Вона просунула в кишеньку пальці й видобула звідти не камінець, а крихітну фігурку черепахи. Схоже, вирізану зі слонової кістки. Кожна крихітна деталь її панцира передана була артистично й реалістично, хоча фігурку й псувала одна крива подряпина, що трохи нагадувала знак питання. З-під панцира стирчала голова черепашки. Чорні крапочки її оченят з якогось антрацитово-чорного матеріалу виглядали напрочуд живими. Вона помітила дефект і на носі черепашки — не подряпину, а тріщину.
— Це старовинна річ, — прошепотіла вона. — Дуже древня.
— Так, — теж пошепки відгукнулася Мія.
Сюзанна відчула себе надзвичайно гарно. Ця черепаха в її руці наділила її відчуттям… ну, ніби якоїсь захищеності.
«Черепаху здоровенну уяви, — пригадалося їй. — Черепаху здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви». Так там, здається було? Десь так. А, звісно, це ж саме той Промінь, уздовж якого вони просувалися до Вежі. На одному кінці Ведмідь — Шардик. А на протилежному Черепаха — Матурин.
Вона перевела погляд з крихітного тотема, знайденого в підкладці торби, на велику черепаху біля фонтана. Якщо не зважати на різні матеріали — велика була зроблена з темного металу з мідним полиском, черепахи були однаковісінькі, включно з подряпиною на панцирі і клиноподібною тріщинкою на носі. На мить у неї перехопило подих, і серце ледь не зупинилось. Отак живе вона собі від пригоди до пригоди, іноді не звертаючи уваги на те, як збігають дні, майже не замислюючись ні про що, просто покладаючись на події і ту силу, котру Роланд називає ка. А потім трапляється щось таке, як зараз, і на мить перед нею виринає величезна картина, від неосяжності якої вона впадає в благоговійний ступор. Вона відчула присутність тих сил, що залишалися недосяжними її розумінню. Деякі з них, як-от куля в очеретяному кошелі, були злими. Але ця …ця була…
— Bay, — промовив хтось. Ніби зітхнув.
Вона підвела очі вгору й побачила когось, схоже, що бізнесмена — і вельми успішного, судячи з його костюму, — котрий стояв напроти неї. Либонь, ішов він собі навпростець через парк кудись у своїх справах, таких же важливих, як він сам, на якусь там зустріч чи конференцію, можливо, навіть в ООН, штаб-квартира якої була тут поруч (якщо на цей час вони не переїхали деінде). Аж тут раптом чомусь застиг стовпом. Стояв з дорогим кейсом у правій руці. Величезними від здивування очима він втупився у черепаху на долоні Сюзанни-Мії. Його обличчя розпливлося в широкій, якійсь немов наркотичній посмішці.
— Зараз же сховай! — заверещала Мія. — Він її поцупить!
— Нехай лишень спробує, — відгукнулася Детта Волкер. Голос у неї звучав якось розслаблено, навіть задоволено. Яскраво світило сонце, і вона — всіма своїми клітинами — раптом відчула, що всі проблеми хай собі йдуть під три чорти, бо сьогодні така гарна погода. Вишукана. Прекрасна.
— Гарна, вишукана, прекрасна, — промовив бізнесмен (а може, й дипломат), котрий геть забув про свої справи. От тільки, що він мав на увазі — погоду чи фігурку черепахи?
«І те, й інше», — подумала Сюзанна. І раптом вона все зрозуміла. І Джейк би теж усе зрозумів — краще за будь-кого! Вона розсміялася. Всередині неї засміялися Мія з Деттою, хоч Мія ніби проти власної волі. І бізнесмен, чи то дипломат, він також засміявся.
— Авжеж, і те, й інше. — промовив він. З його скандинавським акцентом останнє слово прозвучало, як ітьше. — Яка у фас гарьна річь!
