— Ми знали, де найімовірніше з’являться твій дін з твоїм чоловіком, якщо їх протягне крізь певні двері, — повідомив їй Сейр. — І викликати потрібних людей, починаючи з хлопця на ім’я Енріко Балазар… запевняю тебе, Сюзанно, це було легко.
Сюзанна почула щирість у його голосі. Якщо він щойно сказав неправду, виходить, він найкращий у світі брехун.
— Як ви могли таке вичислити? — спитала Сюзанна. Не дочекавшись відповіді, вона була вже відкрила рота для нового запитання. Але не встигла його вимовити, як її знову з перевертом відкинуло назад. Ким би колись не була Мія, всередині Сюзанни вона виросла у надзвичайну силу.
— Вона вже пішла? — спитався Сейр.
— Так, пішла, туди, назад, — мовила послужлива, так їй кортіло догодити, Мія.
— Тоді вирушай до нас, Міє. Що швидше ти до нас прийдеш, то швидше побачиш обличчя свого малюка.
— Так, — схлипнула Мія, аж п’яна від радощів, і Сюзанна раптом уловила промельк якогось яскравого образу. Як іноді бува, коли зазирнеш під край циркового намету й підгледиш щось чудернацьке, яскраве. Або темне.
Побачене нею було і простим, і жахливим водночас: отець Каллаген купує в крамничці салямі. І обслуговує його крамар — янкі. Той, що тримав певну крамницю у штаті Мен, у містечку Іст-Стоунгем, 1977 року. Каллаген розповідав їм цю історію у себе в будинку… а Мія слухала.
Розуміння осліпило її, мов те червоне сонце, що сходить над полем, на якому лежать тисячі порубаних людей. Сюзанна знову рвонулася наперед, забувши про силу Мії, викрикуючи знов і знов.
— Курва! Зрадлива курва! Душогубниця, курва! Це ж ти розказала їм, куди їх мусять спрямувати Двері! Куди вони пошлють Роланда й Едді! Ох, яка ж ти КУРВА!
СІМ
Хоч Мія й була сильною, але вона не була готова до нового нападу. Атака виявилась особливо запеклою, бо до Сюзанниного розуміння долучилася своєю нищівною енергією Детта. За мить загарбницю відсмикнули назад, аж очі в неї вибалушилися. В готельному номері телефонна слухавка випала в Мії з руки. Вона, п’яно спотикаючись, попленталася по килиму, ледь не перечепилася об ліжко, тоді почала кружляти, мов якась підпила танцюристка. Сюзанна вліпила їй ляпаса, червоні сліди засяяли на щоці, мов окличні знаки.
«Я ж сама себе періщу, ось що я роблю, — подумала Сюзанна. — Бити власне оснащення, хіба це не по-дурному?»
Але їй несила було стриматися. Нелюдськість того, що зробила Мія, ця її монструозна зрада…
Всередині, на якомусь бойовому майданчику, котрий не був цілком фізичним (але також і не цілком ментальним), Мії врешті вдалося стиснути горло Сюзанни/Детти і відтягнути їх назад. Очі в шокованої лютою атакою Мії все ще були вибалушені. Сором також спричинився до її шоку. Сюзанна сподівалася, що та ще здатна відчувати сором, що вона не перейшла ще фінальну межу.
— Я зробила те, що мусила зробити, — повторювала Мія, штовхаючи Сюзанну назад до камери. — Це мій малюк, а ви всі проти мене, я зробила те, що мусила зробити.
— Ти виторгувала за Едді й Роланда собі монстра, ось що ти зробила! — голосила Сюзанна. — 3 того, що ти підслухала і передала, Сейр тепер знає, що вони скористаються Дверима, щоб дістатися до Тауера, так? І скількох він там поставив, щоб їх перестріли?
Єдиною відповіддю їй був той залізний брязкіт. Тільки цього разу він прозвучав ще й удруге. А потім утретє. Руки хазяйки тіла стискалися на шиї в Мії, тож вона не бажала випробовувати шансів. На цей раз двері камери було замкнуто на три замки. Камери? Чорт забирай, з тим же успіхом її можна було назвати Чорною дірою Калькутти.
— Ось виберуся звідси, повернуся в Доґан і повиламую там всі регулятори! — закричала вона. — Мені самій тепер не віриться, що я намагалася тобі допомагати! Та ладно, хер з тобою! Народжуй серед вулиці, мені до цього байдуже!
