Тім прокинувся від співу птахів і сів, протираючи очі. Він не одразу збагнув, де він, але плетений кошик і зеленаві промені сонячного світла, що проникали крізь високі крони залізних дерев, швидко нагадали йому про все. Він встав і хотів було зійти зі стежки, щоб сходити до вітру, та потім зупинився. Довкола того місця, де він спав, виднілися тугі маленькі купки лайна, і Тіму стало цікаво, хто приходив обнюхати його вночі.
«Якісь звірі, менші за вовків, — подумав він. — Але нехай, досить і цього».
Він розстебнув штани й зробив своє діло. А коли закінчив, знову спакував кошик (трохи здивувавшись, як це нічні гості не пограбували його). Потім ковтнув трохи з бурдюка і підняв сріблясту пластину. На око йому трапилася третя кнопка. Зненацька у вухах зазвучав голос удови Смек, яка казала йому не натискати її, залишити все, як є, та Тім вирішив знехтувати цією порадою. Якби він слухався доброзичливих порад, то його б тут не було. Авжеж, його мама була б досі зрячою… але й Великий Келз був би його вітчимом. Напевно, все життя було сповнене подібних обмінів.
Сподіваючись, що клята штукенція не вибухне, Тім натиснув на кнопку.
— Вітаю, мандрівцю! — промовив жіночий голос.
Тім хотів теж з нею привітатися, та вона повела далі, не даючи йому змоги вставити й слова.
— Вас вітає ДАРІЯ, навігаційна служба Північного центру позитроніки. Ви перебуваєте на Промені Кота, відомого також під назвами Промінь Лева чи Тигра. Також ви на Шляху Птаха, подекуди відомого як Шлях Орла, Шлях Яструба і Шлях Грифа. Усе суще слугує Променю!
— Так кажуть, — мовив Тім, наче громом уражений. Він навіть не розумів, що говорить. — Хоча ніхто не знає, що це означає.
— Ви проминули Пункт Дев’ятий, на болоті Фаґонар. На болоті Фаґонар немає Доґана, проте є зарядна станція. Якщо вам потрібна зарядна станція, скажіть «так», і я визначу ваш маршрут. Якщо зарядна станція не потрібна, скажіть «продовжити».
— Продовжити, — сказав Тім. — Леді… Даріє… Я шукаю Мерліна…
Вона його перебила.
— Наступний Доґан на поточному маршруті — Північнолісовий Кіннок, також відомий під назвою Північний замок. Зарядна станція на Доґані Північнолісового Кіннока не працює. Збурення у Промені вказує на дію магії в тому районі. Також у районі є ознаки Зміненого Життя. Рекомендовано обійти його стороною. Якщо ви бажаєте обрати цю опцію, скажіть «обійти», і я вирахую необхідні зміни. Якщо бажаєте відвідати Доґан Північнолісового Кіннока, також відомий під назвою Північний замок, скажіть «продовжити».
Тім обміркував свої можливості вибору. Якщо ця Дарія радила йти в обхід, той Доґан, певне, був небезпечний. А з іншого боку, чи не заради магії він узагалі вибрався аж у ці краї? Магії чи дива? На голові у дракона він уже стояв. Що небезпечнішого може таїти в собі Доґан Північно-лісового Кіннока?
«Може, й багато чого», — змушений був визнати Тім… але в нього була батькова сокира, батькова щаслива монетка і чотиристволка. Яка стріляла і вже пролила кров.
— Продовжити, — сказав він.
— Відстань до Доґана Північнолісового Кіннока становить п’ятдесят миль, або сорок п’ять цілих сорок п’ять сотих колеса. Рельєф місцевості помірний. Погодні умови…
Дарія замовкла. Пролунало гучне клацання. Потім:
— Директива Дев’ятнадцять.
— Даріє, що таке Директива Дев’ятнадцять?
— Щоб обійти Директиву Дев’ятнадцять, назвіть пароль. Можливо, вам необхідно буде вимовити пароль по буквах.
— Я не розумію, про що ви.
— Ви впевнені, що не бажаєте спланувати обхідний маршрут, мандрівцю? Мої давачі показують сильне збурення в Промені, що свідчить про магію високого рівня.
— А яка це магія, біла чи чорна? — Тільки так Тім міг запитати у голосу з пластини те, чого він, мабуть, не зрозумів би: «Хто там чаклує, Мерлін чи чоловік, що втягнув маму й мене в це жахіття?»
