Володимир Малик
Історичний роман
--------------------------------
Замість прологу
В літо 6746 (1237). Окаянні татарове зимували коло Чорного лісу і звідти прийшли тайкома лісами на Рязанську землю на чолі з царем їхнім Батиєм... І обложили Рязань, і огородили її острогами у місяці грудні, в шістнадцятий день... Князь же Юрій Рязанський заперся в місті з мешканцями, а князь Роман відступив до Коломни зі своїми людьми. І взяли татари приступом місто двадцять першого грудня, убили князя Юрія Інгваровича та його княгиню, а людей умертвили — одних вогнем, а інших мечем — чоловіків, і жінок, і дітей, і ченців, і черниць, і священиків. І було безчестя черницям, і попадям, і добрим жонам, і дівицям перед матерями та сестрами. Тільки єпископа уберіг Бог: він виїхав перед тим, як татари почали оточувати місто. І, перебивши людей, а інших забравши в полон, вони підпалили його...
І був се по літочисленню язичників-мунгалів тапику-іль, себто рік Куриці.
В літо 6747 (1238). А татари пішли і захопили Москву, а князя Володимира, сина великого князя Юрія, взяли в полон. І пішли незліченною силою, проливаючи кров християнську, до Володимира, і... взяли місто, і підпалили його. Побачили князі, і єпіскоп, і княгині, що місто горить і люди вмирають у вогні, а інших рубають мечами, і побігли — князі в Середнє місто, а єпіскоп і княгиня з невістками, і з дочкою, княжною Феодорою, і з онучатами, і з іншими княгинями, і бояринями, і многими людьми — в церкву Святої Богородиці і зачинилися на хорах. А татари взяли Середнє місто, вибили двері церкви і, зібравши багато дров, обклали церкву і підпалили. І всі, хто був там, задихнулися — і так віддали душі свої в руки Господа. А інших князів і людей татари порубали. І звідти вони розсіялися по всій землі Володимирській... І полонили всі міста по Волзі до самого Галича Мерського... А інші пішли до Юр'єва, і до Переяславля, і до Дмитрова і взяли ті міста. А ще інші пішли і взяли Твер і вбили в ній сина Ярославового. І всі міста захопили в Ростовській та Суздальській землях за один місяць лютий, і немає такого міста аж до Торжка, де б вони не побували.
Звідти Батий пішов до Козельська. Був у Козельську князь великий юний по імені Василій. Мешканці Козельська, порадившись між собою, вирішили самі не здаватися поганим, а скласти свої голови за християнську віру. Татари ж прийшли і обложили Козельськ, як і інші міста, і почали бити з пороків[1]. І, вибивши стіну, піднялися на вал. І зав'язалося тут жорстоке побоїще, так що городяни різалися з татарами на ножах, а інші вийшли з воріт і напали на татарські полки так, що перебили чотири тисячі татар. Коли Батий узяв місто, він перебив усіх, навіть дітей. А що сталося з князем Василієм, невідомо. Кажуть, у крові втопився... І звелів Батий з тих пір називати Козельськ не Козельськом, а Злим містом. Адже тут загинуло три сини темників[2], і не знайшли їх серед безлічі трупів.
Звідти пішов Батий у Поле, в Половецьку землю. Із книги італійця Джіованні дель Плано Карпіні "Історія монголів": "У Команії (землі половців) ми знайшли незчисленні голови і кістяки мертвих людей, що лежали на землі, мов гній... Ті люди були язичники. Вони не обробляли землю, а харчувалися скотом, не будували хат, а жили в шатрах. Їх винищили татари і поселилися в їхній країні, а тих, хто залишився, перетворили на рабів".
І був то нокай-іль, тобто рік Собаки.
В літо 6748 (1239). Взяли татари Переяслав-Руський[3] 3 березня, і єпископа Симеона вбили, і людей побили, і град спалили вогнем, і людського полону багато взяли, а навколишні міста і села вогнем попалили.
А восени в силі великій оточили Чернігів, і лютий був бій біля Чернігова. І переможений був Мстислав Глібович, онук Святослава Ольговича, і множество війська його було перебито, а сам він ледве втік. І впав Чернігів 18 жовтня.
І був то кака-іль, тобто рік Свині.
Розділ І
ХАРМАНКІБЕ[4]
1
Погромивши Чернігів і сплюндрувавши південну і східну Сіверщину, Менгу-каан[5], син Толуя, онук Чінгісхана, двоюрідний брат Батия, спустився зі своїми значно поріділими після безперервних боїв туменами[6] понад Сеймом та Десною до Києва і третього дня місяця січня 1240 року, по-монгольському кулкун-іля, тобто року Миші, зупинився на низинному березі Дніпра, біля городка Пісочена.
