Одне слово, про все це я й написав у творі для Стредлейтера. Про бейсбольну рукавицю Аллі. Вона випадково виявилася зі мною у саквояжі, тож я дістав її і списав з неї всі вірші. Довелось тільки змінити прізвище Аллі, щоб ніхто не здогадався, що то мій брат, а не Стредлейтерів. Мені, правда, не дуже й хотілося це робити, але кращої теми для твору я все одно не придумав. До того ж мені навіть сподобалося писати про таке. Просидів я добру годину — друкувати довелося на Стредлейтеровій машинці, а вона, клята, всю дорогу заїдала. Свою я саме позичив одному хлопцеві з другого кінця коридора.
Коли я скінчив, було вже десь пів на одинадцяту. Та я не стомився і вирішив трохи постояти біля вікна. Сніг уже перестав, час від часу звідкись долинало завивання стартера — видно, чиясь машина ніяк не хотіла заводитись. Та ще було чути, як хропе каналія Еклі. Навіть крізь завіси в душовій проникало його бісове хропіння. Він мав гайморит, і вві сні йому було важко дихати. Той тип мав узагалі майже все: і гайморит, і вугрі, й гнилі зуби, і гидкий запах з рота, й оті Огидні нігті… Нещасне створіння! Навіть трохи шкода каналію.
6
Не все приходить на пам'ять відразу. Я ось думаю: о котрій же це Стредлейтер прийшов із побачення з Джейн? Розумієте, от хоч убий, не можу пригадати, що я робив, коли почув його, каналію, в коридорі: чалап, чалап, аж противно було слухати. Мабуть, я тоді ще дививсь у вікно, але брехати не хочу, не ручусь. Річ у тім, що я був жахливо схвильований. А коли мене щось хвилює, то вже хвилює по-справжньому. Мені навіть у животі крутить, коли хвилююсь. Але в гальюн я не біжу. Я так хвилююсь, що й не думаю про це. Бо вибіжу і, чого доброго, ще переб'ю собі все хвилювання. Якби ви були знайомі зі Стредлейтером, то теж хвилювалися б. Кілька разів я з тим паскудою ходив до дівчат і знаю, що кажу. Совісті в нього ні на крихту. Серйозно.
Одне слово, у всіх кридорах у нас лінолеум, і оте його кляте чалапання я почув ще здалеку. Навіть не пам'ятаю вже, де я сидів, коли він увійшов, — біля вікна, у своєму кріслі чи в його кріслі. Слово честі, не пригадую.
Ввійшов — і зразу жалітися: мовляв, холод надворі собачий, те, се. А тоді й питає:
— Куди це в біса всі порозбігалися? Жодної живої душі, наче в трупарні, хай йому чорті
А я й не думаю відповідати. Якщо в тебе, бовдуре несусвітенний, думаю, не вистачає клепки втямити, що в суботу ввечері всі просто порозходились, чи полягали спати, чи роз'їхались на неділю по домівках, то не варто пнутися із шкури й пояснювати це тобі.
Бачу, Стредлейтер уже роздягається. І хоч би тобі слово про Джейн, каналія! А то ж ні слова. Я теж мовчу. Тільки краєм ока стежу за ним. Добре, що хоч за куртку подякував. Почепив на плічка й сховав у шафу.
Потім він скинув краватку й запитав, чи я написав йому отой дуримарський твір. Та он він, кажу, на твоєму смердючому ліжку. Стредлейтер підійшов і, розстібаючи, сорочку, почав читати. Стоїть, читає, а сам гладить собі голі груди й живіт. А вираз обличчя — як у кретина. Стредлейтер узагалі мав моду гладити собі живіт і груди. Любив себе до нестями, каналія. — І раптом каже:
— Грім тебе побий! Та тут же про якусь чортову бейсбольну рукавицю, Голдене!
— То й що? — відповідаю. А голос у самого як лід.
— Як це — то й що?! Хіба я тобі не казав, що треба описати якусь кімнату, будинок абощо, дідько б тебе взяв!
— Ти сказав, треба що-небудь описати. То чого ж у біса не можна взяти бейсбольну рукавицю?