Упродовж десяти секунд відповіді не було, і Тім уже думав, що й не буде… чи знову пролунає повтор Директиви Дев’ятнадцять, що, в принципі, було те саме. Але відповідь нарешті прозвучала, хоча користі йому з неї не було жодної.
— І біла, і чорна, — сказала Дарія.
Шлях усе вів угору, і спека не спадала. Вже до опівдня Тім був занадто втомлений і голодний, щоб іти далі. Він кілька разів намагався розговорити Дарію, та вона знову мовчала. Тім натиснув на третю кнопку, та це не допомогло, хоча її функція орієнтування нібито була в порядку — коли він навмисно повертав праворуч чи ліворуч з помітної стежки, що вела в глиб лісу (і весь час угору), зелене світло змінювалося червоним. Коли він повернув на стежку, знову засвітився зелений.
Трохи перекусивши, Тім умостився, щоб трохи покуняти. А коли прокинувся, день хилився до вечора. І стало трохи прохолодніше. Він знову повісив кошик на спину (тепер той став трохи легший), бурдюк накинув на плече й рушив далі. Вечір був короткий, сутінкова пора — ще коротша. Ніч уже не здавалася йому такою страшною, частково тому, що він одну пережив, але здебільшого тому, що, коли він просив світла, Дарія його запалювала. А вечірня прохолода після жаркого дня дарувала приємне полегшення.
Так, не знаючи втоми, крокував Тім багато годин, аж поки не настала пора лаштуватися на нічліг. Він саме збирав опале листя, щоб проспати на ньому до світанку, коли озвалася Дарія.
— Мандрівцю, попереду вас чекає мальовниче видовище. Якщо ви бажаєте побачити мальовниче видовище, скажіть «продовжити». Якщо не бажаєте, скажіть «ні».
Тім якраз ставив кошик на землю. Та, заінтригований, одразу ж і підняв.
— Продовжити, — сказав він.
Яскраве світло згасло, та після того, як Тімові очі звикли до темряви, він побачив попереду світло. То було сяйво Місяця, проте набагато яскравіше, ніж те, що просочувалося крізь віття дерев, яке нависало над стежкою.
— Користуйтеся зеленим навігаційним сенсором, — сказала Дарія. — Просувайтеся тихо. До мальовничого видовища одна миля, або нуль цілих вісім десятих колеса, на північ від вашого теперішнього місця розташування.
Після цього вона з клацанням вимкнулася.
Тім ішов якомога тихіше, але самому його кроки здавалися дуже гучними. Та зрештою це, мабуть, не мало значення. Стежка вивела на першу велику галявину, що трапилася йому, відколи він зайшов у ліс, а істоти, які на ній сиділи, не звернули на нього ні найменшої уваги.
На поваленому залізному дереві, здійнявши пички до Місяця-серпика, сиділо шість пухнастиків-шалапутів. Очі в них блищали, мов коштовне каміння. У ті дні шалапути були нечастими гостями в Лісовому, і побачити бодай одного вважалося величезною удачею. Тім у своєму житті не бачив жодного. Декілька його друзяк стверджували, що підгледіли, як ті бавилися в полях чи в дібровах блоссі, але він підозрював, що вони вигадували. А це… цілих півдюжини побачити…
Вони були, подумав він, набагато гарніші за зрадливу Арманіту, бо єдина їхня магія була звичайною магією живих істот. Це вони приходили до мене вночі —я точно знаю.
Немов уві сні, він пішов до них, знаючи, що, напевно, перелякає їх, та не спроможний лишатися на місці. Вони не ворухнулися. Тім простягнув до одного руку, не зважаючи на сумовитий голос у голові (дуже схожий на вдовин), який казав йому, що його неодмінно вкусять.
Шалапут не вкусив, та коли відчув Тімові пальці на своїй густій шерстці під щелепою, то неначе прокинувся. І зіскочив з колоди. Інші наслідували його приклад. Вони забігали у Тіма під ногами, стали кусати один одного і пронизливо гавкати, чим дуже насмішили Тіма.
Один звірок озирнувся на нього через плече… і неначе засміявся у відповідь.
Потім вони полишили його і помчали на середину галявини. Там у місячному сяйві стали живим колом. Танцювали й спліталися їхні ледь помітні тіні. Зненацька вони всі враз спинилися і поставали на задні лапи, витягнувши передні, й стали схожі на маленьких волохатих чоловічків. Попід холодною усмішкою Місяця-серпика вони всі повернулися на північ уздовж Шляху Променя.
