То була «З нетрів Африки» Ісаака Дінесена. Спершу я подумав: «Мабуть, якесь лайно». Ба ні, книжка виявилась навіть дуже непоганою. Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато. Улюблений письменнику мене — Д. Б., мій брат, а на другому місці — Рінг Ларднер. На іменини брат подарував мені книжку Рінга Ларднера — якраз перед тим, як я вступив до Пенсі. Там були страшенно смішні — просто сказитися можна — п'єси і одне оповідання про полісмена-регулювальника: він закохався в дуже вродливу дівчину, яка завжди перевищувала швидкість. Але він має сім'ю, той полісмен, і не може, звісно, одружитися з дівчиною тощо. А потім дівчина гине — вона ж бо завжди ганяла, мов оглашенна. Те оповідання мене просто вбило. Я взагалі люблю читати книжки, де хоча б час від часу трапляється щось смішне. Багато я читаю і класичних книжок — як-от «Повернення на батьківщину» та інші, і вони мені дуже подобаються, — і про війну, й детективів тощо, але щоб надто я ними захоплювався, то ні. По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка: «От якби близько потоваришувати з цим письменником і щоб коли схотів — узяв і подзвонив йому по телефону». Але таке буває зі мною не часто. Я б не проти подзвонити цьому Ісаакові Дінесену. Рінгові Ларднеру також, звичайно, тільки Д. Б. сказав, що він уже помер. А ось «Тягар людських пристрастей» Сомерсета Моема — книжку я прочитав торік улітку — це вже не те. Роман досить непоганий і т. ін., однак дзвонити Сомерсетові Моєму я охоти не маю. Сам не знаю чому. Мабуть, просто він не з тих, із ким хотілося б поговорити, ось і все. Я б скоріше зателефонував каналії Томасові Гарді. Його Юстасія. Вай мені імпонує… Нацупив я, одне слово, нову шапку, вмостився в кріслі й почав читати «З нетрів Африки». Один раз я книжку вже прочитав, але хотілося ще переглянути деякі місця. Перебіг я очима сторінок три, коли чую — хтось відслоняє завісу в душовій і спиняється на порозі. Навіть не підводячи голови, я відразу здогадався, хто це. То був Роберт Еклі — він жив у суміжній кімнаті. В нашому корпусі одна душова на дві кімнати — посередині, і каналія Еклі рипався до мене разів по сто на день. Тільки він, певно, з усього гуртожитку — крім мене, звісно, — не пішов на футбол. Еклі взагалі майже нікуди не ходить. Дивний субчик. Провчився в Пенсі цілих чотири роки, а уже закінчував школу, а ніхто не називав його інакше, як Еклі. Навіть Герб Гейл, що жив із ним в одній кімнаті, і той ніколи не називав його Боб чи бодай Ек. Мабуть, і власна жінка називатиме його Еклі, якщо тільки він коли-небудь одружиться. Еклі був жахливо високий — десь шість футів і чотири дюйми, але сутулив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству, я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися. Побачиш, бувало, ~в їдальні, як він набиває рота картоплею чи горохом або там іще чимось — аж занудить. Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи на підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.