— Ану тебе!.. — визвірився Стредлейтер. Він уже просто скаженів. — У тебе все виходить догори дригом! — Він люто глипнув на мене. — Не дивно, що тебе виперли звідси к бісовій матері,— каже. — Ніколи не зробиш нічого так, як тобі кажуть. Я вже бачу. Ну ніколи, хай тобі чорт!
— Прекрасно! — відповідаю. — Тоді давай твір назад. — Я підійшов до Стредлейтера, вихопив у нього з рук оті кляті аркуші й порвав їх.
— На якого бісового батька ти це зробив? — питає він. Я нічого не відповів. Жбурнув клапті в кошик, ліг на своє ліжко, і ми довго не озивались один до одного. Стредлейтер роздягся до трусів, а я, не встаючи з постелі, закурив, сигарету. Взагалі курити в кімнатах у нас не дозволяли, але пізно ввечері, коли всі вже полягали чи порозходились гуляти, диму ніхто не почує. Крім того, кортіло подрочити Стредлейтера. Він просто скаженів, коли в гуртожитку хто-небудь порушував правила. І сам у кімнаті ніколи не курив. Тільки я.
Про Джейн вія усе ще ні словечка. Кінець кінцем я не витримав:
— Пізненько ж ти ходиш, чорт забирай, коли вона взяла дозвіл тільки до пів на десяту. Вона що — спізнилася через тебе в гуртожиток?
Він сидів скраю на ліжку і обрізав свої смердючі нігті на ногах.
— Трохи спізнилась, — каже. — А хто ж у дідька бере в суботу дозвіл тільки до пів на десяту?
Господи, як же я ненавидів його тієї хвилини!
— Ви були в Нью-Йорку? — питаю.
— Ти що — з гори впав?! Куди ж у біса пхатися до Нью-Йорка, коли вона відпросилася тільки до пів на десяту!
— Не пофортунило. Він звів на мене очі.
— Слухай, — каже, — коли вже тобі так свербить покадити, катай у гальюн. Тобі однаково звідси вшиватися, а мені, грім би тебе вдарив, сидіти тут до самих іспитів.
Я й бровою не повів. Серйозно кажу. Лежу собі й димлю, мов паровоз. Тільки повернувся трохи на бік і дивлюсь, як він обрізає паскудні свої нігті. От школа! Всю дорогу перед носом у тебе як не вугрі видушують, то нігті обрізують!
— Ти переказав їй від мене вітання? — питаю.
— Угу.
Чорта з два він переказав, собака!
— А вона що? — кажу. — Ти її питав, вона й досі виставляв всі свої дамки в останньому ряду?
— Ні, не питав. Ти думаєш, ми з нею цілий вечір грали в шашки, га, чорт забирай?!
Я нічого не відповів. Боже мій, як я тоді його ненавидів!
— Де ж ти з нею був, коли не їздив до Нью-Йорка? — питаю по хвилі. А голос ось-ось затремтить, я вже ледве стримуюсь. Слухайте, ох і розгулялися ж у мене нерви! Мабуть, чула душа щось недобре.
Нарешті Стредлейтер обрізав кляті свої нігті, устав в отих ідіотських трусах-з ліжка й заходився строїти дурника. Підходить, нахиляється і ну товкти мене кулаком у плече — розважається, паскуда!
— Не дурій, — кажу. — Де ж ви з нею були, коли не їздили до Нью-Йорка?
— А ніде. Просто сиділи в машині, і всі діла.— І знов як стусоне мене в плече. Весело йому, кретинові отакому!
— Та не дурій! — кажу. — В чиїй машині?
— Еда Бенкі.
Ед Бенкі тренував у Пенсі баскетбольну команду. Каналія Стредлейтер ходив у нього в мазунчиках — він грав у них центра, і Бенкі щоразу, коли Стредлейтер хотів, давав йому свою машину. Загалом учням не дозволялося брати в учителів машини, але ж ці спортсмени така сволота — завжди тягнуть один за одним руку. В усіх школах, де я вчився, ті паскуди тягли один за одним руку.
А Стредлейтер знай гамселить мене в плече, ніби я йому боксерська груша. В руках у нього була зубна щітка, й він засунув її до рота.
— Що* ж ви робили в тій бісовій машині? — питаю далі. — Ти її що — той?.. — А голос тремтить — кошмар!