— Тобі звідси не вибратися, — відповіла Мія, і голос її прозвучав ледь не вибачливо. — Пізніше, якщо зможу, я залишу тебе в спокої.
— Який ще мені спокій може бути, якщо Едді вбито? Недарма тобі забаглося зняти його перстеник! Як тільки тобі не соромно було тримати його після всього, що ти наробила.
Мія приклала до вуха слухавку, але Річарда П. Сейра в телефоні вже не було.
Либонь, мусив кудись поспішати, поширювати заразу, подумалось Сюзанні.
Мія поклала слухавку на місце, роззирнулася по порожній, стерильній кімнаті, як то роблять люди, котрі не мають наміру повертатися туди, звідки йдуть, бажаючи впевнитися, що забрали все, що того варте. Лапнула себе за одну кишеню джинсів, намацала там пачку грошей. Торкнулася другої й відчула горбочок, там лежала черепаха, skölpadda.
— Вибач, — промовила Мія. — Я мушу піклуватися про мого малюка. А ви всі проти мене.
— Неправда, — відповіла їй Сюзанна з замкненої камери, куди її запроторила Мія. А втім, де ж вона зараз насправді перебуває? У найглибшому, найтемнішому підземеллі Замку-на-Хаосі? Можливо. Та яке це має значення? — Я грала на твоєму боці. Допомагала тобі. Я зупинила твої бісові перейми, коли в тебе виникла на це потреба. А ти що наробила? Як тільки ти могла вчинити мені таку підлість?
Мія затрималася проти дверей, щоки її спалахнули тьмяним рум’янцем. Авжеж, їй соромно, аякже. Але сором її не зупинить. Ніщо її не зупинить. Аж поки її, в свою чергу, не зрадить хтось, а саме — Сейр з його друзяками.
Думка про неминучість такого розвитку подій зовсім не втішала Сюзанну.
— Ти проклята, — гукнула вона. — Ти ж це сама знаєш, чи не так?
— Мені все одно, — відповіла Мія. — Вічність у пеклі — хороша ціна за ту радість, яку я отримаю, хоч разок подивившись у личко моєму малюкові. Благаю, почуй мене.
А далі, несучи з собою Сюзанну й Детту, Мія прочинила двері готельного номера, вийшла у коридор і зробила перші кроки на своєму шляху до Діксі-Піґ, де на неї чекали жахливі хірурги, щоб спорожнити її від не менш жахливого малюка.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Сьомий куплет
ЗАСІДКА
Роланд Дескейн був останнім з останнього загону великих бійців Ґілеаду, і недарма, бо зі своєю курйозно романтичною натурою, браком уяви і вбивчою спритністю рук він завжди був найкращим з них. Тепер у ньому вже оселився артрит, але сухий крутій не зачіпав його очей і вух. Коли їх з Едді всмоктало до Незнайдених Дверей, він почув, як той гепнувся головою об одвірок (і сам встиг нахилитися в останню мить, щоб не розвалити собі череп об верхній брус Дверей). Він почув пташині співи, спершу дивні й далекі, як то буває уві сні, а тоді раптом вони зазвучали зблизька, прозаїчно поряд. Сонце плеснуло йому просто в обличчя й, либонь, засліпило б його на якусь мить після мороку печери, з котрої він з’явився. Але Роланд, щойно побачивши яскраве світло, примружився, очі його вмент перетворилися на вузенькі щілинки, і все це він робив не задумуючись. Якби замислювався з таких приводів, навряд чи, приземляючись на втоптаний, потемнілий від мастила майданчик, помітив би круглий спалах праворуч спереду. Едді точно б загинув. А може, й обох було б вбито. За досвідом Роланда тільки дві речі могли блищати з такою довершеною округлістю: монокль та оптичний приціл.
Стрілець вхопив Едді під руку так само автоматично, як був примружив очі від раптового сплеску сонячного світла. Ще стоячи на кам’янистій, вкритій кістяним пилом долівці Печери дверей, він відчував, які напружені м’язи в юнака, і відчув, як вони розслабилися, коли голова Едді зустрілася з одвірком. Але Едді стогнав, намагався щось казати, отже, він, принаймні частково, був притомний.
