Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен 18 стр.


— Еге ж, — кивнув Тім. Йому відлягло від серця, і він навіть спромігся всміхнутися. — Кажу спасибі!

Повітря стало ще теплішим. Сидячи в кріслі-гойдалці, яке так любив Великий Рос у літні вечори, вдова сказала:

— Таке відчуття, ніби це потепління перед старкбластом. Можеш вважати мене божевільною… не ти перший, не ти останній… але якось воно так.

— А що це таке, сей?

— Та не зважай, мабуть, це пусте… якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок. У цих краях не було старкбластів, відколи я ще пішки під стіл ходила, а то багато-багато років тому. Але в нас є інші теми для розмови. Тебе ще щось турбує, крім того, що той звір зробив з твоєю матір’ю?

Тім зітхнув, не знаючи, з чого почати.

— Бачу, в тебе на шиї монетка. Здається, її носив твій батько. Може, з цього тобі й варто почати. Але є ще одна річ, яку нам потрібно обговорити. Я про те, щоб захистити твою маму. Я б відправила тебе до констебля Говарда, хоч уже й пізно, але в його будинку темно й віконниці зачинені. Я сама бачила дорогою сюди. Але це й не дивно. Усім відомо, що, коли в Лісове приїздить Збирач, Говард Таслі завжди знаходить привід заховатися. Я стара жінка, а ти мале дитя. Що ми зможемо вдіяти, якщо Берн Келз прийде закінчити те, що почав?

Тім, котрий більше не почувався дитям, сягнув рукою до пояса.

— Монетка мого батька — не єдине, що я нині надбав. — Він витяг сокиру Великого Роса і показав учительці. — Це також було татове, і якщо він насмілиться вернутися, я всаджу її йому в голову, бо там їй і місце.

Вдова Смек хотіла було запротестувати, та побачила вираз його очей і змінила думку.

— Розкажи мені свою історію, — попросила вона. — Тільки ні слова з неї не замовчуй.

Коли Тім закінчив свою розповідь (пам’ятаючи прохання вдови ні слова не випускати, він не оминув увагою слів матері про те, що чоловік зі срібною мискою чомусь не змінюється зовні), його стара вчителька якусь мить сиділа мовчки… хоча її вуаль моторошно тріпотіла на вечірньому вітерці, й складалося враження, що вдова кивала.

— А знаєш, вона правду каже, — мовила нарешті вдова Смек. — Той клятий вершник ні на день не постарів. І збір податків — не його робота. Я думаю, це його захоплення. Так, у нього їх чимало. Він має свої маленькі розваги. — Вона підняла пальці, кілька секунд пороздивлялася їх перед вуаллю і знову опустила руку на коліна.

— Вони не тремтять, — обережно зауважив Тім.

— Так, сьогодні не тремтять, і це добре, якщо я хочу пильнувати біля ліжка твоєї матері. А я на це налаштована. Ти, Тіме, зроби собі постіль за дверима. Буде незручно, та якщо твій вітчим повернеться і якщо ти хочеш його подужати, то заходити мусиш ззаду. Не зовсім, як Хоробрий Білл у казках, так?

Тім стиснув кулаки, та так міцно, що нігті врізалися в долоні.

— Так само той виродок вчинив з моїм батьком. Іншого він не заслуговує.

Вона взяла його за руку і ніжно розняла кулак.

— Все ’дно він, мабуть, не повернеться. А надто якщо думає, що вбив її. Крові було так багато, що він цілком може так думати.

— Виродок, — тихим здушеним голосом повторив Тім.

— Напевно, він зараз десь валяється п’яний. Завтра ти мусиш піти до Простака Пітера і Тугодума Ерні, бо тіло твого тата лежить на їхній ділянці. Покажи їм свою монетку і розкажи, як ти її знайшов у валізі у Келза. Поліція може зібрати загін, розшукати Келза і надійно замкнути його за ґратами. Знайти його буде неважко, а коли він проспиться, то стверджуватиме, що гадки не має, як міг таке скоїти. І це може бути правдою, бо в чоловіків, коли їм у горло потрапляє міцний напій, наче завіса перед очі опускається.

— Я піду з ними.

— Ні, це діло не для маленького хлопчика. І так погано, що тобі сьогодні доведеться чатувати на нього з сокирою твого батька. Сьогодні ти маєш бути чоловіком. Завтра знову зможеш стати хлопчиком, а місце хлопчика, коли його мати так важко поранена, — біля її ліжка.