— Ви такі чудові! — вигукнув Тім.
Це порушило зосередженість шалапутів, і вони обернулися до нього.
— Удові! — повторив один із них… і всі помчали в ліс. Усе сталося так швидко, що Тім майже повірив, що йому привиділося.
Майже.
Тієї ночі він влаштувався спати на галявині, сподіваючись, що вони повернуться. І вже занурюючись у сон, згадав, що вдова Смек сказала про неприродно теплу погоду.
Та, мабуть, це пусте…якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок.
А він бачив не одного шалапута, а цілих півдюжини, і вони не лише танцювали, а й дивилися на північ.
Тім сів на своєму ложі з опалого листя. Вдова казала, що це ознаки чогось… чого? Станбласта? Майже, але не зовсім…
— Старкбласт, — промовив він. — Ось що воно.
— Старкбласт, — ожила Дарія, і її голос розбудив його остаточно. — Ураган, що швидко рухається і має велику силу. Його характеристиками є різке й несподіване падіння температури, що супроводжується сильними вітрами. Відомий масовими руйнуваннями й людськими жертвами в цивілізованих краях світу. У примітивних районах було знищено цілі племена. Це визначення старкбласту надане Північним центром позитроніки.
Тім знову ліг на своє ложе з опалого листя, підклав руки під голову і подивився в небо, на коло зірок, які було видно на тій галявині. Північним центром позитроніки надано, га? Ну… може, й так. Але Тім підозрював, що насправді то Дарія надала йому те визначення. Вона була дивовижною машиною (хоча навряд чи її можна було вважати тільки машиною), але деякі речі їй не дозволено було йому казати. Та він здогадувався, що вона могла натякати. Чи не хотіла вона його обдурити, як Збирач і Арманіта? Тім змушений був зізнатися сам собі, що така ймовірність була, але щось не дуже в це вірив. Він думав (може, тому, що він був лише дурною дитиною, ладною в будь-що повірити), що їй просто вже давно не було з ким поговорити, і тому вона була така приязна з ним. Одне він знав напевно: якщо наближався жахливий ураган, йому варто було швидше впоратися зі своєю справою і знайти десь укриття.
Це знову привело його роздуми до племені з болота Фаґонар. Вони ні на крихту не були в безпеці… і самі про це знали, бо чи ж не вони показували йому шалапутів? Він пообіцяв їм упізнати те, що вони намагалися йому показати, якщо побачить. І впізнав. Наближався буревій — старкбласт. Тубільці знали це, напевно, від шалапутів, і чекали загибелі.
Тім сумнівався, що з такими думками йому вдасться швидко заснути, проте вже через п’ять хвилин забувся сном.
І снилися йому трокени, що танцювали в місячному сяйві.
Він став вважати Дарію своєю супутницею, хоча вона багато не говорила, а коли озивалася, Тім не завжди розумів чому (чи про що, На’ар забирай, вона говорить). Одного разу то була послідовність цифр. А якось вона сказала йому, що буде «недоступна», бо «шукає супутник», і порадила йому зупинитися. Він послухався, і півгодини пластина здавалася цілковито мертвою — ні лампочок, ні голосу. А щойно він повірив у те, що вона справді вмерла, як засяяло зелене світло, з’явився маленький штир і Дарія оголосила:
— Зв’язок із супутником відновлено.
— Ну то тішся, — відповів Тім.
Кілька разів вона пропонувала розрахувати маршрут обходу. Але Тім усе відмовлявся. А одного разу, ближче до кінця другого дня після того, як він залишив Фаґонар, вона прочитала чотиривірш:
Якби Тім дожив навіть і до ста років (що, зважаючи на його нинішню божевільну вилазку, було малоймовірно), то ніколи б не забув того, що бачив за ті три дні, поки вони з Дарією на спеці долали важкий шлях нагору. Стежка, що раніше була ледь помітною, тепер стала чіткою дорогою, обабіч якої на кілька коліс тяглися напівзруйновані кам’яні стіни. А одного разу майже цілу годину коридор у небі над тією дорогою був заповнений тисячами велетенських червоних птахів, що летіли на південь, немов у вирій. «Але ж, звісно, — подумав Тім, — вони мусять перепочивати у Нескінченному лісі». Бо над селом Лісовим таких птахів ніхто ніколи не бачив. Якось дорогу перед ним перейшли чотири блакитні олені менше двох футів заввишки. Приголомшеного хлопчика, який стояв і дивився на цих карликів-мутантів, вони наче й не помітили. Також їм трапилося дорогою поле, заросле велетенськими жовтими грибами, що вивищувалися на чотири фути, з шапками завбільшки з парасольку.
