— О Боже.
Але Сюзанна не встигла продовжити, як Мія, знову захопивши владу, її заткнула, а жінці пригрозила, що, якщо їй набреде в голову звернутися до поліції, вона втратить дещо набагато цінніше за пару туфель.
— Міє, послухай, — звернулася до неї Сюзанна. — Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш мені допомогти. Мусиш сісти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобі вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумієш? Ти чуєш мене?
Мія зрозуміла. На мить вона застигла на місці, дивлячись на жінку, яку щойно пограбувала. А потім мало не лагідно запитала в Сюзанни: «Куди мені піти?»
Сюзанна відчула, що її узурпаторка тільки тепер усвідомила, в якому гігантському місті вона опинилась, звернула увагу на стрімкий вир пішоходів, ріки залізних екіпажів (кожний третій такий яскраво жовтий, що аж очам боляче) і вежі, такі височенні, що хмарного дня не видно їхніх верхівок.
Дві жінки дивилися на чуже місто крізь спільну пару очей. Сюзанна знала — це її місто, але в багатьох сенсах воно вже не її. Вона поїхала з Нью-Йорка 1964 року. Скільки років відтоді прожило це місто? Двадцять? Тридцять? Яка їй різниця. Не на часі зараз цим перейматися.
Їх спільний погляд зачепився об невеличкий парк по той бік вулиці. Перейми наразі трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал ЙДІТЬ, чорна жінка, щодо вагітності якої мала сумніви Труді Дамаскус, ступаючи повільно, проте впевнено, перейшла вулицю.
На тому боці, біля фонтана й металевої скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втішилась, це було схоже на те, ніби Роланд залишив тут для неї знак, який сам він назвав би сіґулом.
— Стрілець теж вирушить на пошуки мене, — сказала вона Мії. — Тобі не варто забувати про його здібності.
— Я робитиму те, що маю робити, — відповіла Мія. — Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?
— Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.
Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату — 1 червня 1999 — і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять.
До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті, — друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики — всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.
— Годі, — заявила Мія і вкинула газету до урни на сміття, де та знову скрутилася, набувши попередньої форми. Мія дуже ретельно струсила бруд з підошов голих ступень (через той бруд і пил Сюзанна спершу не помічала, що ноги змінили колір), а тоді взула вкрадені туфлі. Вони виявилися трохи затісними, і без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте…
— Чого ти цим переймаєшся, га? — спитала її Сюзанна. — Ноги ж не твої.
І, щойно промовивши ці слова (так, це була їхня внутрішня балачка; Роланд називав це палавером), зрозуміла, що, либонь, помиляється. Певна річ, її власні ступні, котрі слухняно носили тіло Одетти Голмс (а іноді тіло Детти Волкер), давно згинули, зогнили або — що ймовірніше — згоріли в якомусь з муніципальних крематоріїв.
Але вона не помітила зміни кольору. Тільки дещо пізніше вона визнала: «Та де там, все ти чудово помітила. Помітила і вмент це заблокувала. Бо для тебе це вже було занадто».
Не встигла вона глибоко зануритися у питання філософського і в той же час фізичного рівня, чиї саме ноги вона тепер має, як знову болючі перейми оволоділи її тілом. Судома перетворила їй шлунок на каменюку, а стегна натомість на холодець. Вона вперше відчула огидну, жахливу потребу тужитися.
— Ти мусиш зупинити це! — заволала Мія. — Жінко, ти мусиш! Заради безпеки малюка і заради нашої безпеки теж!
Окей, гаразд, але як?
— Заплющ очі, — порадила їй Сюзанна.
— Що? Ти мене що, не чуєш? Ти мусиш…
— Чую я тебе, — зітхнула Сюзанна. — Заплющ очі.
Парк зник. Світ померх. У парку біля фонтана і металевої черепахи з мокрим блискучим металевим панциром сиділа на лаві ще молода і безумовно гарна негритянка. Мабуть, вирішила помедитувати цього, такого теплого, вечора на початку літа року 1999-го.
— Я зараз залишу тебе ненадовго, — попередила Сюзанна. — Скоро повернуся. Ти поки що залишайся тут. Сиди спокійно. Сиди й ані руш. Біль може знову повернутися, але все одно ти сиди тихо. Рухи можуть тільки все погіршити. Ти мене розумієш?