Стояв сонячний морозний день. Шлях орді перегородила вкрита торосистою кригою та приметена снігом широка ріка. А небо над нею було чисте і голубе, як очі орусутської дитини.
Каан виїхав на невисокий пагорб і там зупинив свого вороного коня. Звідти довго дивився на стрімкий протилежний берег, де височіли могутні вали і потемнілі від часу та негоди дерев'яні заборола великого міста. Такого великого і пишного, якого каан ще й не бачив ніде. Скільки там церков і яким щирим золотом сяє позолота їхніх куполів та хрестів! А на заборолах — тисячі завмерлих від жаху городян, і над ними тривожно лине навкіл нестихаюче калатання дзвонів на сполох — бем, бем, бем!
Все це не тільки здивувало, зачудувало Менгу, а й потрясло його. Яка велич і краса! Яка могуть! Місто на горах, мов велетенський корабель, здавалося, пливло в блакиті над зеленими борами, а під ним, унизу, над самою рікою, розкинулося ще одне таке ж велике місто, що з верхнім складало, власне, єдине ціле, бо було обнесене спільним валом, хоча й нижчим. То був Поділ.
Каан довго, мов заворожений, споглядав це диво. Потім хрипко вигукнув:
— Харманкібе! Харманкібе! Киюв! Прадавня столиця землі орусутів! Я прийшов, щоб підкорити тебе! Я, Мунке, прийшов!
Йому було років сорок. Безбороде вилицювате обличчя, маленький кирпатий ніс та невисокий зріст не виділяли його з-поміж нойонів[7], що трималися позад нього на деякій відстані. Але в голосі вчувалася сила і звичка повелівати людьми.
Кінь під ним раптом нетерпляче забив копитом, ніби збирався перестрибнути через ріку, і це нетерпіння передалося вершнику. Менгу підняв камчу[8] і, ткнувши нею прямо поперед себе, владно вигукнув:
— Ми повинні взяти це місто!
Нойони та баатури[9] враз наблизились до нього. Нойон Ахмил на правах родича, бо тримав ханську сестру, поправив на круглій голові оторочений лисячим хутром малиновий борик і, вклонившись, заперечив:
— Нині не візьмемо, каане.
— Чому?
— Сил малувате. Багато хоробрих баатурів полягло під Черніговом, у самому Чернігові та й по всій Сіверській землі.
— Я не кажу брати силою. Спробуємо взяти спокусою! І хитрістю!.. Ще вчора, з дороги, я послав до Киюва одного орусута. Він буде там моїми очима і вухами!
— А якщо обдурить?
— Не обдурить! У нас у полоні вся його сім'я — жона, діти, старі батьки... Я пообіцяв йому за вірну службу забезпечити їм тепле і ситне життя, до якого вони всі звикли, бо той орусут був князівським тіуном. Він повзав переді мною, мов черв'як, і клявся, що зробить усе, що я накажу. Він винюхає там усе, що нам треба знати!
— Ойє, ойє[10]! Це добре!
— А зараз пошлемо, як ми це всюди робимо, послів, щоб умовити мешканців Харманкібе і їхнього коназа Микаїла піддатися нам по добрій волі. Після падіння Переяслава і Чернігова кияни он як нажахані нашою несподіваною з'явою тут! — і він показав на київські вали, усіяні тисячами людей. — Тож коли пообіцяємо їм життя, вони з радістю відчинять нам свої Золоті ворота!
— Ойє, ойє! А потім що?
— Потім?.. Нам би тільки виманити їх із міста, а тоді ми зробимо з ними те, що робили повсюди, — хитро примружився каан. — Майстрових — у неволю, дівчат і молодиць — воїнам на потіху, а старих, малих і, особливо людей визначних, багатих та книжників — під сокиру та соїл[11]!
— Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки — кого послати?
Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство — рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?
— Старшим послом піде сотник Жокте, — сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.
— Жокте? Простий баатур з аратів[12]? — пролунало розчароване зітхання.
— Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох — кого сам захоче. А також — терд-жумана[13] Шарапа.
Жокте задоволене ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.
— О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти — прокляті орусути проткнули тому кипчакові[14] списом груди.
— А був ще один кипчак — Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?
— Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.
— Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
— Серед боголів[15] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, — він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
— Приведи до мене — подивлюся, поговорю з ним. Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[17] на шиї.
— Ось він! — буркнув коротко і відступив назад.