— Ого, якої заспівав! Ось я зараз наколю тобі за такі слова язика!
— То ти її той?..
-. Це професійна таємниця, малий!
Що було далі, я погано пригадую. Пам'ятаю лише, як устав з ліжка — так ніби зібрався в гальюн чи ще кудись, — а тоді з усієї сили раптово як замахнувсь на Стредлейтера. Я цілився в зубну щітку — хотів, щоб вона прохромила його паскудну горлянку. На жаль, не вийшло. Не влучив. Я тільки зацідив йому в вухо чи десь туди. Тому лайнюкові, видно, таки трохи заболіло, але не так, як мені хотілося. Я б угатив і дужче, але бив з правої, а праву я "не можу добре стиснути в кулак. Вона в мене покалічена, я про це вже розповідав.
Одне слово, пригадую тільки, що очумався на підлозі, а каналія Стредлейтер сидить на мені верхи — червоний, як рак. Тобто не сидить, а стоїть своїми поганими коліньми в мене на грудях. А важив він добру тонну. Ще й руки мої тримає, щоб я його не вдарив. Убив би, гадину таку!
— Ти що, сказився? Сказився, та? — все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.
— Забери з грудей свої ідіотські коліна! — кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі. — Злізь із мене, пусти, пес смердючий!
А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам'ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас… бо ти просто ненормальний кретин!
Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.
— Заткай пельку, Голдене! — цідить він, а пика така червона, тупа. — Зараз же заткай пельку, чуєш?!
— Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати — Джейн чи Джін, кретин нещасний!
— Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.
Я його таки доконав, гада.
— Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!
— Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!
— А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.
Тоді він знов своєї:
— Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?
— Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.
— Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! — кажу йому.
Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:
— Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю…
— Чого це я мовчатиму? — кажу. А сам уже аж кричу. — В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала…
В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам'яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.
— Я ж тебе, телепню, попереджував, — каже, — чого ж ти не заткнув пельки? — А голос у нього аж тремтить. Видко, злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув. — Сам винен, чорт бери! — каже. Слухайте, а він таки не на жарт злякався!
А я лежу собі на підлозі й навіть не думаю вставати. Тільки обзиваю його паскудою та кретином. І такий я лютий, що аж на крик зриваюся.
— Чуєш, піди вмийся, — каже Стредлейтер, — Ти мене чуєш?
— Сам іди, — відповідаю, — вмивай свою ідіотську пику! — Я поводився, звісно, як дитина, але надто вже він мені допік, стерво. — А по дорозі в умивалку, — кажу, — заскоч до місіс Шмідт і зроби своє діло. — Місіс Шмідт була дружина шкільного сторожа, баба років шістдесяти п'яти.
Так я й сидів на підлозі, доки почув, як каналія Стредлейтер причинив за собою двері й почалапав коридором до умивалки. Тоді я встав. Довго не міг знайти мисливської шапки. Нарешті таки знайшов кляту. Валялася під ліжком. Я нап'яв її, повернув козирком назад — так мені подобалося дужче, — а тоді ступив до дзеркала й подивився на дурнувату свою фізіономію. Ні, такої розквашеної мармизи ще* світ не бачив! Губи, підборіддя — все заюшене кров'ю, навіть піжама й халат. І страшно було, й цікаво. Я скидався на форменого розбишаку. В житті я тільки двічі потрапляв у бійку, і обидва рази мені перепадало. Так-що розбіяка з мене нікудишній. Якщо хочете знати правду, то я пацифіст.
Я здогадувався, що каналія Еклі не спав і, певно, чув увесь наш гармидер. Тож я відслонив завіси й пройшов крізь душову в його кімнату поглянути, що він у біса робить. Взагалі я рідко до нього заходив. Там завжди чимось смерділо — Еклі був страшенний нечупара.
7
Крізь завіси в душовій сюди з нашої кімнати падало трохи світла, і я побачив, що Еклі вже в ліжку. Але я добре знав, що він, зараза, не спить.
— Еклі,— кажу, — ти спиш?
— Ні.