Мія, хоч би й перелякана і безперечно націлена обстоювати власний інтерес, аж ніяк не була тупою. Вона поставила лише одне запитання.
— Куди ти йдеш?
— У Доґан, — відповіла Сюзанна. — Мій Доґан. Той, що всередині.
ДВА
Знайдена Джейком на дальньому боці річки Вайє будівля мала вигляд якогось занехаяного центру спостереження і зв’язку. Хлопчик описав їм це місце детально, проте він міг би й не впізнати того, що собі уявляла Сюзанна, бо усього через тринадцять років, на той час як Джейк з Нью-Йорка потрапив до Серединного світу, техніка її версії була вже давно застарілою. В часи Сюзанни президентом був Ліндон Джонсон і кольоровий телевізор ще вважався дивом. Комп’ютери тоді були величезними і займали цілі будинки. А втім, Сюзанна бувала в місті Лад і бачила там деякі дива, тож, врешті-решт, Джейк мусив би впізнати місце, де він ховався від Бена Слайтмена і робота-вістового Енді.
Звісно, він мусив би впізнати вкриті пилом чорні й червоні квадрати лінолеуму на підлозі й ті крісла на коліщатках перед приладними панелями, де жевріли лампочки й індикатори. А ще він мусив би впізнати той скелет, що стояв у кутку і щирився з-понад коміра виношеної форменої сорочки.
Сюзанна пройшла кімнатою і всілася в одне з крісел. Угорі перед нею працювало кілька десятків чорно-білих телеекранів. Деякі показували Калью Брин Стерджис (міський майдан, церква Каллагена, крамниця, дорога, що веде з міста на схід). На деяких застигли нерухомі, схожі на студійні фото зображення:
на одному Роланд, на іншому усміхнений Джейк тримає на руках Юка, а ще на іншому — їй важко було дивитися туди — Едді у зсунутому на ковбойський манер, на потилицю, капелюсі й зі своїм кишеньковим ножем у руці.
Один монітор показував струнку чорну жінку, котра, міцно стиснувши коліна, сиділа на лаві поряд з черепахою; вона зчепила руки в себе на череві, заплющила очі, а ноги її були взуті у вкрадені туфлі. Тепер при ній було три сумки: одна та, яку забрали в жінки на Другій авеню, друга — кошіль з гострими Орізами… і третя торба для боулінг-причандалля. Ця була вицвілого червоного кольору, а всередині неї лежало щось прямокутне. Ніби якась коробка. Побачивши це на телеекрані, Сюзанна розсердилась, відчула себе зрадженою, але сама не розуміла чому.
«На тому боці ця торба була рожевою, — подумала вона. — Її колір змінився, коли ми робили перехід, хоча лише трішечки».
Обличчя жінки на чорно-білому екрані над приладною панеллю спотворила гримаса. Відгомін того болю, що його відчула Мія, досяг Сюзанни, проте відголосок той був віддалений, слабенький.
— Мусиш це припинити. Зараз же.
Питання, однак, залишалося — яким чином?
— Так, як робила це на тому боці. Поки тягнула її вгору стежкою з усіх своїх збіса нажаханих сил.
Але зараз все там здавалося таким далеким, ніби воно відбувалося в іншому житті.
А чом би й ні? Воно ж дійсно було іншим життям, життям в іншому світі, і якщо вона сподівається колись туди повернутися, мусить посприяти цьому просто зараз же. Отже, що вона тоді робила?
— Ти скористалася тією штукою, ось що ти зробила. Проте та штука існує лише в твоїй голові — «техніка візуалізації», як називав її професор Овермеєр на базовому семінарі з психології. Заплющ очі.
Сюзанна так і зробила. Тепер обидві пари очей були заплющені, її фізичні очі, котрі в Нью-Йорку контролювала Мія, і ті, що існували в її уяві.
— Візуалізуй.
Вона так і зробила. Чи то спробувала зробити.
— Відкрий очі.