— Збирач сказав, що залишиться на Стежині Залізних Дерев ще на ніч-дві. Може, мені варто…

Рука, що кілька секунд тому ніжно гладила його руку, вхопила Тіма за зап’ясток, там, де шкіра була дуже тонка, і стисла міцно, аж до болю.

— Навіть не думай про це! Чи ж він не достатньо накоїв?

— Що ви таке кажете? Хіба це він винен? Мого тата вбив Келз, і Келз побив маму!

— Але то Збирач дав тобі ключа, і хтозна, що він ще міг зробити. Чи зробить, якщо йому випаде така нагода, бо по собі він лишає тільки руїни і плач, і так було з незапам’ятних часів. Думаєш, люди його бояться лише тому, що він може вигнати їх у світ, якщо вони не сплатять Баронії податку? Ні, Тіме, ні.

— А ви знаєте, як його звуть?

— Ні, та мені це й не потрібно, бо я знаю, хто він такий. Він жива чума. Колись давно-предавно, по тому, як він зробив тут свою брудну справу, про яку я не розповідатиму малому хлопчикові, я набралася рішучості з’ясувати, що до чого. Я написала листа в Ґілеад одній чудовій жінці, прекрасній і здатній зберігати таємниці, а це дуже рідкісне поєднання. І заплатила дзвінким сріблом за те, щоб посланець доправив листа і привіз відповідь… котру моя приятелька з великого міста благала спалити. Вона написала, що ґілеадський Збирач, коли не присвячує час своїй розвазі — збиранню податків, яке зводиться до вичавлювання сліз із нещасного робучого люду, — працює радником у лордів з палацу, які називають себе Радою Ельда. Хоча лише вони самі вважають, що мають кревні зв’язки з родом Ельдовим. Кажуть, що він великий чаклун, і частка правди в цьому є, бо його чари ти бачив на власні очі.

— Бачив-бачив, — кивнув Тім, згадавши миску. І те, як сей Збирач наче виростав, коли гнівався.

— Жінка, з якою я листувалася, написала, що деякі люди стверджують, буцімто він — сам Мерлін, той, що був придворним чаклуном у самого Артура Ельда, бо Мерлін, кажуть, безсмертний, він істота, для якої час плине у зворотний бік. — Під вуаллю пролунало зневажливе пирхання. — Та в мене від самої думки про це голова болить, бо це повне безглуздя.

— Однак у легендах Мерлін був білим чаклуном.

— Ті, хто каже, що Збирач — це сам перевдягнений Мерлін, також розповідають, що його перетягла на свій бік чорна магія Чародійської Веселки, бо йому доручили берегти її ще до падіння Ельдового королівства. Інші подейкують, що у своїх мандрах після падіння він знайшов якісь артифакси Древніх, вони його зацікавили, і його душа почорніла аж до дна. І начебто це сталося в Нескінченному лісі, там він досі тримає чарівну хатину, де час стоїть непорушно.

— Щось не дуже віриться, — сказав Тім… хоча думка про магічну хатину, де ніколи не рухалися стрілки й пісок ніколи не сипався на дно пісочного годинника, неабияк його зацікавила.

— Брехня собача це все, от що! — А помітивши його шокований погляд, додала: — Благаю прощення, та іноді висловитися можна лише лайкою. Навіть Мерлін не може бути в двох місцях одночасно: блукати Нескінченним лісом на одному краю Північної Баронії та прислуговувати лордам і стрільцям на іншому. Ні, податківець — не Мерлін, але він чаклун, і то чорний. Так сказала дама, яка колись була моєю ученицею, і я в це вірю. Саме тому ти не повинен більше до нього наближатися. Будь-яке добро, яке він запропонує тобі зробити, буде облудою.

Поміркувавши над цим, Тім запитав:

— Сей, а ви знаєте, що таке ші?

— Авжеж. Ші — це феї, які, за переказами, живуть у лісових хащах. Про них згадував темний чоловік?

— Та ні, то Солома Віллем розказував мені якусь казку на тартаку.

А нащо я збрехав?

Та глибоко в душі Тім знав відповідь.

Тієї ночі Берн Келз так і не повернувся, і це було на краще. Тім збирався стояти на чатах, але він був лише змученим маленьким хлопчиком. «Я лише на кілька секундочок заплющу очі, щоб вони відпочили», — так він сказав собі, коли лягав на солом’яну підстилку, яку спорудив за дверима материної спальні. Відчуття справді було таке, наче минуло кілька секунд, проте, коли він знову розплющив очі, хатину заливало вранішнє світло. Сокира його тата лежала поряд на підлозі, там, куди впустила її розслаблена рука. Він підняв її, запхав знову за пояс і побіг у спальню до матері.