— Встань! — наказав Менту. — Як тебе звати? Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.
— Я Добриня... Правда, піп назвав мене при хрещенні Костянтином, але для батьків це ім'я було чуже, незвичне, і вони відразу прозвали мене по-старовинному — Добринею. Так що я Добриня.
Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений він був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[18] і взутий у розбиті гутули[19]. На його густо зарослому, як і в усіх орусутів, обличчі ясніли голубі, як небо, очі. Менгу ніяк не міг звикнути до такого кольору очей. У тій частині Всесвіту, що вже був завойований монголами, люди мають чорні або карі очі, а тут, в землі орусутів, найчастіше — голубі або сірі. А це — колір Вічного Неба, а на небі — пристановище Тенгрі-хана, якому моляться монголи. І дивиться цей богол прямо тобі в зіниці — і від того на душі стає незатишно. А чуб і борода — русяві. А шкіра — біла-біла... Дивно.
Дивно...
— Скільки тобі літ?
— Двадцять і п'ять, хане.
"Гм, він слово "каан" вимовляє по-своєму — хан", — подумав Менгу, а вголос спитав:
— Місто Харманкібе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?
— Ще б пак! Я ж народився і виріс поблизу Києваї
— Ой-бой! — задоволене вигукнув Менгу. — Це добре!.. Чим же ти займався до полону?
— Я з батьком та братами копав болотну руду і витоплював з неї крицю, сиріч залізо, і возив до Києва на продаж... А також орав землю, сіяв і збирав хліб...
— О, кліб, кліб — це добре! І залізо — добре! Такі умільці, як ти, нам потрібні! Дзе-дзе! — Менгу розплився в усмішці. — Але хоч і дуже потрібні, я відпущу тебе на волю...
— Дякую, хане.
— Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!
— Заради волі я ладен на все! — вигукнув Добриня. — Що я маю зробити?
Менгу прижмурив очі, так що вони стали такі вузенькі, ніби прорізані осокою.
— Я хочу взяти Киюв і посилаю туди послів, щоб умовили киян піддатися мені по добрій волі, без спротиву. Ти підеш з ними — товмачем... Від тебе у великій мірі залежатиме — відчинять кияни мені ворота чи ні. Якщо умовиш їх відчинити, не проливши крові, вважай, що з тієї хвилини ти вільний і можеш, мов птах, летіти на всі чотири сторони світу! Захочеш залишитися в Киюві — будеш моїм баскаком . Захочеш повернутися додому — вільному воля... Ти мене зрозумів?
— Як не зрозуміти?.. — схилив у низькому поклоні чубату голову полоненик.
— Отже, підеш?
— Піду, хане, — і Добриня опустив очі, щоб Менгу не помітив радісного блиску і не передумав.
— Ойє! От і добре! Зараз тобі принесуть пристойний одяг, що личить послові каана, і ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столиці орусутів... Іди!
2
З тривожно-гнітючим і одночасно тривожно-радісним почуттям у серці ступав невільник Добриня услід за своїм господарем, десятником Жадігером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачеві все необхідне для виконання його важливої місії.
"Воля! Воля! — бухала в його голову збурена кров. — Неждано! Негадано! Неймовірно! Я можу стати вільним! Вільним! І ніхто вже не періщитиме камчею по спині, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собаці, шмат протухлої конини чи баранячий маслак... Невже це буде? Невже це не сон?"
Але тут же серце стислося від іншої думки: "Зачекай! Чого радієш? Чи ти гаразд уторопав, за віщо хан обіцяє тобі волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному ділі? Адже за рік мунгальського полону, що виявився незрівнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежі, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, і тих, хто піддається по добрій волі, — для всіх один кінець: смерть, полон, насильство, довічне рабство!"
Із важких роздумів його вивів різкий окрик Жадігера:
— Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогній, — і, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, — можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потім одягнешся в нове... От тільки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, — у монгольський, кипчацький чи орусутський?
— Давай орусутський — у ньому я почуватиму себе зручніше. Та й у моїх земляків до мене буде більше довіри.
— Мабуть, я так і зроблю, — погодився Жадігер. — Орусутського одягу у нас зараз хоч відбавляй! Ой-бой!
Десятник був веселий, балакучий і поблажливий до раба, бо завдяки йому став раптом відомий самому каанові, а це означало дуже багато — може, навіть прямий шлях до вищих щаблів у війську... Він підморгнув боголові, на якому раніш і ока не зупиняв, круто повернувся на міцних розкарякуватих ногах і, коливаючись, швидко подався до своєї сотні.
Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.
Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше — з головою.
Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.
Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.
Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.