Вона їх розплющила. Тепер на передній панелі перед нею, де перед тим стирчали реостати й миготіли лампочки, залишились два великих обертових регулятори і єдиний тумблер. На вигляд ці регулятори були зроблені з бакеліту — схожі на ті, що були на духовці її матері, у тім будинку, де виростала Сюзанна. Для неї це не становило сюрпризу, все, що ти уявляєш, хоч би яким воно не здавалося дивним, — це не що інше, як ледь замасковані версії того, що ти колись знав.
Регулятор зліва було позначено написом: РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ. Він мав цифри від 32 до 212 (цифра 32 була синього кольору, 212 — яскраво-червоного). Наразі його було ввімкнуто на 160. Регулятор у центрі називався: ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ. На його табло йшли цифри від 0 до 10, і зараз його було поставлено на 9. Під тумблером було єдине слово: МАЛЮК. Цей перемикач мав тільки дві позиції: СПАТИ та НЕ СПАТИ. Його було ввімкнуто на неспання.
Сюзанна поглянула вгору і побачила, що тепер на одному з екранів з’явився плід у матці. Хлопчик. І такий гарненький. Під ліниво скрученою спіраллю пуповини, немов окрема гілочка баговиння, потихеньку колихався його крихітний пеніс. Очі малюк мав розплющені, і хоча решта зображення залишалася чорно-білою, ці його очі були проникливо-синіми. Здавалося, його погляд пронизує її наскрізь.
«Це ж Роландові очі, — подумала вона, почуваючись тупо здивованою. — Як таке може бути?»
Та звісно, що нічого такого бути не могло. Це усього лиш гра її уяви, техніка візуалізації. А втім, якщо й так, то чому їй уявляються саме сині очі Роланда? Чому не карі очі Едді? Чому не карі очі її чоловіка? «Годі гаяти час. Роби, що мусиш робити».
Закусивши нижню губу, вона потягнулася рукою до регулятора РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ (на іншому моніторі з’явилася паркова лава, Мія на ній теж закусила собі нижню губу). Вона ненадовго замислилась, а потім переставила регулятор на 72, точно так як зробила б це з термостатом. А хіба це не те саме?
Моментально її заповнив спокій. Вона розслабилася в кріслі і дозволила зубам відпустити закушену було губу. Те саме зробила чорна жінка на парковому моніторі. Наразі справи йдуть непогано.
Націлившись рукою на регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ, вона завагалася і натомість потягнулася до МАЛЮКА. Перемкнула тумблер з НЕСПАТИ в позицію СПАТИ. Немовля враз заплющило очі. Сюзанна зітхнула з явним полегшенням. Під поглядом тих синіх очей вона почувалася якось ніяково.
Окей, повернімося до ПОТУГИ ПЕРЕЙМІВ. Сюзанна гадала, що це чи не найважливіший регулятор, Едді назвав би його — Велике Казино. Взявшись за старомодний перемикач, вона для початку натиснула на нього легенько та не дуже-то й здивувалася, коли ця громіздка штука їй не піддалася. Не бажала крутитися, і все.
«А я таки тебе змушу, — подумала Сюзанна. — Бо нам це потрібно. Нам потрібно це». Вона вхопилася міцніше і почала повільно крутити ручку проти годинникової стрілки. Голову їй прохромив біль, і вона скривилася. Тут же їй перехопило горло, ніби там застрягла риб’яча кістка, але і там, і там біль скоро минувся. Праворуч від неї спалахнув цілий блок вогників, більшість бурштинового кольору, поте кілька з них були яскраво-червоними.
— ПОПЕРЕДЖЕННЯ, — промовив голос, моторошно подібний до голосу Блейна Моно, — ЦЯ ОПЕРАЦІЯ МОЖЕ ПЕРЕВИЩИТИ ПАРАМЕТРИ БЕЗПЕКИ.
«Певна річ, Шерлоку», — подумала Сюзанна. Тепер регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ опинився на позначці 6. Коли ж вона проминула цифру 5, спалахнув ще один блок бурштинових і червоних сигнальних лампочок, а три з тих моніторів, що показували зображення Кальї, зашипіли й з тріском погасли. Новий біль стиснув їй голову, немов невидимими сильними пальцями. Десь зі споду почулося, як завили, заводячись, якісь чи то двигуни, чи турбіни. Великі, судячи зі звуку. Вона відчула, як їх дрижання передається її ногам, котрі, звісно, були босі — туфлі ж бо залишилися на Мії. «От і гарно, — подумала вона. — До цього я взагалі не відчувала ніяких ніг, отже, можливо, я усе роблю, як слід».