Було все ж таки темнувато, я спіткнувсь об чийсь клятий черевик і мало не дав сторчака. Еклі звівсь у ліжку і сперся на лікоть. Все його лице було густо наквацяне білою маззю від прищів. У темряві Еклі скидався на привида.
— Що поробляєш? — кажу.
— Він ще й питає, що я в біса поробляю! Пробував заснути, але ж ви там зняли таку бучу! Чого ви завелися?
— Де тут світло? — Я ніяк не міг знайти клятого вимикача. Всю стіну обмацав.
— А нащо тобі світло?.. Он там, майже в тебе під рукою.
Нарешті я таки знайшов вимикача і ввімкнув світло. Еклі, каналія, затулився долонею — світло, бачте, засліпило йому очі!
— О боже! — скрикнув він, уздрівши мою розквашену фізію. — Що з тобою?
— Та ми з Стредлейтером трохи той… погиркались, — відповів я і сів на підлогу. В них у кімнаті ніколи не було стільців. Хтозна, де в дідька вони їх дівали.
— Чуєш, — кажу, — ти не хочеш трохи пограти в канасту?
Еклі любив грати в канасту.
— Господи, та в тебе ж і досі кров юшить! Ти б що-небудь приклав абощо.
— Сама перестане. Чуєш, то не хочеш трохи перекинутись у канасту?
— Яка там канаста, чорт забирай! Ти хоч знаєш, котра вже година?
— Ще не дуже пізно. Всього лиш одинадцята — пів на дванадцяту.
— Всього лиш! — перекривив мене Еклі. — Завтра мені, щоб ти знав, рано вставати, я йду до церкви, чорт забирай! А ви серед ночі мордобій влаштували, кричите, як недорізані. За що ви, паскуди, хоч побилися?
— Довга й нудна історія, Еклі. Мені шкода нею тебе мучити. — Я з ним ніколи не розмовляв про свої особисті справи. Насамперед тому, що він ще тупіший за Стредлейтера. Проти цього недолобня каналія Стредлейтер просто геній. — Слухай, — кажу, — можна мені сьогодні переночувати на Еловому ліжку? Адже він приїде аж завтра ввечері, правда? — Я добре знав, що раніше Ел не повернеться. Він майже щосуботи вшивався додому.
— Звідки мені в біса знати, коли він приїде! — каже Еклі.
Слухайте, це вже мені набридло!
— Хай тобі чорт, як це ти не знаєш, коли він приїде? Хіба він коли-небудь вертався раніш, як у неділю ввечері, га?
— Та воно так, але ж не можу я, дідько його мамі, сказати кожному: лягай, якщо хочеш, і спи на його ліжку!.
Ну, він мене вбив! Я як сидів, простяг з підлоги руку й поплескав його по плечу.
— Ти, малий, принц, — кажу. — Ти про це хоч знаєш?
— Ні, я серйозно… Не можу ж я кожному стрічному сказати: лягай собі на…
— Ти, малий, справжній принц. Джентльмен і мудра голова, — кажу, Зрештою, так воно й було. — У тебе часом немає закурити? Якщо скажеш «є», мене вхопить інфаркт!
— Немає. їй-богу, немає. Чуєш, а за що ви там, чорти, завелися?
Я не відповів. Тільки встав, підійшов до вікна й виглянув надвір. На серці раптом стало так тоскно — жити не хотілося.
— То через що ж ви, хай вам чорт, побилися? — вже всоте питає Еклі. От зануда!
— Через тебе, — кажу.
— Що?! Чого це в біса через мене?
— А того. Я захищав твою честь. Стредлейтер сказав, ніби ти — паскудний хлопець. Не міг же я подарувати йому цього наклепу.
Під нього наче жару сипнули.
— Так і сказав? А ти не бре? Серйозно?
Але я відповів, що тільки пожартував, а тоді взяв і ліг на Елове ліжко. Слухайте, як же гидотно було в мене на душі! Тоскно, самотньо, хоч головою в стіну бийся.
— У вас у кімнаті смердить, — кажу. — Я навіть звідси чую, як смердять кляті твої шкарпетки. Ти що, ніколи не віддаєш їх прати?
— Не подобається — іди… сам знаєш куди! — відповідає Еклі. Дотепний, собака! — Може, погасиш оте чортове світло?