— Едді, за мною! — схоплюючись на рівні, гаркнув Роланд. Гострий біль вибухнув у правому стегні і продер йому ногу аж до коліна, та він навіть не скривився. Фактично, майже не завважив того болю. Він потяг Едді за собою в бік якоїсь будівлі повз щось, що навіть Роланд упізнав як колонки для заправляння автомобілів. Тут на них був напис «Мобіл», замість назв уже знайомих йому брендів «Ситго» або «Суноко».
Едді все ще залишався у напівпритомному стані, і то в найкращому випадку. Ліва щока в нього була забризкана кров’ю з рваної рани на голові. Однак він щосили намагався ворушити ногами і зумів подолати три дерев’яних сходинки до якогось, як зрозумів Роланд, універсаму. Трохи меншого за крамницю Тука, але не так щоб…
Хльосткий, мов удар нагая, звук пролунав позаду й трохи правіше. Стріляли доволі зблизька, що додало Роландові впевненості — якщо він встиг почути звук пострілу, отже, стрілець промазав.
Щось промайнуло за дюйм від його вуха із тим особливим абсолютно ясним свистом: біззззз! Скло вхідних дверей провалилося всередину крамниці. Табличка, що там висіла (У НАС ВІДЧИНЕНО. ЗАХОДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА), підстрибнула й крутнулась.
— Рола… — голос Едді прозвучав так слабенько й віддалено, ніби він щось не дожував. — Роланде, що… хто… УХФ! — Останній вигук означав здивування, бо Роланд так штовхнув його через двері, що той аж розпластався на підлозі, і сам зверху впав на нього.
Не забарилися й нові хльосткі звуки; той стрілець надворі мав вельми потужну й швидкострільну гвинтівку. Роланд почув чийсь вигук: «Чорти тебе забирай, Джеку!» — і за мить озвався скоростріл — та штука, що її Едді з Джейком називали автоматом. Брудні вітрини обабіч вхідних дверей осипалися блискучими скалками. Папірці, що висіли у вітринах, — міські оголошення, гадав Роланд — розвіялися в повітрі.
У бічних проходах між полицями перебувало лише троє покупців, дві жінки і підстаркуватий джентльмен. Усі троє дивилися в бік фасаду — на Роланда й Едді — і на їхніх цивільних обличчях застиг той одвічний, притаманний беззбройним людям, вираз нерозуміння. Іноді Роланд подумки називав такий вираз травоїдним, так, ніби ці люди — та й ті, у Кальї Брин Стерджис, майже нічим від цих не відрізнялися — були не люди, а якісь вівці.
— На підлогу! — заволав Роланд, лежачи поверх свого напівпритомного (і бездиханного вже) товариша. — Заради ваших богів, негайно, всім: ЛЯГАЙ!
Підстаркуватий джентльмен, котрий, незважаючи на тепло в крамниці, був одягнений у картату фланелеву сорочку, впустив банку, яку тримав у руках (на ній було намальовано помідор), і впав долі. А жінки — ні, і тому наступна черга скорострілу вбила їх обох, знісши одній верх голови, а іншій розваливши груди. Жінка з діркою в грудях впала, як мішок з зерном. Та, котрій влучило в голову, встигла зробити два сліпих, непевних кроки в бік Роланда, кров фонтанувала з того місця, де в неї щойно ще росло волосся, мов лава з розбурханого вулкана. Знадвору запрацював другий, а там і третій скоростріл, день заповнився гармидером, повітря над ними ущільнилося від перехресного дзижчання смертоносних куль. Жінка, якій відстрелило верх голови, двічі, немов завершуючи якийсь танок, крутнулася, змахнула руками і врешті повалилася. Роланд потягнувся до кобури і з радістю намацав револьвер на належному місці: надійне сандалове руків’я. Вже на краще. Гра була того варта. Отже, це означає, що вони з Едді сюди потрапили не через тодеш. Ті стрільці їх бачили, і бачили дуже ясно.
Більше того. Вони на них чекали.
— Усередину! — волав хтось. — Усередину, не дайте їм шансу скористатися їхніми пукалками, вперед, у крамницю, ви, придурки!
— Едді, — гаркнув Роланд. — Тепер уже ти мусиш мені допомагати.
— Га?.. — розслаблений, приголомшений Едді дивився на нього одним оком, правим. Ліве в нього наразі запливало кров’ю, що натекла з рани на голові.
Роланд замахнувся і дав йому такого ляпаса, що аж кров бризнула навсібіч з волосся.
— Гончаки! Перестріли нас, хочуть убити! Просто тут!