— Даріє, а їх можна їсти? — спитав Тім, бо їстівні запаси в кошику вже вичерпувалися. — Ти не знаєш?
— Ні, мандрівцю, — відповіла Дарія. — Вони отруйні. Якщо ви навіть струсите їхній пилок собі на шкіру, то помрете від судом. Раджу виявляти максимум обережності.
Цією порадою Тім скористався. Він навіть затамував подих, аж поки не проминув те смертельне поле підступної сонячної смерті.
Ближче до кінця третього дня Тім підійшов до краю вузького провалля, що на тисячу футів чи більше йшло вниз. Дна він не бачив, бо воно всуціль заросло білими квітами. І так їх було багато, що він спершу прийняв їх за хмару, що впала на землю. Пахощі, які від них підіймалися, були неймовірно приємні. Через цю жадібно роззявлену горлянку землі було перекинуто кам’яний міст, що на іншому боці проходив крізь водоспад, який вилискував криваво-червоним у відображеному світлі призахідного сонця.
— Мені треба її перейти? — кволим голосом спитав Тім. На вигляд місток був не ширший за бантину в клуні… а посередині не набагато товщий од неї.
Дарія не відповідала, проте зелений вогник, що горів постійно, сам по собі був достатньою відповіддю.
— Може, вранці тоді, — сказав Тім, знаючи, що думки про це не дадуть йому спати, але й не бажаючи ризикувати так близько до кінця дня. Думка про те, щоб подолати ту останню частину високого переходу, вселяла в нього жах.
— Раджу переходити зараз, — промовила Дарія, — і якомога швидше просуватися до Північнолісового Доґана. Іти в обхід більше неможливо.
Стоячи перед тією безоднею з перекинутим хистким містком, Тім не потребував, щоб голос із пластини казав йому, що обхід більше неможливий. Та все ж…
— Чому я не можу почекати до ранку? Так буде безпечніше.
— Директива Дев’ятнадцять. — З пластини долинуло клацання, гучніше, ніж він будь-коли чув, і Дарія додала: — Але я раджу йти швидше, Тіме.
Він кілька разів просив її називати його на ім’я, а не мандрівцем. І вперше вона так і зробила, тож це його переконало. Фаґонарський кошик він покинув (не без жалю), бо боявся, що через нього втратить рівновагу. Останні два брутерботи поклав за пазуху, перекинув бурдюк через плече, потім пересвідчився, що чотиристволка і татова сокира надійно висять на боках. Він підійшов до кам’яного містка, подивився вниз на білу піну квітів і побачив, що там уже громадяться перші вечірні тіні. Тім уявив, як робить той один-єдиний крок, який-не-можна-виправити, побачив, як безпорадно махає руками, марно намагаючись відновити рівновагу, відчув, як камінь іде з-під ніг, а тоді він біжить у повітрі, почув свій крик, коли почалося падіння. Кілька миттєвостей на те, щоб пошкодувати за втраченим майбутнім життям, а тоді…
— Даріє, — тихим голосом спитав він. — А я справді мушу?
Жодної відповіді, що само по собі було достатньою відповіддю. І Тім ступив на місток над проваллям.
Підбори черевиків гучно цокотіли об камінь. Дивитися вниз йому не хотілося, та вибору не було — якби він не дивився, куди ступає, йому швидко настав би гаплик. На початку кам’яний міст був широкий, як сільська дорога, та вже ближче до середини (як він і боявся, хоча в ньому жевріла надія, що то очі зіграли з ним злий жарт) він став завширшки, як його шорбутси. Тім спробував іти, вигнувши в обидва боки руки, проте в ущелину, надимаючи йому сорочку, війнув вітер, і Тім відчув себе повітряним змієм, який от-от злетить у небо. Тож він опустив руки й рушив далі, п’ятка до носочка і п’ятка до носочка, гойдаючись із боку в бік. У нього з’явилася впевненість, що серце чи не востаннє вибиває свій шалений ритм, а розум крутить останні сумбурні думки.