— ПОПЕРЕДЖЕННЯ, — промовив механічний голос. — СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА, ТЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ, — НЕБЕЗПЕЧНО. ПОСЛУХАЙТЕСЬ МЕНЕ, БЛАГАЮ. НЕГАРНО ДУРИТИ МАТІНКУ-ПРИРОДУ.
Їй спливла одна з Роландових примовок: роби, що мусиш, а я робитиму, що сам мушу, й побачимо, хто вхопить гусака.
Вона не була певна, що розуміє, до чого це, але їй здалося, що цій ситуації та примовка пасує, тож вона промовляла її вголос, повільно, але безупинно відкручуючи регулятор ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ, і так вже минула цифру 4, потім 3…
Вона хотіла довернути його до одиниці, але біль, що стрелив їй ув голову, коли ця ідіотська штука проминула цифру 2, був таким нестерпним, таким знесилюючим, що її рука відсахнулася.
Якусь хвилину біль не вгавав — навіть був посилився, і вона подумала, що він її вб’є. Либонь, і Мія повалиться зі своєї лави, і обидві вони помруть ще раніше, ніж їхнє спільне тіло впаде на бетон перед скульптурою черепахи. Завтра або післязавтра її труп швиденько відвезуть на Гончарне поле. А що буде написано в довідці про смерть? Інсульт? Інфаркт? Чи може, оте стандартне, що пишуть заклопотані медики, — через природні обставини?
Проте біль ущух і навіть залишив її живою. Вона сиділа перед панеллю з двома безглуздими регуляторами і тумблером, важко дихала і витирала обома руками собі піт зі щік. Оце-то молодчага, у техніці візуалізації вона може стати світовою чемпіонкою.
— Це більше за візуалізацію — ти ж це розумієш, правда?
Авжеж, вона розуміла. Щось її змінило — щось змінило усіх їх. Джейк оволодів доторком, різновидом телепатії. Едді виріс (і продовжує розвиватися) у творця потужних талісманів — один з них уже прислужився для відкривання дверей між двома світами. А вона?
— Я… привиджую, уявляю собі. Оце і все. Хіба що, коли я уявляю достатньо напружено, привиджене починає втілюватися. Скажімо, як втілилася Детта Волкер.
По всій наявній версії Доґана сяяли бурштинові вогники. Деякі просто на її очах перетворювалися на червоні. Під її ступнями — спеціальними гастрольними ступнями, як вона їх подумки назвала, — тремтіла й гуділа підлога. Ще трохи, й тріщинами візьметься її древня поверхня. Тріщини поширюватимуться й поглиблюватимуться. Леді і джентльмени, ласкаво просимо до Дому Ашерів.
Сюзанна підвелася з крісла і огляділася навколо. Треба повертатися. Чи вона ще щось мусить зробити, перш ніж звідси піти? У неї народилася думка.
ТРИ
Сюзанна заплющилась і уявила собі радіомікрофон. Розкривши очі, вона побачила мікрофон перед собою, він стояв на панелі праворуч від двох регуляторів і тумблера. На підставці мікрофона вона уявила собі назву компанії «Зеніт» з її логотипом-блискавкоюZ, але натомість там з’явився напис «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ». Отже, щось домішалося до її техніки візуалізації. Їй стало надзвичайно моторошно.
Прямо під мікрофоном на панелі виднівся якийсь напівкруглий триколірний індикатор, а під ним друковані літери: СЮЗАННА-МІЯ. Стрілка індикатора рухалася від зеленого сегменту в бік жовтого. За жовтим сегментом йшов червоний, а далі — єдине, складене з друкованих чорних літер слово: НЕБЕЗПЕКА.
Сюзанна взяла мікрофон, ще не розуміючи, що робити далі, заплющила очі й уявила собі тумблер, схожий на той, на якому було написано СПАТИ/НЕСПАТИ, тільки тепер він був при мікрофоні. Розплющивши очі, Сюзанна дійсно його там побачила. І ввімкнула мікрофон.