А таки гарна. Маленька коштовна річ. А колись, не так уже й давно, Джейк Чемберз був знайшов дещо дивовижно їй подібне. У книгарні Кельвіна Тауера Джейк купив книжку Беріл Еванс, що називалася «Чарлі Чух-Чух». Чому? Бо вона озвалася до нього. Пізніше, а якщо точно — незадовго до того, як Роландів ка-тет прибув до Кальї Брин Стерджис, — ім’я авторки на обкладинці змінилося на Клаудію-і-Інесс Бахман, і так вона зробилася учасницею безупинно зростаючого ка-тету Дев’ятнадцяти. Джейк у ту книжку засунув ключ, а Едді вирізав в Серединному світі його дублікат. Людей, які бачили той Джейків ключ, він причаровував і водночас робив неймовірно піддатливими до навіювання. Точнісінько як той ключик, і ця черепаха теж існувала у двох варіантах; поряд з одним якраз і сиділа Сюзанна. Питання полягало в іншому: чи ця фігурка має схожість з Джейковим ключем в іншому сенсі?
Судячи з того, яким привороженим виглядав цей скандинавський бізнесмен, Сюзанна майже повірила, що відповідь на її питання буде — так.
Сюзанна подумки проспівала: «Дад-а-чак, дад-а-чаху, не турбуйся, дівчинко, ти маєш черепаху». І ледь не розреготалася вголос від такої дурні.
— Я сама все владнаю, — сказала вона Мії.
— Що владнаєш? Не розумію…
— Я розумію, що ти не розумієш. Тому й кажу, що сама. Ти згодна?
На очікування відповіді часу вона не марнувала. Щиро посміхаючись, обернулася до бізнесмена і високо підняла руку з черепашкою на долоні, щоб той її краще бачив. Похитуючи рукою вліво-вправо, вона впевнилася, що скандинав водить очима в такт, хоча голова його з пишною гривою білого волосся залишалася незрушною.
— Як тебе звуть, сей? — запитала Сюзанна.
— Матьєссен ван Вік, — назвався той. Очі його повільно рухались услід за черепахою. — Я другий помічник посла Швеції в ООН. Моя дружина завела собі коханця. Мене це печалить. Запорів нема, з цим у мене знову все гаразд, той чай, що мені рекомендував масажист в готелі, допоміг, і я тепер щасливий. — І через паузу. — Я щасливий від того, що бачу вашу sköldpadda.
Сюзанна була в захваті. А що якби вона попрохала його продемонструвати гарну роботу кишечнику, може, він тут же скинув би штани і навалив купу просто на тротуарі? Звісно, так би він і зробив.
Вона роззирнулася навсібіч, переконавшись, що поблизу нема жодних потенційних свідків. Це добре, хоча все одно цю справу треба закінчити якомога швидше. Джейк зі своїм ключем був зібрав чималенький натовп. Вона бажала, якщо це можливо, уникнути шоу.
— Матьєссене, — почала вона. — Ти згадав…
— Матс, — відгукнувся він.
— Перепрошую?
— Звіть мене Матс, якщо вам не важко. Мені так більше подобається.
— Гаразд, Матсе, ти згадав про…
— Ви говорите шведською?
— Ні, — здивувалася вона.
— Тоді будемо розмовляти англійською.
— Авжеж, мені так легше…
— Я маю доволі важливу посаду, — повідомив Матс, не відриваючи погляду від черепахи. — Я знайомий з багатьма вельми важливими людьми. Я відвідую коктейльні вечірки, куди гарні жінки з’являються одягнені у «маленькі чорні сукенки».
— Хай це тебе не образить, Матсе, та мені треба, щоб ти заткнув свою пельку і розтуляв її тільки тоді, коли я ставитиму тобі пряме питання. Гаразд?
Матс стулив губи. Навіть комічно показав рукою, ніби зашморгує собі рота на блискавку, і все це не відриваючи очей від черепашки.
— Ти згадав про готель. Ти живеш в готелі?
— Так, я живу в готелі «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт», на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці. Невдовзі в мене буде квартира в кондомініумі…
Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, і знову закрив рота.
Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб її новий приятель добре міг її бачити, і гарячково думала.
— Матсе, послухай-но мене, окей?
— Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.
Її пересмикнуло від огиди — отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.
— Ти маєш кредитну картку?
Матс гордовито усміхнувся.
— У мене їх багато. Є «Америкен Експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-Голд», а ще маю…
— Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… — на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, — до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. — Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. — Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?
— О, ні, звісно, що ні, — здивувався він.
— Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?
— Так, Сюзанна Мія Дін.
Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків — їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, — та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, — до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана.
— Ой, як кууульно, — промовила одна ледь не пошепки.
— Абсолютний ульот, — відгукнулася друга.
— А ви дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, — промовила Сюзанна.
Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.
— Ми конче мусимо йти? — спитала перша.