Вдова Смек міцно спала в кріслі-гойдалці, яке підтягнула поближче до ліжка Нел. Вуаль тихо здіймалася і опадала в такт хропінню. Очі у Нел були широко розплющені й повернулися на звук Тімових кроків.

— Хто прийшов?

— Тім, мамо. — Він сів поряд з нею на ліжко. — До тебе вернувся зір? Хоч трішечки?

Вона силкувалася всміхнутися, та розпухлі губи змогли тільки смикнутися.

— На жаль, досі темно.

— Ну нічого. — Тім підніс її руку, на якій не було шин, до губ і поцілував. — Може, рано ще.

Їхні голоси розбудили вдову.

— Він правду каже, Нел.

— Сліпа я чи ні, наступного року нас напевно виженуть, і що далі?

Нел повернулася обличчям до стіни й заплакала. Тім розгублено глянув на свою вчительку, а вона махнула йому рукою: іди, мовляв.

— Я дам їй щось заспокійливе, у мене є в торбі. А тобі, Тіме, треба до лісорубів. Поквапся, бо вони підуть у ліс.

З Пітером Коузінґтоном та Ерні Марчлі він міг розминутися, якби Болді Андерсон, один з трьох великих фермерів Лісового, не став біля їхнього сараю, щоб побазікати, коли вони саме запрягали мулів і готувалися вирушати на працю. Усі троє в похмурій мовчанці вислухали Тіма, а коли він нарешті замовк, щоб перевести подих, Простак Пітер узяв його за руку вище ліктя й сказав:

— Хлопче, ти можеш на нас розраховувати. Ми піднімемо всіх лісорубів села, і тих, хто працює в блоссі, і тих, хто ходить по залізне дерево. Сьогодні у лісі ніхто дерев не рубатиме.

— А я відправлю своїх хлопців до фермерів, — сказав Андерсон. — До Дестрі й на тартак.

— А як щодо констебля? — дещо схвильовано спитав Тугодум Ерні.

Андерсон опустив голову, сплюнув собі між чоботи й витер підборіддя долонею.

— Я чув, він подався на Таварес чи то браконьєрів шукати, чи до жінки, яку він там собі тримає. Але все ’дно Говард Таслі гівна вартий, був і завше буде. Ми самі все зробимо, скрутимо Келза ще до того, як він вернеться.

— А як буде сильно казитися, руки йому переламаємо, — докинув Коузінґтон. — Він ніколи не вмів пити і тримати себе в руках. Коли ще був Джек Рос, щоб його в шорах тримати, то ще все було так-сяк, але ви гляньте, до чого дійшло! Побив Нел Рос так, що вона осліпла! Великий Келз завше нерівно до неї дихав, і єдиний, хто не здогадувався, що…

Андерсон штрикнув його ліктем, повернувся до Тіма і сперся руками на коліна, бо був височенький.

— Тіло твого тата найшов Збирач?

— Так.

— І ти сам, на власні очі, бачив труп?

Тімові очі налилися слізьми, та голос майже не затремтів.

— Еге ж, бачив.

— На нашій ділянці, — сказав Тугодум Ерні. — У кінці нашого відрізка. Того, де хазяйнує зараз пукі.

— Так.

— Тільки за одне це я б його вбив, — промовив Коузінґтон. — Але ми привеземо його живим, якщо зможемо. Ерні, нам з тобою треба з’їздити туди й привезти… ну розумієш, останки… перед тим, як подамося на пошуки. Болді, зможеш сам кинути клич?

— Еге ж. Зберемося в крамниці. Ви там, хлопці, пильнуйте на стежині, але щось мені підказує, що ми знайдемо виродка у селі, десь заліг, п’яний у дупель. — А тоді, радше до себе, ніж до інших: — Я ніколи не вірив у ту байку про дракона.

— Почнемо за шинком Ґітті, — сказав Тугодум Ерні. — Він уже не раз там відсипався.

— Атож, атож. — Болді Андерсон глянув на небо. — Не подобається мені ця погода, ох не подобається. Надто тепло для Широкої Землі. Надіюся, бурі не буде, і молюся богам, щоб старкбласту не було. Бо це буде гаплик. Наступного року, коли приїде Збирач, не буде кому платити податки, бо нікого не лишиться. Хоча, якщо хлопчик правду каже, то він нам прислужився: викинув гниле яблуко з кошика.

«Зате моїй мамі він не прислужився, — подумав Тім. — Якби він не дав мені того ключа і якби я ним не скористався, вона б не втратила зір».