Чисте око Едді пояснішало. І швидко пояснішало. Роланд відзначив собі, яких зусиль це йому коштувало — не просто очуняти, а з такою швидкістю, та ще й попри той дикий біль, що стугонить зараз у Едді в голові, — і на мить запишався ним. Чисто тобі втілення Катберта Олґуда. Олґуд знову ожив, Катберт повернувся до життя.
— Що тут збіса діється? — гарячково гукнув хтось хрипким голосом. — Скажіть лишень, що воно таке тут, ні-сіло-ні-впало, трапилося?
— Лягай! — відповів Роланд, не озираючись. — Якщо хочеш жити, залишайся на підлозі.
— Роби, що він тобі каже, Чіп, — відгукнувся ще хтось, либонь, той, подумав Роланд, що впустив банку з намальованим помідором.
Роланд поповз по битому склу подалі від дверей, відчуваючи долонями і колінками болючі уколи й порізи скалок, але не зважаючи на них. Куля дзизнула повз скроню. Роланд проігнорував і її. Надворі сяяв літній день. Там виднілися дві бензоколонки з написами МОБІЛ. Біля них стояла стара автівка, можливо, вона належала тим двом жінкам (котрим ніколи більше не знадобиться) або містеру Фланелева Сорочка. Поза колонками й забризканим мастилом майданчиком пролягла провінційна брукована дорога, по той бік якої стояла купка пофарбованих у казенний сірий колір будівель. На одній з них був напис МІСЬКРАДА, на іншій — ПОЖЕЖНО-РЯТУВАЛЬНА СЛУЖБА ІСТ-СТОУНГЕМА. На третьому, найбільшому домі вивіска — МІСЬКИЙ ГАРАЖ. Парковка перед цими будинками теж була брукована (шосейна, як називав це Роланд), на ній стояло кілька машин, одна з них розміром не менша за гарбу. З-за них з’явилося понад півдюжини чоловіків у повному бойовому спорядженні. Того з них, котрий тримався позаду, Роланд упізнав: Джек Андоліні — гидотний помічник Енріко Балазара. Стрілець бачив смерть цього чоловіка, спершу його було підстрелено, а потім його з’їли живцем хижі омари, що водилися на мілинах Західного моря, а ось тепер він зненацька знову вигулькнув тут. Бо безкінечні світи крутяться навколо осі Темної вежі і цей світ — лише один із них. Проте серед них є і справжній світ; той один, у якому те, що минуло, залишається назавжди минулим. Можливо, це саме він, а може, й ні. У будь-якому разі, зараз не на часі цим перейматися.
Підхопившись на коліна, Роланд відкрив вогонь, відбиваючи назад курок свого револьвера жорстким ребром правої долоні; спершу він поцілив хлопців зі скорострілами. Один з них упав мертвим на білу розділову смугу провінційної шосейки, і кров вирувала йому з горла. Другого відкинуло назад, на брудне узбіччя, з діркою між очима.
Тут уже до нього приєднався й Едді, він теж укляк на колінах і натискав курок іншого Роландового револьвера. Спершу промазав принаймні по двох своїх цілях, та й не дивно, зважаючи на його стан. Решта троє гепнулись на дорогу, двоє мертві, а третій верещав:
— Мене підстрелили! Ой, Джеку, рятуй, мені попало в живіт!
Хтось ухопив Роланда за плече, не тямлячи, як небезпечно це робити зі стрільцем, особливо коли той у бойовому стані:
— Містере, що тут збіса…
Роланд швидко зиркнув, побачив чоловіка років сорока у краватці й різницькому фартуху, майнула думка: «Крамар, либонь, той, що пояснював отцю Каллагену, як дістатися до пошти», — а тоді різко штовхнув його назад. Частка секунди, і кров бризнула назад з лівої скроні крамаря. Подряпина, вирішив Роланд, легке поранення, принаймні поки що, нічого страшного. А якби Роланд його не відпихнув, от тоді…
Едді перезаряджався. Роланд зайнявся тим самим, трохи повільніше через відсутні на правій руці пальці. Тим часом двоє з тих нападників, які були ще живі, сховалися за старою машиною на ближньому узбіччі. Надто близько. Це погано. Роланд почув гудіння двигуна, воно наближалося. Озирнувся на чоловіка, в котрого вистачило розуму впасти на підлогу, коли було наказано, й тим самим уникнути долі тих двох леді.