— Так! — наказала Сюзанна.
— Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, — промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.
— Забудьте, що ви мене бачили! — гукнула їм услід Сюзанна.
Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.
— Тобі теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю і зніми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде.
— Що таке катай хутко? Я не розумію.
— Це означає — поспішай, — сказала Сюзанна, віддаючи йому портмоне, звісно, без готівки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельніше між тими його картками, і дивуючись, навіщо комусь потрібно носити з собою так багато грошей. — Тільки-но зарезервуєш номер, йди у своїх справах. Забудь, що взагалі колись мене бачив.
Тепер і Матс, не згірш за тих дівчаток у зелених уніформах, почав рюмсати.
— Чи це означає, що я також мушу забути sköldpadda?
— Так, — Сюзанна згадала гіпнотизера, виступ якого колись бачила по телевізору, і чи не в шоу Еда Саллівана? — Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кінця свого життя, чуєш мене? Ти почуватимешся, наче… — Можливо, мільйон баксів для нього не такі й великі гроші, а мільйону крон, наскільки вона знала, вистачило б хіба що на візит до перукарні. — Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоєї жінки є коханець. К чортам його, так?
— Ага, к чортам його, того хлопця! — скрикнув Матс і, ще не встигши перестати рюмсати, почав усміхатися. Щось таке, ніби божественно дитяче, було в його посмішці. Сюзанні від неї стало печально й водночас хороше. Їй схотілося зробити Матсові ван Віку щось приємне.
— А твої запори?
— Що?
— Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, — промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. — Ти коли зазвичай ходиш?
— Отрасу після снітанку.
— Отже, так і буде. На все життя. Тільки якщо ти кудись поспішатимеш, скажімо… на важливу зустріч чи щось таке, просто промов слово… Матурин, і охота в тебе пропаде до наступного ранку.
— Матурин.
— Правильно. А тепер катай.
— А мені не можна взяти собі sköldpadda?
— Ні, не можна. Іди собі.
Він зрушив місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.
— Мапуть, я її таки заперу, — промовив він. — Мапуть, вона належить мені по праву.
— Цікаво побачити, як тобі це вдасться, — це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: — Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.
Лукавий вираз не зник з його обличчя. Не хитруй з хитруном, — ніби промовляв він.
Так принаймні здавалося Сюзанні.
— Матс, Матурин, — промовив він. — Матурин. Матс. Розумієте?
Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: Калья — Каллаген.
— Розумію, — врешті сказала вона. — Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.
— А кому вона тоді належить? — це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?
І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці: сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.
— Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.
— І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.
Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».
Мію не цікавила черепаха, вона переймалася лише однією річчю.
— Він казав про готель. Там є телефон?
ТРИ
Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових
(крадених)
туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі СЮЗАННА-МІЯ лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.
— Чого ти дожидаєшся? — зарепетувала Мія. — Чому ми тут іще сидимо?
— Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, — відповіла Сюзанна.
А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».
ЧОТИРИ
У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення — окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, — але почувалася в ньому якось відчужено.
«Бо це ж майбутнє», — зринула думка.
Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобілі на вигляд менші й абсолютно інші. Чимало молодих жінок, як вона запримітила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками ліфчиків напоказ. Цей феномен трапився їй на очі разів п’ять на Сорок шостій дорогою до готелю, перш ніж вона второпала, що це не виняткова погрішність, а такий дивний вивих моди. У її часи, якби в якоїсь жінки засвітилася бретелька (або хоч дюйм комбіне пішов гуляти вулицею, як тоді казали), та бідолаха вмент шукала б притулку в найближчій вбиральні, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева…
«Тоді було б не уникнути арешту будь-де, окрім Коні-Айленду, — подумалось їй. — Поза всякими сумнівами». Але найбільше враження на неї справило те, що важко було виразити словами: місто виглядало набагато більшим. Воно гуділо й гриміло довкола неї. Воно вібрувало. З кожним подихом вона відчувала його неповторний, фірмовий смак. Жінки, що перед готелем чекали на таксі (і з бретельками напоказ, і без), були суто нью-йоркськими жінками; швейцари (цілих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкірих, а один, вона помітила, був навіть у тюрбані) були суто нью-йоркськими таксистами, але всі вони були… іншими. Світ забіг уперед. Це відчувалося десь так, ніби її Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якійсь вищій лізі.