— Іди додому, — сказав Марчлі Тіму, м’яко, проте тоном, що не допускав заперечень. — Дорогою зайди до моїх і скажи моїй жінці, що тут у вас потрібна жіноча поміч. Вдові Смек треба додому, відпочити, бо вона вже немолода й нездорова. А ще… — Він зітхнув. — Скажи їй, що трохи згодом вони муситимуть прийти в похоронну контору Стоукса.

Цього разу Тім поїхав верхи на Місті, а вона зупинялася пожувати листя коло кожного куща. Коли він нарешті під’їжджав до рідної домівки, його обігнали дві підводи та двоколка, запряжена поні, й у кожній сиділо по дві жінки, охочих розрадити його матір і полегшити її біль.

Не встиг він поставити Місті коло Бітсі, як вийшла на ґанок Ада Коузінґтон і сказала, що він має відвезти вдову Смек додому.

— Можеш сісти на мою двоколку. Поганяй обережно там, де є борозни від коліс, бо бідолашна жінка геть знесилена.

— Сей, у неї знову трясучка?

— Та ні. Вона, бідна, надто змучена, щоб трястися. Вона прийшла до вас, коли її найбільше потребували, і, може, навіть життя твоїй мамі врятувала. Ніколи про це не забувай.

— А мама зможе знову бачити? Хоч трішечки?

Відповідь Тім прочитав на обличчі сей Коузінґтон ще до того, як вона розтулила рота.

— Поки що ні, синку. Ти мусиш молитися.

Тім хотів було повторити їй слова, які любив проказувати його батько: «Дощу проси, а криницю копай». Та врешті промовчав.

Додому до вдовиці їхали повільно. Позаду двоколки Ади Коузінґтон трюхикав прив’язаний віслючок. Небувала спека все ніяк не минала, навіть кисло-солодкі вітри, що віяли з Нескінченного лісу, і ті вляглися. Вдова намагалася сказати щось підбадьорливе про Нел, але невдовзі облишила всі спроби: напевно, розуміла, що вони звучать фальшиво. Коли проїхали вже половину головної вулиці, Тім почув праворуч сильне булькання. Наляканий, він озирнувся, та враз і заспокоївся. То вдова заснула, опустивши підборіддя на худенькі, мов у пташки, груди. Край вуалі лежав у неї на колінах.

Коли під’їхали до її хати на краю села, Тім запропонував провести її всередину.

— Ні, допоможи тільки сходами нагору піднятися, далі я вже сама якось. Вип’ю чаю з медом і ляжу спати, бо дуже втомилася. А тобі, Тіме, треба бути з матір’ю. Я знаю, половина жінок села будуть уже у вас, коли ти повернешся, проте вона потребує саме тебе.

Вперше за ті п’ять років, що старенька була Тімовою вчителькою, вона його обійняла, сухо й міцно. Він відчував, як дрижить її тіло під сукнею. Все-таки не була вона надто втомлена для трясучки. І для того, щоб утішити хлопчика, змученого, сердитого, спантеличеного до глибини душі хлопчика, що так потребував розради.

— Вертайся до неї. І тримайся подалі від того темного чоловіка, якщо він перед тобою з’явиться. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім сліз.

Дорогою додому на головній вулиці він натрапив на Солому Віллема і його брата, Гантера (за веснянки його прозвали Цяткою Гантером), що їхали верхи, щоб приєднатися до загону, який вирушив Лісовою дорогою.

— Вони збираються обшукати кожну ділянку і кожен відрізок на стежині, — радісно повідомив Гантер. — Ми його знайдемо.

Отож скидалося на те, що в селі загін не знайшов Келза. У Тіма виникло передчуття, що в лісі, там, де проходить стежина, його теж не буде. Підстав для цього не було, та передчуття було сильним. Як і побоювання, що Збирач захоче з ним поговорити ще раз. Чоловік у чорному плащі трохи розважився… але ще не до кінця.

Його мати спала, але прокинулася, коли Ада Коузінґтон завела Тіма в спальню. Інші жінки сиділи в залі, але відколи Тім поїхав, вони не байдикували. Всі полиці в коморі загадковим чином наповнилися харчами, вгиналися від пляшок і пакунків. І хоча Нел була прекрасною сільською господинею, але Тім ще ніколи не бачив, щоб у них у хаті було так чисто. Навіть бантини на стелі — і ті були вишарувані від кіптяви вогнища.

Усі сліди перебування Берна Келза прибрали. Жахливу валізу запхали під задній ґанок, до павуків, польових мишей і жаб болотяних.

Назад Дальше